Віщі сестри: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— ЗАПЕВНЯЮ, ВИ ЖИВИЙ. ПОВІРТЕ НА СЛОВО. 

Герцог гигикнув. Загорнутий у знайдене десь простирадло, він блукав найвіддаленішими галереями замку, час від часу пошепки вигукуючи: «Йу-ху!». 

Смерть непокоївся. Він звик стикатися з людьми, які вважали, що вони живі, бо кінець життя вражав їх так, що їм важко було з цим змиритися. Але людина, яка вважала, що вона мертва, і при цьому продовжувала активно дихати, була для Смерті явищем новим — і не дуже комфортним. 

— Я кидатимусь на людей з-за рогу, — ніби в напівсні промовив герцог. — Я цілу ніч гримітиму своїми кістками, я вилізатиму на дахи й передрікатиму, що в домі хтось помре… 

— ЦЕ СПРАВА БЕНШІ[63]. 

— Я теж буду, — заявив герцог таким тоном, яким говорять про безповоротне рішення. — А ще я проходитиму крізь стіни, перекидатиму столи і бризкатимусь ектоплазмою на всякого, хто мені не сподобається. Ха. Ха. 

— НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ. ЖИВІ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ПРИВИДАМИ. ВИБАЧТЕ. 

Герцог спробував пройти крізь стіну. Зазнавши невдачі, він рушив до дверей, які вели на одну з найменш міцних секцій замкового муру. Буря дещо стихла, і шматочок місяця тріпотів між хмарами, ніби придбаний з метою перепродажу квиток у вічність. 

Смерть вийшов зі стіни одразу за ним. 

— Ну добре, — сказав герцог. — Якщо я не мертвий, то ти що тут робиш? 

Він застрибнув на мур; вітер залопотів його ковдрою. 

— ЧЕКАЮ. 

— Чекай довіку, мордо твоя кістяна! — тріумфально вигукнув герцог. — Я мандруватиму світом тіней, я роздобуду ланцюги й гримітиму ними, я… 

Він заточився назад, утратив рівновагу, важко гепнувся між зубцями стіни й зісковзнув униз. Якусь мить було видно пальці його руки, якою він безуспішно намагався вхопитися за камінь — а потім вони зникли. 

Як легко здогадатися, Смерть одночасно перебуває в усіх можливих місцях. Тож у певному сенсі цієї миті він і замислено змахував неіснуючий пил з примарного леза своєї коси, і стояв по груди в пінистому, пронизаному хижими скелями потоці на дні Ланкрської ущелини. Його вапняковий погляд пробігся за течією й різко зупинився там, де хвилі вирували лише кількома дюймами вище підступного ложа ріки, вкритого нерівною галькою. 

За мить герцог сів. Навіть у відблиску хвиль його постать була практично прозорою. 

— Я ганятиму їх коридорами, — сказав він. — І бурмотітиму під їхніми дверима тихими ночами, — його голос ставав усе тихішим, танучи в безугавному ревиську річки. — Я рипітиму плетеними кріслами так, що всі повмирають від страху, от побачиш. 

Смерть вищирився. 

— ТА НЕВЖЕ. 

Почався дощ. 

Дощ у Вівцескелях — річ настільки всепроникна, що пересічна дощова погода, як порівняти з тутешньою, може видатися посухою пустелі. Ця конкретна злива, водоспадом зринувши на дахи замкових будівель, загадковим чином проникла під черепицю і сповнила Великий зал неприємним теплуватим туманом.[64] 

До зали набилося чи не пів-Ланкру. Шум зливи за дверима перекривав навіть віддалений гуркіт потоку в ущелині. Сцена надворі розмокла. По декораціях стікали, перемішуючись, струмочки фарби, а одну з куліс зірвало вітром, і вона печально і плавно опустилася в бруд. 

Бабуня Дощевіск завершувала свій монолог перед аудиторією, що сиділа в кріслах довкола столу у Великій залі. 

— Ти про корону забула, — прошепотіла Тітуня Оґґ. 

— О, — сказала Бабуня. — Корона, точно. Вона, як бачите, в нього на голові. Коли актори поїхали з Ланкру, ми сховали її серед інших корон, бо саме там ніхто б її шукати не додумався. Погляньте, як ідеально вона йому пасує. 

Завдяки неймовірному талантові Бабуні бути переконливою глядачі й справді побачили, що корона пасує Томджонові ідеально. Власне, єдиним винятком став сам Томджон: він-бо відчував, що лише його вуха запобігають перетворенню корони на намисто. 

— Уявіть собі, що він відчув, коли вдягнув її вперше, — продовжувала відьма. — Гадаю, ще було щось просто екстраординарне. 

— Насправді це було більше схоже на… — почав Томджон, але його ніхто не слухав. 

Він знизав плечима і нахилився до Г’юла, який і далі заклопотано писав. 

— «Екстраординарне» — це означає «незручне»? — пошепки спитав він. 

[63] Бенші (Banshee) — лиха магічна істота з ірландської міфології, часто в образі вродливої жінки. Володіє згаданою Шельметем здатністю, а також може вбивати своїм криком. — Прим. пер.

[64] Як у Богнорі. — Прим. авт.