Якось, попри всі застереження старого Шампота, Веренц не витримав і звабився запахами, що струменіли з широкої, високої й спекотної печери, яка правила замку за кухню та бійню водночас. Він не бував тут з дитинства. Королі та кухні зазвичай одне одному якось не пасують.
Так от, ця кухня була повна привидів. Але це не були привиди людей. Це не були навіть людиноподібні привиди.
Це були привиди оленів. Волів. Кролів, фазанів, куріпок, овець, свиней. Це були навіть якісь бліді округлі плями, неприємно подібні до привидів устриць. Приміщення було настільки заповнене ними, що вони перетиналися й зливалися, перетворюючись на моторошну, мовчазну, примарну мішанину з шерсті, зубів та рогів. Деякі з привидів помітили Веренца, і його накрила какофонія чудернацьких голосів з примарним відтінком металу. Крізь привидів байдуже проходили туди-сюди шеф-кухар та його помічники, заклопотані приготуванням вегетаріанської ковбаси.
На півхвилини Веренц закляк на місці, після чого чкурнув геть, шкодуючи, що більше не має справжнього шлунка і не може застромити собі два пальці в рот на сорок років углиб та вивергнути все, що з’їв за цей час.
Спокою він шукав у стайнях. Його любі хорти скавучали й шкреблися у двері, збентежені його майже відчутною, але незримою присутністю.
Зараз же він вештався Довгою галереєю (о, як він ненавидів цю назву тепер!), і запилені портрети давно померлих королів дивилися на нього крізь напівморок. Він ставився би до них прихильніше, якби його не дратувало постійне торохтіння голосів деяких із них то в тому, то в іншому приміщенні замку.
Веренц поставив собі дві після життєві мети. Перша була — вирватися з замку та знайти сина; друга — помститися герцогу. Тільки не вбиваючи його, навіть якби вдалося знайти спосіб: провести вічність, слухаючи хихотіння цього ідіота, видавалося жахливим навіть у його нинішньому становищі.
Він присів на лаву під портретом королеви Бемері (670–722), чиї жорсткуваті, та все ж відносно привабливі риси потішили б його куди більше, якби цього ж ранку він не зустрів її, коли вона проходила крізь стіну.
Сам Веренц намагався уникати ходіння крізь стіни. Навіть померши, чоловік повинен зберігати гідність.
Раптом він відчув, що хтось за ним спостерігає. Веренц обернувся.
У дверному отворі сидів кіт і вивчав його єдиним примруженим оком.
Кіт був сіро-крапчастий і дуже гладкий. Ні. Він був велетенський. На ньому було стільки шрамів, що він нагадував вкритий шерстю здоровенний кулак. Вуха на вигляд були парою продірявлених пнів, око — яскраво-жовтою щілиною в світ нетутешнього зла, хвіст вигинався туди й сюди серією знаків питання.
Почувши, що у леді Шельметь є маленька біла кішечка, Ґрібо завітав із візитом ввічливості.
Веренц ніколи не бачив тварини з настільки розбійницькою зовнішністю. Коли кіт перевальцем підійшов і спробував потертися об його ноги, король не опирався. Мурчання кота було подібне до гуркотіння водоспаду.
— Ну, ну, — невпевнено сказав король. Він простягнув руку і спробував почухати потвору між обірваними вухами. Приємно було зустріти когось (крім інших привидів), хто міг його бачити. До того ж Веренц чітко відчував, що Ґрібо — дуже незвичайний кіт.
Коти, що мешкали в замку, як правило, ділилися на розніжених кімнатних тваринок та пласковухих завсідників кухонь і стаєнь, в цілому подібних до гризунів, якими вони харчувалися. А от цей кіт явно, як то кажуть, «гуляв сам по собі». Звісно, таке враження справляють усі коти — але замість традиційної котячої самозаглибленості, яке ці створіння видають за потаємне знання, від Ґрібо струмував чистої води інтелект. Також від нього струмував запах. Цей запах міг би повалити стіну або спричинити нежить у дохлої лисиці.
Тримати такого кота могли представники — точніше, представниці — лише однієї професії.
