Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Здається, я вже бачила його раніше.

— Він працює у «замку» лише тиждень.

— Не в штабі, — вона серйозно подивилася на нього. Він знав лише одну людину на світі, яка мала такий погляд. — Гереоне, — сказала вона, — мені потрібно з тобою поговорити. Я маю тобі в дечому зізнатися.

Вони справді хотіли разом поїхати за місто, поки сонце ще було високо, але тепер вирішили задовольнитися прогулянкою через Корнелієвий міст до сусіднього парку «Тіргартен». Собаці потрібно було побігати, а Рату — вислухати історію Шарлі. Він ледве міг повірити в те, що вона йому повідомила. Вони повільно йшли на північ, і Шарлі розказала йому, як провела свій тиждень, що з понеділка вона брала участь у неофіційній, цілком таємній операції Генната, що знайшла за його дорученням Алекс та вела спостереження за патрульним поліцейським, підозрюваним у вбивстві, і що того патрульного вбили. Рат чув про цю справу на брифінгу, що був у четвер, цією справою зараз займався Бьом.

— І ти бачила це вбивство? — запитав він.

— Не безпосередньо. Я йшла за ним, і... Прокляття, краще я все покажу тобі там. Ми майже на місці.

Вони стояли на Шарлоттенбурзькому шосе, що розділяло «Тіргартен», — це був широкий прохід, який було зовсім нелегко перетнути. Невдовзі вони підійшли до церкви, за якою починався один із найкращих житлових районів Берліна: гарні будинки, усі з маленькими садочками попереду, чисті й доглянуті, у Ганзафіртелі ніде не було видно, щоб з фасадів обсипалася штукатурка чи ліпнина.

Шарлі показала на рекламну колону.

— Ось тут я сховалася, — сказала вона. — Ми прийшли з Лессінгштрасе, звичайно, я трималася на відстані. І коли я зайшла звідси за ріг, він стояв біля ліхтарного стовпа і не рухався, — вона показала на гасовий ліхтар, може, за шість чи сім метрів від рекламної колони. — Спочатку я не розуміла, що відбувається, тому подбала про те, щоб він мене не помітив, — вона ковтнула. — Тільки коли я підійшла до нього, то побачила, що в нього в грудях стирчить ніж, а точніше: окопний кинджал часів Світової війни.

— Хай йому грець! І Будда відправив тебе на таке за­в­дання!

— Гадаю, що у нього самого нечисте сумління. Проте він не очікував, що все обернеться таким чином.

— І тобі не дозволили мені про це розповідати?

— Геннат і Ланге не говорили про тебе конкретно, — сказала вона й усміхнулася йому вперше після того, як вони залишили Гарденбергштрасе. — Я не мала нічого нікому розповідати, тож не сказала й тобі.

— А чому кажеш зараз?

Шарлі взяла його за руку й потягнула їх з Кірі вздовж Гендельштрасе, повз рекламну колону, на кілька метрів угору вулицею Лессінгштрасе. Біля четвертого чи п’ятого будинку вона зупинилася.

— Тут це і сталося, — сказала вона. — Тут я зустріла поліцейського. Незадовго до того, як знайшла смертельно пораненого Кушке. Той простував мені назустріч, він прийшов з Гендельштрасе, з-за рогу.

— І?

— Цей поліцейський того ж дня обшукав квартиру Кушке. Квартиру своєї жертви.

— Один поліцейський вбиває іншого? Господи, це жахлива історія.

Шарлі кивнула.

— Досі ми вважали, що вбивця Кушке просто використав поліцейську форму. Як камуфляж. І, звісно, так він зміг легко зайти в квартиру покійного, наче його колега. Крім того, більшість домоправительок одразу стають струнко, коли бачать людину в уніформі.

Рат кивнув.

— Але тепер я знаю, що це все-таки був справжній поліцейський, — сказала Шарлі й подивилася на Рата з майже розпач­ливим виразом обличчя. — Гереоне, чоловік, який йшов мені назустріч в той момент три дні тому, це був Себастьян Торнов!

