— Він цитує! — вигукнув гном. — Ви мусите підійти! І говорить зовсім як…
— Я? — спитав Вітолер кількома хвилинами пізніше, коли халабуди вже стояли серед купки голих дерев обіч дороги. — У мене що, такий голос?
— Так, — відповіли присутні хором.
Юний Віллікінз, що спеціалізувався на жіночих ролях, торкнувся Томджона, який стояв на перевернутому догори дном барильці посеред галявини.
— Чуєш, малий, а можеш мій монолог з «Потіш себе»?
Томджон кивнув.
— «Той, хто лежить під каменем оцим — не вмер, вам істинно кажу про це. Якби дано було почути Смерті…»
Безмежні тумани стелилися над вкритими росою полями, червона куля сонця хилилася до обрію, а вони продовжували благоговійно слухати. Коли хлопчик завершив, обличчям Г’юла котилися гарячі сльози.
— А нехай його, — промовив він нарешті. — Мабуть, я був у збіса добрій формі, коли це написав.
— Я що, справді так декламую? — спитав зблідлий Віллікінз.
Вітолер м’яко поплескав його по плечу.
— Якби ти вмів так декламувати, красунчику, — сказав він, — то не стирчав би зараз по дупу в багні серед цих богами забутих полів, де навіть до чаю не знайти нічого, крім капусти.
Він ляснув у долоні.
— Досить, досить, — оголосив він, випускаючи в крижане повітря хмаринки пари. — Всі по місцях. До сутінків маємо бути під стінами Сто Лата.
Доки актори з буркотінням приходили до тями та розходилися до своїх халабуд, Вітолер жестом підкликав гнома і обійняв його за плечі — чи, точніше, за маківку.
— Що скажеш? — спитав він. — Твій народ добряче знається на магії — принаймні так кажуть. Що ти з ним зробив?
— Пане, він весь час крутиться біля сцени. Цілком природно, що він усього цього нахапався, — невпевнено промовив Г’юл.
Вітолер нахилився.
— Ти справді так думаєш?
— Я думаю тільки про те, що він узяв мою писанину, надав їй звучання і вклав її мені через вуха просто в серце, — просто відповів гном. — Я думаю про те, що чув голос, який проник крізь грубе тіло слів і виразив те, що я хотів, але не вмів сказати.
Він спокійно поглянув у почервоніле обличчя Вітолера й додав:
— Можливо, це в нього від батька.
— Але…
— І хто знає, на що здатні відьми?
Вітолер відчув на своїй долоні пальці дружини. Коли, збентежений й сердитий, він випростався, вона поцілувала його під потилицею.
— Не муч себе, — сказала вона. — Хіба все не на краще? Твій син продекламував своє перше слово.
Настала весна, а екс-король Веренц так і не знайшов упокоєння. Він понуро блукав замком, шукаючи, як вирватися з кам’яних обіймів його стін.
При цьому він намагався не перетинатися з іншими привидами.
Шампот був трохи надокучливий, але ще стерпний. А от від Близнюків Веренц забирався подалі, щойно побачивши, що вони рука об руку шкандибають назустріч опівнічними коридорами — ходяче нагадування про злочин, чорний навіть як порівняти з усіма жахами царевбивчих практик.
Крім того, був ще Троглодит Неприкаяний — одягнений у хутряну стегнову пов’язку хирлявий предок людей, який опинився тут просто тому, що замок звели на місці його поховання. Пральнею періодично з добра-дива з гуркотом пролітала колісниця, в якій стояла й несамовито верещала якась жінка. А кухня…