Король спробував присісти навпочіпки й відчув, що повільно поринає в підлогу. Він зосередився і сплив на поверхню. Веренц розумів, що варто тільки призвичаїтися до реалій потойбіччя — і всі надії втрачено.
Смерть сказав: близькі родичі та Ті, Хто Може Бачити Сутність Речей. Що перших, що других у замку було негусто. Герцог підпадав під першу категорію, але через постійну заклопотаність собою був здатен Бачити Сутність Речей не краще за морквину. Щодо другої категорії, то тут можна було згадати хіба що кухаря та блазня. Але кухар цілими днями сумував у коморі через те, що йому не дозволяли готувати нічого кривавішого за пастернак, а блазень перетворився на такий вузол напружених нервів, що Веренц зрештою відмовився від спроб достукатися до його свідомості.
Отже, відьми. Якщо вже відьми не можуть Бачити Суті Речей, то він, король Веренц, є просто подихом вітру. Йому потрібно, щоб до замку завітала яка-небудь відьма. А вже тоді…
У нього був план. Ні, більше: в нього був План. Він обдумував його не один місяць. Все одно йому не було чого робити, окрім як думати. Щодо цього Смерть мав рацію: все, що лишалося привидам — це думки. Й хоча аналітичне мислення, в цілому, не було притаманне Веренцові, відсутність тіла, яке могло б відволікати його тілесними потребами, відчиняла двері до світу думання. Раніше він ніколи не складав Планів — принаймні розгорнутіших за «Давайте зацькуємо і вб’ємо якого-небудь звіра». Та тепер План був — і перед королем сидів та умивався язиком ключовий елемент цього Плану.
— Киць-киць, котику, — спробував Веренц. Кіт обдарував його пронизливим жовтим поглядом.
— Коте, — поспішно виправився Веренц і позадкував, підкликаючи тварину рукою. Спершу здавалося, що кіт не ворухнеться, та ось, на втіху короля, він позіхнув і неквапом рушив до нього. Ґрібо не так уже часто доводилося зустрічатися з привидами, тож високий бородань, крізь якого можна було дивитися, його певною мірою зацікавив.
Король провів кота запиленим коридором до комірчини, заваленої облізлими гобеленами та все тими ж портретами монархів. Ґрібо критично оглянув мотлох і всівся посеред запилюженої підлоги, вичікувально дивлячись на короля.
— Тут повно мишей і всіляких цяцьок, сам побачиш, — сказав Веренц. — А через розбите вікно всередину потрапляє свіжкий дощик. Плюс можеш спати на всіх цих гобеленах. Тепер даруй, мені час.
Ось над чим він працював у попередні місяці. За життя він старанно дбав про своє тіло, тож з моменту смерті перейнявся збереженням його вигляду. Спокусливо було махнути на це рукою й почати розпливатися; деякі привиди в замку були не більше ніж блідими розмитими плямами. Але Веренц зберігав залізний самоконтроль і продовжував практикувати фізичні вправи — ну гаразд, думання про фізичні вправи — і непогано розробив свої неіснуючі м’язи. Місяці качання ектоплазми помітно покращили його форму — не враховуючи того факту, що він був мертвий.
Тоді він взявся до маленьких вправ з матеріальними об’єктами — пилинками. При першій спробі він ледве не вмер[26], але з часом зміг перейти до піщинок, а тоді навіть до сушених горошин; він усе ще не наважувався від душі побешкетувати на кухні, але розважався тим, що підсипав зайву дрібку солі у Шельметеві страви, доки не присоромив себе думкою, що отруїти навіть такого покидька — негідний вчинок.
Наразі він усією вагою наліг на двері й кожним мікрограмом своєї нинішньої іпостасі намагався поважчати настільки, наскільки це тільки можливо. Уявний піт крапав з кінчика його носа і зникав, перш ніж торкнутися підлоги.
Ґрібо з цікавістю спостерігав, як рухаються примарні королівські біцепси, нагадуючи парування футбольних м’ячів.
Двері зрушили, рипнули, прискорилися і гучно вдарилися об одвірок. Клямка впала на місце.
[26] Якщо можна так сказати. — Прим. авт.