Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Наскільки це можливо. Тут не зовсім охайно.

— Це були люди, які вбили Г’юго Ленца, — пояснив Рат. — Боюсь, вони зрозуміли, що я вийшов на їхній слід, — він дістав фотографію Торнова зі свого піджака й поклав на стіл. — Це один із них. Себастьян Торнов. Інший, на жаль, уже мертвий, сержант Йохен Кушке.

— Чудово, — сказав Марлоу. — Гарна робота, пане комісаре, — він подивився на двох чоловіків за стійкою. — Беріть приклад з цього чоловіка!

— Офіційного розслідування щодо Торнова ще не було, — вів далі Рат, — доказів замало, і лише нещодавно я дізнався, що він відповідальний за це. Очевидно, він хоче посіяти розбрат у кримінальному світі. Мабуть, у нього на совісті також вбивство Руді Гьоллера.

Марлоу кивнув. Його, здається, влаштовувало, що поліцейське управління ще нічого про це не знає.

— То де я можу знайти цього Торнова? — запитав він.

— Розумієте, — сказав Рат, — саме в цьому й проблема. Боюся, він декого викрав.

Вони мали рацію. Забрати чийсь сон було найгіршими тортурами, які можна було заподіяти людині, не завдаючи їй фізичних травм.

Вона не спала всього одну ніч, тож вони тільки починали свої тортури. Але минулої ночі Шарлі погано спала, тому що вона завжди погано спала після сварок з Гереоном. Вона віддала б що завгодно, щоб трохи подрімати, але щойно вона засинала, хтось знову її будив.

Протягом ночі вони змінювали один одного, Торнов, Шеер та Клінгер. Також приходили інші чоловіки, яких вона не знала. Вони годинами сиділи перед нею і знову й знову ставили їй ті самі запитання. Що ви знаєте? Що знає інспектор Рат? З того, як її допитували, вона зрозуміла, що всі вони, мабуть, поліцейські, ці чоловіки, які тримали її тут і мучили. Якось це не зовсім відповідало її світогляду, вона завжди вважала поліцейських хорошими хлопцями, у всякому разі лише за рідкісними винятками.

Їй довелося подумати про Гереона, як він недовірливо відреагував учора (чи позавчора, вона вже точно не пам’ятала), коли вона розповіла йому про Торнова та про те, що вона бачила. В ситуацію, в яку вона зараз вплуталася, він би повірив ще менше. А інші колеги? Геннат чи Бьом? Якщо всі чоловіки, яких вона буде звинувачувати у викраденні, вигадають собі алібі? Шеер і Торнов, мабуть, мали рацію: їй ніхто не повірить. Можливо, ще повірить Гереон, що він там казав учора по телефону. Чи позавчора? Чи сьогодні? Вона відчула, як думки почали обертатися навколо неї, і знову віддалася в обійми сну.

Її тіло бажало блаженно заснути.

Доки жорстока тряска знову не привела її до тями.

— Звідки Гереон Рат узяв цей номер телефону? — запитав голос. Це не був голос Шеера чи Торнова, це був один з тих інших голосів, які годинами турбували її. На щастя, вона не знала, про який номер телефону вони питають, інакше в якийсь момент вона могла б їм усе видати.

Комісаріат реєстрації автомобільного транспорту починав роботу о 8:30. Рат сидів на дерев’яній лавці в коридорі з 8:15, чекаючи, поки службовці нарешті відчинять двері. Нічого не відбувалося. Незадовго до половини в коридорі нарешті з’явився чоловік десь п’ятдесяти років, проте йшов він дуже повільно, як здалося Рату. Він насупився на людей, що чекали перед його кабінетом, і витяг з кишені в’язку ключів. Рат встав.

— Доброго ранку, — сказав він, заслуживши лише косий погляд, сповнений несхвалення. Ані відповіді, ані навіть ввічливого привітання.

Коли чоловік відімкнув двері, Рат хотів зайти за ним, але його не пропустили.

— Якщо ви почекаєте ще трохи, — сказав працівник відділу, — ми відчинимося за кілька хвилин.

І поки у коридорі з’являлися інші працівники комісаріату і двері кабінетів почали відчинятися, Рату довелося сидіти і чекати.

Нарешті, з точністю до секунди, службовець просунув голову в двері:

— Доброго ранку.

«Ввічливість тільки після початку робочого дня?» — подумав Рат і показав чоловікові своє посвідчення.

— Відділ «А», — сказав він, — мені потрібна інформація. Ім’я власника цієї машини, — він передав поліцейському записку, написану від руки.

Службовець одягнув окуляри для читання й поглянув.

— У вас є запит на доступ до адміністративних даних?

— Ні, але я поспішаю. Безпосередня небезпека.

Цей аргумент зазвичай спрацьовував, але чоловік лише задумливо похитав головою.

— Це терміново, — сказав Рат, — якщо можете, зробіть мені таку послугу.

Службовець кивнув.

— Ну, — сказав він, — я можу один раз закрити на це очі.