Віщі сестри: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мені треба, щоб хто-небудь відвіз мій ковпак та дзвіночки до Гільдії блазнів в Анк-Морпорку. Я ж переходжу на іншу роботу… І мені здається, що ти — ідеальна кандидатура для цієї місії. 

— Дякую за довіру, сір. 

— Я ж бачу — на службі ти, гм, не людина, а просто вогонь. 

— Даруйте, сір? 

— На місці скажеш, щоб тебе поселили в апартаментах для гостей. 

— Достоту так, сір. Дякую, сір. 

Почувся, віддаляючись, стукіт копит. Ще за кілька секунд клямка брязнула і блазень проник у будиночок. 

Щоб залізти до кухні відьми в темну пору доби, потрібна певна мужність. Хоча, мабуть, не більша, аніж для того, щоб носити пурпурову блузу з оксамитовими рукавами й фестонами на манжетах. Втім, подумав блазень, цей одяг мав і переваги: на ньому не було дзвіночків. 

При собі блазень мав пляшку іскристого й букет квітів; щоправда, в першому дорогою відчутно поменшало газу, а в другому — пелюсток. Він поклав обидва предмети на стіл і присів біля каміна, де дотлівав жар. 

Блазень потер очі. День був насиченим. Він відчував, що в ролі короля має не найкращий вигляд — але ж він усе життя з останніх сил грав не свою роль, тож не здавався й тепер. Тим паче, наскільки можна було зрозуміти, його попередники взагалі не завдавали собі щодо цього клопоту. І от йому належить стільки всього зробити, стільки всього виправити, стільки всього владнати… 

Найбільшою проблемою була герцогиня. Незрозуміла йому самому сентиментальність змусила блазня віддати наказ про переведення герцогині до найкомфортабельнішої камери у вежі з найчистішим повітрям. Все-таки вона була вдовою, а він відчував необхідність бути добрим до вдів. Проте доброта на герцогиню не діяла: вона просто не розуміла доброго ставлення, сприймаючи його як слабкість. Часом блазня навідувала жахлива думка, що рано чи пізно він буде змушений відправити її на страту. 

Так, робота короля — це вам не жарти. Блазень усміхнувся: дотеп вийшов непоганим. 

Незабаром його зморив сон. 

Герцогині ж не спалося. Власне, на цей час вона вже спустилася по зв’язаних між собою простирадлах до половини замкової стіни. Попередній день герцогиня витратила на поступове розхитування вмурованих у стіну її камери ґрат — хоча, по правді кажучи, будь-яку стіну ланкрського замку можна було в більшості місць проламати шматком сиру. Блазень є блазень — він сам розпорядився видати їй і столовий ніж та виделку, і цілком достатньо постільної білизни! Що взяти з таких людців: за них завжди думає їхній страх. Вони боялися її навіть тоді, коли вважали, що вона перебуває у їхній владі — і правильно, бо насправді сильні ніколи не перебувають у владі слабких. Якби, скажімо, вона схотіла кинути за ґрати саму себе, то зробила б усе, аби змусити себе пошкодувати, що народилася на світ. А ці — ці надавали їй простирадл і піклувалися про неї! 

Добре-добре, вона ще повернеться. За межами королівства лежав цілий світ, а вона вміла натискати на важелі, здатні змусити мешканців цього світу виконувати її волю. І цього разу вона не обтяжуватиме себе всілякими там супутниками життя. Слабаки! А нинішній виявився найгіршим, бо не мав хоробрості навіть на те, аби чинити стільки зла, скільки насправді міг би. 

Герцогиня важко гепнулася на вкритий мохом ґрунт, віддихалася і, з кинджалом у руці напоготові, ковзнула вздовж замкового муру в напрямку лісу. 

Вона дістанеться найдальшого кордону й перепливе там річку, а може, навіть збудує собі пліт. Вранці вона буде надто далеко, щоб її могли знайти — тим паче, як майже не сумнівалася герцогиня, ніхто нікого й не шукатиме. 

Слабаки! 

Швидкості, з якою вона пересувалася лісом, можна було лише здивуватися. Втім, там були стежини, якими можна було проїхати й возом, плюс вона мала прекрасне відчуття напрямку. До того ж її шлях лежав під гору. А якби вона вийшла до провалля, в якому вирувала річка Ланкр, досить було б просто йти за течією. 

Раптом герцогиня зауважила, що ліс помітно погустішав. Вона усе ще йшла стежкою, яка вела у більш-менш потрібному напрямку, але дерева обабіч росли значно щільніше, ніж можна було очікувати. А коли вона спробувала рушити назад, виявилося, що стежка за її спиною кудись поділася. Вона кілька разів крутнулася на місці, майже чекаючи, що помітить, як дерева перестрибують з місця на місце, але вони щоразу виявлялися незворушно зануреними корінням у мох. 

Повітря було нерухомим, але в кронах дерев не припиняло шурхотіти листя. 

— Ну-ну, — процідила герцогиня. — Ну-ну. Я все одно пройду. Я так хочу. Але пізніше я повернуся. 

Саме цієї миті стежка вивела її на галявину — галявину, якої не було тут днем раніше і сліду якої не лишилося наступного дня; світло місяця поблискувало на мішанині рогів, ікол та очей, які заповнювали цю галявину повністю. 

Армію слабаків ще можна було б зневажати, але герцогиня зрозуміла, що наразі має справу з армією сильних. 

Кілька секунд панувала тиша, порушувана лише тихим сопінням десятків істот. А потім герцогиня криво всміхнулася, здійняла кинджал і кинулася на них усіх одразу. 

Перші лави армії тварин розступилися, пропускаючи її, й зімкнулися за її спиною — всі, включно з зайцями. 

Край глибоко зітхнув. 

На торф’яниках, затінених від місяця вершинами Вівцескель, раптом затих нічний оркестр природи. Припинили свої рулади цвіркуни, дружно замовкли сови, вовки позникали в раптових невідкладних справах. 

Тривала тільки пісня, яка відбивалася від бескиду до бескиду й підсилювалася в рупорах безлюдних долин, спричиняючи невеличкі лавини. Вона вливалася в потаємні щілини льодовиків і, навіть стаючи абсолютно нерозбірливою, продовжувала мандрувати між крижаних стін. 

Щоб усе ж таки розібрати слова, довелося б повернутися до підніжжя Вівцескель, де поблизу самотнього моноліту тліли рештки багаття; саме там, прилітаючи з усіх напрямків, зустрічалися звукові хвилі відлуння, і саме там, розмахуючи порожньою пляшкою, сиділа невисока літня жінка.