Три сотні пар очей продовжували свердлити її.
— Нема чого на мене витріщатися, — спробувала вона ще раз. — Не можу я лізти в справи королів лише тому, що ці королі вам не до смаку. До чого так можна докотитися? І потім, особисто мені він нічим не нашкодив.
Мимоволі вона відвела очі від докірливого погляду надзвичайно косоокого горностая.
— Ну, так, я егоїстка, — мовила Бабуня. — Такою й має бути відьма. На все добре.
Вона ступила в будиночок і спробувала грюкнути дверима. Проте ті піддались не одразу, бо застрягли в снігу; ефект було зіпсовано.
В домі вона затулила штори, сіла в крісло-гойдалку і почала розмашисто гойдатися.
— Вся справа в тому, що я не можу втручатися, — сказала вона сама до себе. — Ось у чому вся справа.
Халабуди мандрівного театру, хитаючись, повільно рухалися розбитими дорогами до чергового містечка з розряду тих, чиїх назв актори ніяк не могли запам’ятати або ж одразу забували. Зимове сонце нависало низько над сирими, імлистими капустяними городами на рівнинах Сто; просякнута туманом тиша лише підсилювала скрегіт коліс.
Г’юл сидів в останній халабуді, перекинувши за задній край куці ноги.
Він зробив усе, що міг. Вітолер особисто доручив йому виховання Томджона. «Ти краще на цьому знаєшся, — сказав він і зі своєю традиційною тактовністю додав: — До того ж ви майже однакового зросту».
Та все було дарма.
— Яблуко, — повторив гном, помахуючи фруктом у повітрі.
Томджон усміхнувся йому. Йому було вже майже три, а він досі не вимовив жодного зрозумілого навколишнім слова. В голові Г’юла почали кублитися найчорніші підозри щодо відьом.
— А він же видається цілком тямущим, — сказала пані Вітолер, яка всередині халабуди латала кольчугу. — Він знає, як що називається. І завжди робить, що скажуть. От якби він ще сам розмовляв, — ніжно додала вона, погладивши хлопчика по щоці.
Г’юл вручив яблуко хлопчикові. Той поважно прийняв його.
— Здається мені, пані, ті відьми вас підставили, — сказав гном. — Щось, знаєте, на кшталт тих історій з підкидьками. Колись їх багато було. Моя пра-пра-прабабуся розповідала, що й у нас таке якось сталося. Феї підмінили маленького гнома людською дитиною. Наші нічого й не помічали, доки він не почав чіпляти головою одвірки…
— «Ось плід, солодкий, як саме життя —
Або налитий соками, як серце
Людське. Але вдивися в нього глибше:
Там все порепане, захланне і гниле.
Так і людина зовні квітне пишно,
І тільки згодом виявиш обман».
Гном та людина вражено обернулися до Томджона. Той кивнув і продовжив гризти яблуко.
— Це ж монолог Хробака з «Тирана», — прошепотів Г’юл. Звична красномовність на мить зрадила його. — Нехай йому грець, — по хвилі додав він.
— Він говорив достоту як…
— Я по Вітолера, — урвав гном, зіскочив на землю і побіг через замерзлі калабані до голови каравану, де крокував, насвистуючи щось невиразне, творчий керівник трупи.
— За тобою що, вовки женуться, б’зуґда-хйара[25]? — життєрадісно спитав він.
— Ходіть до нас! Чимшвидше! Він розмовляє!
— Розмовляє?
Г’юл аж підстрибував від збудження.
[25] Гномською — «садовий пеньок», традиційна садова прикраса у вигляді гномика; смертельна образа для гнома, але тут уживається як вираз прихильності. — Прим. авт.