— Чи не з’явилося в королівстві чогось, чого тут не було раніше? — навмання запитала вона.
— Ні.
Традиція дозволяла тільки три запитання. Бабуня спробувала сформулювати таке, щоб від нього не можна було ухилитися. Та потім вирішила, що обрала неправильний підхід.
— Що, в біса, у нас відбувається? — уважно добираючи слова, спитала вона. — І не намагайся викрутитися, бо зварю живцем.
Демон, здавалося, завагався. До такого підходу він був не готовий.
— Я протестую проти подібних погроз, — заявив демон, але його голос був просякнутий невпевненістю.
— Ми не маємо часу панькатися тут із тобою всю ніч, — сказала Бабуня. — Нехай такими заморочками бавляться чарівники, а в нас діло горить.
— І кипить, — докинула Тітуня.
— Послухайте, — майже заскімлив демон, — нам же не можна ділитися інформацією без обмежень. Такі правила, ви ж знаєте.
— Маґрат, там у каністрі на полиці є трохи олії для розпалювання, — сказала Тітуня.
— Гаразд, що, коли я скажу вам… — почав демон.
— Так? — підбадьорила Бабуня.
— …ви мене не здасте? — завершив він.
— Ані словом, — пообіцяла відьма.
— Ні пари з вуст, — додала Маґрат.
— В королівстві не з’явилося нічого нового, — сказав демон, — але земля прокинулася.
— Тобто? — спитала Бабуня.
— Земля нещасна. Їй потрібен король, який про неї дбав би.
— Але як… — почала Маґрат, та жест Бабуні змусив її замовкнути.
— То населення тут ні до чого, еге ж? — спитала стара відьма.
Лискуча голова кивнула:
— Схоже, що ні.
— Але що… — почала Тітуня, але Бабуня приклала пальця до її вуст.
Потому вона повернулася і підійшла до вікна, що відкривало вид на запилений цвинтар торішніх мух та крилець метеликів серед густого павутиння. Непевне марево за обмерзлою шибкою свідчило, що, всупереч усякій логіці, світові відпущено ще один день.
— Можеш пояснити, чому це відбувається? — спитала вона, не обертаючись.
Отже, напередодні вона мала справу зі свідомістю цілого краю… Це таки справляло враження.
— Я простий демон. Звіди мені знати? Мені відомо, що відбувається, але не чому і як.
— Ясно.
— Тепер я можу йти?
— М-м-м?