Зрада Айнштайна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Служка виходить.

ЖУЛЬЄН: То ви можете мені допомогти?

МАГ (Жульєнові): Повірте моєму досвіду, юначе: збагнути, де ви, можна лише одним способом — запитати в кожного з нас, що він робив перед тим, як потрапити сюди.

Марі схвально киває. Президент, трохи повагавшись, теж.

ПРЕЗИДЕНТ: Якщо це вам справді допоможе…

ЖУЛЬЄН: Але ж це абсурд!

МАГ: І все ж іншого способу не існує…

МАРІ: Його правда. (Жульєнові:) Запитайте мене! (Жульєн не реагує.) Та питайте ж мене, трясця! (Жуль-єн спантеличено кривиться, але Марі тлумачить це як згоду.) Ну ось, ви всі бачили — він мене запитав! (Радісно зітхає і починає свою оповідку.) Марі — саме так мене назвали батьки. До біса чудова думка! Цілісіньке життя я підтирала і витирала. Підтирала і витирала! Батьки ніби ще тоді знали, що губка, віник і ганчірка — єдиний для мене шлях. От і начепили мені на чоло це ім'я — Марі! Татко наймався працювати в селі — красе-нем був: такий темний увесь і волохатий. Зранку поголиться — а вдень уже відросло. Знаєте, що це означає, ні? Усе це волосся, що так і пре, — це чоловіча сила, тобто всередині забагато сперми, і чоловіку весь час кортить їбатися. Мама щовесни приводила нам братика чи сестричку. Менших за мене було аж дванадцять! Тож я мала весь час купу роботи — бідна матуся занадто втомлювалась. На щастя, тринадцятий — Паскалі-то — прийшов на світ не дуже здоровим: личком був подібний до соняха і весь час куняв, байдужий до всього. Батьки всім казали, що бідолашне гепнулося з воза із буряками. Після цього таточко став одягати резинку. Я оце думаю, що матуся навмисне пошкодила собі ро-жачку…

ПРЕЗИДЕНТ (перелякано): Ближче до справи, будь ласка, ближче до справи…

МАРІ: Ближче, ніж є, вже не буде! Ви ж ніколи не даєте мені поговорити — тож тепер мене не зупинити!.. Я, отже, махала шматою з рання до смерку, і хвили-ночки не маючи на дурні мрії; тож, коли мені виповнилось вісімнадцять, першому ж хлопові, який ледве торкнувся моїх трусиків на танцях, я дозволила укласти себе в його благенькій кімнатці — отак і залишила батьківську хату, перебравшись до нього разом із малою. Я обрала його, бо він скидався на татка — ну, був так само волохатий; але ж татусь хоча б працював, а мій… о, мій — він не був ні до чого здатний, єдине, що він мав, — це волохате тіло… Ледарюга — страшенний! І знову було те саме: я працювала прибиральницею, аби прогодувати спочатку його, а потім іще двох — еге ж, у мене аж дві доньки, це діло я вмію! А натомість — хоч би спасибі! Ні пестощів, ні любощів — ні, на це в нього теж бракувало духу! Але ж трохи псячих ласок, хай навіть на скору руку, — лише це дозволяє нам, жінкам, відчути себе самицями!

ПРЕЗИДЕНТ: Та переходьте ж до справи!

МАРІ: Кажу ж вам — інакше не вмію! ПРЕЗИДЕНТ: Нас цікавить кінець, а не початок.

МАРІ: Про моє життя мало що можна розповісти, тож коли вже я розповідаю, то кажу про все, і якщо вам не подобається — не варто було й питати! Отже, одного дня він подався собі по тютюн і не повернувся. Зрештою, було це не так уже й погано, однак вродливішою від цього я не стала… Хай там як, а донечки виросли. Не знаю, в кого вони — певно, у свого дідуся: такі непосидючі, чоловіків міняли швидше, ніж трусики. Господи, скільки ж я доклала зусиль, аби прилаштувати їх і спинити цю гонитву за товстими сардельками! Місяць тому я достроково вийшла на пенсію… Усе життя я заспокоювала себе: останньому господареві останнього дня я скажу — та пішов ти! Проте одного дня замість цього, відклавши вбік віники і совки, я відчула тривожну тяжкість у тілі, задуху — і просто посеред чужої вітальні загриміла догори ногами на підлогу! О, в лікарні до мене так мило ставилися! Часом я й забувала, що я у лікарні. Так чисто! Все було таке біле-білісіньке — а це ж не я чистила й терла це все! Мені готували смачні страви, мені всміхалися хлопці!.. Гадаю, в лікарні минули найкращі дні мого життя. Лікарі сказали, що в мене надто втомлене, надто спрацьоване серце — занадто втомлене для мого віку. І направили до будинку відпочинку. А коли я увійшла туди — до старовинного замку Ля Ферроньєр, розташованого посеред парку і повного людей, що піклувалися про мене і ставились уважно, мов до пані, — то відразу відчула себе справжнісінькою принцесою! Навіть садівник щоранку приносив мені до кімнати троянду і кланявся так, що аж зад до неба стирчав, а я шарілася! Уявляєте? Вчора я спускалась парадними сходами і, спершись на поруччя, подумала, що тут мені нарешті справді добре і що тепер я зможу обміркувати все те, про що не мала часу подумати: про життя, смерть і Бога — ну, про всі такі речі! І раптом відчула, як розплющуються очі, очищуються легені, ніби починається нове життя — все вібрувало навколо мене, я почула подих речей і сказала собі: «Певно, таке воно — щастя!». І — гуп!

ЖУЛЬЄН: Гуп?

МАРІ: Мене вдарив грець, себто розбив параліч… ЖУЛЬЄН: А потім?

МАРІ: Відтоді я тут.

ЖУЛЬЄН: То це шпиталь? Це не готель?

МАГ: Чекайте! Мій дорогий Президенте, тепер черга за вами.

ПРЕЗИДЕНТ: Я впораюся швидко. Мій останній спогад — перед тим, як потрапити сюди… Я виходив зі свого будинку, як і щоранку, рівно о восьмій. Штовхнув хвіртку, аж раптом помітив, що хідником мчить велосипедист. Хлопчисько, звісна річ. До керма він почепив дурнуватий дзвоник. Я подумав: «Цей недоумок мусить зупинитися — він не має права так гнати по тротуару!» Тож я зробив два кроки — аж мене раптом підкинуло, жбурнуло об лавку, і я відчув, як моя голова боляче вдарилась об кам'яний край. Ось і все.

МАГ: Він виїхав із лівого боку?

ПРЕЗИДЕНТ: Ну звісно ж!

МАГ: Тож ви — жертва дорожнього руху.

ПРЕЗИДЕНТ: Я завжди поважав усі закони. Це отому телепневі з педалями було байдуже до правил.

ЖУЛЬЄН (Магові): Ну, а ви?

МАГ: А в мене — діабетична кома.

ЖУЛЬЄН: І де ж лікарі? Де медсестри? Чому наші кімнати не мають спеціального обладнання?

МАГ: Бо ми не у шпиталі.

ЖУЛЬЄН: Он як! То ми не в реанімації?

ПРЕЗИДЕНТ: Ні.

МАГ: Напружте свій мозок.