Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Торнов зробив паузу. Ніби йому доводилося зібратися із силами для тієї частини своєї історії, яка йшла слідом.

— Потім був суд, — нарешті сказав він. — Там була вся родина, навіть батько відпросився з роботи, щоб бути там. Ми пишалися Луїзою. Вона проявила хоробрість, ці двоє — а вони були справжніми мерзотниками — зовсім її не злякали. Вона дала свідчення в суді. А потім прийшов адвокат. Адвокат із Берліна, дорогий, якого не всі можуть собі дозволити. Але ті двоє грабіжників були членами клубу перснів, який заплатив за його послуги. Цей адвокат дуже ласкаво розмовляв з Луїзою і попросив її прочитати листа, який він їй передав. Вона не змогла цього зробити, їй потрібні були окуляри для читання. Окуляри, які вона носила якомога рідше, як і всі дівчата. Зрештою адвокату вдалося перекрутити все так, щоб моя сестра стала схожою на частково сліпу людину, чиїм свідченням навряд чи можна довіряти. Він також дізнався пару старих історій і перекрутив їх таким чином, що Луїза зрештою виглядала настирливою дівчиною, яка завжди керувалася жагою визнання. Навіть той факт, що вона була в школі представницею свого класу, покидьок обернув їй на шкоду. А ми, мої батьки, я та мій брат, ми сиділи там і мусили мовчки спостерігати, як хоробра дівчина, яка вирішила виконати свій обов’язок перед суспільством, раптом перетворилася на підсліпувату й пихату нахабу, яка не цуралася того, щоб відправити до в’язниці двох невинних людей. І врешті-решт він представив судді незаперечне алібі обох своїх клієнтів, після чого цих двох чоловіків, хоча у них вже були судимості, повністю виправдали.

— На жаль, подібні речі зараз трапляються дедалі частіше. Справедливість стає питанням грошей. Кожен, хто може дозволити собі хорошого адвоката, зривається з гачка.

— Ми сиділи там і не могли в це повірити, — продовжив Торнов. — Моя сестра трималася хоробро, але я бачив, що вона була на межі істерики. Не дивно, адже адвокат публічно принизив її не лише перед родиною, а й перед половиною міста. У той день багато людей з Тельтова здійснили паломництво до окружного суду, і кожен з них став свідком її приниження.

Рат кивнув.

— Я розумію.

— Ні, — сказав Торнов так розлючено, що Рат здивувався, — ти не розумієш. Історія ще не закінчена! — Його голос став менш різким, коли він продовжив. — Після суду життя тривало, але не все було так, як раніше. Ми втратили довіру до цієї держави та до судової системи. А потім... Одного дня Луїза прийшла зі школи і сказала, що бачила одного з тих чоловіків по дорозі до школи. Ніхто їй не повірив, ніхто в місті, ніхто в школі, для них вона тепер була частково сліпою вискочкою. Ми були єдиними, хто сприймав її слова серйозно, але наші заяви в школі та в поліції теж не дали результату. А потім... — Йому довелося ковтнути, перш ніж він міг продовжити. — А потім одного разу в обідню пору перед довгими канікулами, коли стояв дуже жаркий день, я це добре пам’ятаю, тоді вона просто не прийшла додому. Ми шукали її всюди, але знайшов її лише один подорожній. Вона лежала біля узбіччя дороги, побита до напівсмерті, все тіло у крові, а її одяг був розірваний. Відтоді вона не вимовила жодного слова, але ми точно знали, хто це зробив. Двоє чоловіків, які зруйнували життя моєї сестри.

Рат відчув клубок у горлі.

— Як твоя сестра почувається сьогодні? — запитав він.

Торнов відповів, не дивлячись на Рата:

— Вона за сім років не сказала жодного слова, жодного разу не вийшла з дому... Як вона почувається? Як ходячий труп.

— Мені шкода, — сказав Рат, — це жахлива історія.

— Ти хотів це почути. Ось та причина, чому я став поліцейським. Причину звати Луїза Торнов.

Рат помітив, що його нечисте сумління дає про себе знати. Він був одним із тих поліцейських, які не цуралися працювати зі злочинцями, з Марлоу та його клубом перснів. Буквально мить тому, більш-менш від імені Марлоу, він загнав колегу у глухий кут. Чи він коли-небудь замислювався, що щось подібне буде сумісним з його початковою мотивацією стати поліцейським? Так, він думав про це збіса часто, але ще не знайшов жодної відповіді. Він знову відкинув цю незручну думку.

— Що сталося з тими двома грабіжниками? — запитав він.

Торнов знизав плечима.

— Їх не встигли покарати, вони загинули в перестрілці. Якісь розбірки в кримінальному світі. Але, хтозна, суд все одно міг би їх виправдати, як і в перший раз. Можливо, так було краще. Можливо, смерть стала їхньою карою.

У його голосі можна було чітко почути певне задоволення. В очах Торнова чоловіки, які зруйнували життя його сестри, отримали заслужене покарання. Рат подумав, що він, мабуть, мав рацію щодо цього.

Вони мовчали. Рат не очікував почути таку темну історію, Торнову якимось чином вдалося знову знайти сили на посмішку.

— Що ж, — сказав він, — це все вчорашні історії. Важливо те, що ми маємо сьогодні, — він підняв пляшку пива.

Рат зробив те саме.

— За сьогодні! Тепер ти у кримінальній поліції, тому можеш слідкувати за тим, щоб якомога більше злочинців, які роблять подібні речі, були заарештовані.

— Будемо сподіватися.

— Тобі подобається працювати у відділі вбивств?

— Окрім того, що іноді там буває досить нудно...

Рат мусив посміхнутися, коли подумав про останнє завдання, на яке він відправив Торнова і Ґрефа.

— Ну, окрім цього, мені здається, що це найкраща робота, яку тільки можна виконувати в поліції.

— Тут ти цілком правий, — Рат подивився на Торнова, перш ніж продовжити. Він не знав, чи це пиво зробило його таким балакучим, але насправді це була хороша нагода перевірити Торнова. — Що б ти сказав, — почав він, — якби я спробував вмовити Генната зробити тебе інспектором у відділі «А»? За умови, звичайно, що ти складеш іспит.

Торнов глянув на нього трохи здивованим поглядом, а може, навіть збентеженим. Але одразу відповів:

— Якщо я зможу скласти іспит, то із задоволенням працюватиму разом з тобою.