Коли все стало тихо, вона наважилася вибратися зі своєї схованки. Вона ніколи не думала, що знову дозволить замкнути себе в універмазі. Пограбування «КаДеВе», смерть Бенні, все це було лише два тижні тому. А тепер вона знову у «Вертгаймі»! Але іншого виходу у неї не було, їй терміново потрібні були гроші, щоб нарешті вибратися з цього міста, де її всі розшукували. Їй потрібна була готівка, і вона знала, що в цьому величезному, захаращеному будинку було достатньо грошей. Які були гарно розподілені по всій будівлі, по всіх поверхах та відділах. Звісно, з вечора в касах залишилася лише здача, а виручку за весь день відправили у сейф. «Вертгайм» мав для цього власне величезне сховище в підвалі, і зламати його було неможливо. Жоден зламувач сейфів не намагався цього зробити, навіть брати Сасс{105}, хоча Алекс порахувала, що у сховищі «Вертгайма» зберігається значно більше готівки, ніж у більшості банківських сховищ Берліна.

Легше було забрати здачу з кас. Особливо якщо знати, де зберігаються ключі від кас, які касири брали щоранку на початку зміни. І Алекс це знала.

Коштовності та годинники, це їй вже було непотрібно. Каллі був мертвий, і будь-хто, кому вони б запропонували ці речі, міг здати їх поліцаям. Отже, готівка. Переважно монети. Це досить непросто, але воно того варте. У кожній касі було монетами десь по тридцять марок. А в «Вертгаймі» була незліченна кількість касових апаратів, в багатьох відділах їх стояло декілька штук. Алекс не знала точної кількості, але їх мала бути принаймні сотня, враховуючи те, що вони були в найбільшому універмазі Європи. Сто разів по тридцять. Це додало б їй багато дзвінких грошенят, а разом з цим і велику вагу. Лише тому вона взяла з собою Вікі, інакше впоралася б самотужки. Але шлях втечі, який вона обрала, вимагає участі обох, особливо якщо вони не хочуть залишити свою здобич.

Тепер Алекс більше не соромилася красти у свого колишнього роботодавця. Це буде її остання справа, після чого вона назавжди покине Берлін.

Вона позичила сто двадцять марок, знайшла ці гроші в кухонній шафі, у глиняному горщику, де все ще пахло оселедцем. Вона витратила близько вісімдесяти марок, щоб придбати новий одяг для себе та Вікі, фарбу для волосся і, звичайно, заплатити за кімнату, в якій вони зупинилися. Вони фактично орендували її, щоб спокійно спланувати свою кампанію з помсти поліцаю-вбивці. Вона вже будувала з Вікі власний план, коли прочитала ту статтю в газеті. Спочатку вона не була впевнена, стаття була написана дуже розпливчато, але дзвінок Вікі у відділок на Віттенбергплац все підтвердив. Спочатку вони лише сказали їй, що Кушке у відпустці, але коли вона наполягла й зауважила, що має до нього приватну справу й відвідає його вдома, поліцейський усе пояснив їй по телефону. Йому було дуже прикро їй про це повідомляти, і він не знав, наскільки вона була близька із сержантом Кушке, але, на жаль, сержант трагічно загинув.

Хтось щойно вбив Кушке, цього садистського мудака!

Спочатку Алекс не знала, радіти їй цьому чи ні. Хтось помстився за неї, принаймні так здавалося. Хоча вона не хотіла заходити так далеко, вони не хотіли вбивати чоловіка, просто налякати його до смерті, він мав бути переляканим до смерті, таким був її план. Тепер довбаний поліцейський був мертвий, і Алекс не знала, було це достатнім покаранням для нього чи ні. У всякому разі Бенні все одно не повернути до життя. Проте і її помста також не повернула б його до життя.