Віщі сестри: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Г’юле, — у відчаї промовив юнак. — Допоможи, ти ж краще володієш словом. 

— Наша проблема, — сказав гном, — полягає в тому, що слово «ні», як видається, не входить до переліку можливих відповідей на пропозицію корони. Можливо, «я подумаю» він ще подужав би… 

Томджон встав, схопив корону і струсонув її над головою, ніби тамбурин. 

— Слухайте всі уважно, — сказав він. — Я вдячний вам за вашу пропозицію. Для мене це велика честь. Але я не можу її прийняти. Я носив корони частіше, ніж ви могли б порахувати, але єдине королівство, над яким я вмію владарювати, перебуває між рампою й лаштунками. Мені дуже шкода. 

Запала мертва тиша. Схоже, ці слова теж не входили до переліку можливих відповідей. 

— Друга проблема, — ласкаво сказав Г’юл, — полягає в тому, що взагалі-то ти не маєш вибору. Розумієш, ти вже король. Таке твоє призначення від самісінького народження. 

— Я не впораюся! 

— Не має значення. Бути королем — це не поратися з чимось, а кимось бути. 

— Я не хочу тут лишатися! Тут немає нічого, крім лісу! 

Цієї миті Томджона знову огорнула холодна задуха й у вухах залунав незрозумілий шум. Йому здалося, ніби на якусь мить він побачив туманний силует високого чоловіка з благально простягнутими до нього руками. 

— Мені дуже шкода, — прошепотів юнак. — Справді. 

Крізь прозору постать він бачив відьом, які пильно на нього дивились. 

Він почув голос Г’юла: 

— Єдина можливість для тебе — поява іншого спадкоємця. Але в тебе ж немає братів чи сестер? 

— Уявлення не маю! Г’юле, я… 

Між відьмами тим часом спалахнула гаряча суперечка, і раптом Маґрат скинула з плеча руку Бабуні Дощевіск, що стримувала її, і рушила через зал, нестримна, як цунамі чи крововилив у мозок. Невмолима, як поршень, вона наблизилася до трону, тягнучи за собою блазня. 

— Даруйте? 

— Ем-м-м… Агов! 

— Гм-гм, даруйте, нас хтось чує? 

Замок над їхніми головами був сповнений гудіння голосів і веселого шуму, і нікому було почути ввічливо-безтямні крики, які відлунювали в коридорах підземелля, з кожною годиною стаючи все ввічливішими і все безтямнішими. 

— Гм, даруйте? Перепрошую? Я б нікого не турбував, але в Біллема жахлива реакція на щурів. Аго-о-ов! 

Уявімо, що відеокамера ока повільно ковзає вздовж похмурих древніх коридорів, беручи крупним планом ослизлий грибок, іржаві ланцюги, сирість, тіні… 

— Нас хто-небудь чує? Послухайте, це вже справді занадто. Сталося прикре непорозуміння. Ми ж можемо скинути перуки… 

Уявімо, як жалісні звуки тануть по затягнутих павутинням кутках населених щурами коридорів, аж поки від них лишається не більше, ніж подоба шурхотіння очерету на слабенькому вітерці. 

— Даруйте? Даруйте, перепрошую, допоможіть? 

Звичайно, рано чи пізно в ці підземелля хтось та й спуститься. 

Дещо пізніше Маґрат поцікавилася в Г’юла, чи вірить він у «довготривалі взаємовідносини». Гном, зайнятий вантаженням халабуд[67], на хвилю замислився. 

— На тиждень щонайбільше, — сказав він. — Звичайно, рахуючи денні вистави. 

Минув місяць. Початок осені засвідчував запах сирої землі, що плив над темно-оксамитовими торф’яниками; розмитим зіркам в небесах із землі підморгував вогник багаття. 

Моноліт стояв на своєму місці, готовий, однак, дати драла у випадку появи ревізорів. 

[67] Чи принаймні наглядом за вантаженням. Допомагати з цим у фізичному сенсі йому було б складно, бо напередодні він перечепився об скриню з реквізитним пір’ям і зламав собі ногу. — Прим. авт.