Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

17 Ejusd. Nieznany dokumenty… — S. 524–525.

18 Kersten A. Stefan Czarniecki 1599–1665. — Warszawa, 1963. — S. 500.

¹⁹ АГАД. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 185.

²⁰ Там само.

²¹ Чарт — H, од. зб. 157, № 4, арк. 19.

22 Там само. — Од. зб. 402, арк. 473–476; Газін В. Політична програма гетьмана П. Тетері. — С. 194.

23 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукописів (далі — НБУ ІР). — № 15412, стовбці Розрядного приказу, Бєлгородський стіл, арк. 20–21; Газін В. В. Гетьманство Павла Тетері: спроба подолання суспільно-політичної кризи… — С. 70.

²⁴ Памятники, изданные временною комиссиею… — Т. IV. — С. 261.

25 Газін В. В. Гетьманство Павла Тетері… — С. 71–72.

26 Glimmer J. Wojsko polske w drugiej połowie XVII wieku. — Warszawa, 1965. — S. 141.

27 Грамон А. Из истории Московского похода Яна Казимира 1663–1664 гг. — Юрьев, 1929. — С. 11.

²⁸ Памятники, изданные временною комиссиею… — Т. IV. — С. 427.

29 Газін В. В. Гетьманство Павла Тетері… — С. 128.

30 Костомаров М. Історичні монографії. — Т. 6. — Тернопіль, 1891; Антонович В. Б., Бец В. А. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. — К., 1885; Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990; Липинський В. Твори. — Т. 2. — Філадельфія, 1980; Герасимчук В. Смерть Івана Виговського // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — Ч. 1. — К., 1928. — С. 205–216; Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1990; Wójcik Z. he early period of P. eterja’s Hetmancy in he Right-Bank Ukraine (1661–1663) // Harward Ukrainian Studies. — 1979/1980. — Vol. 3–4. — P. 958–972; Горобець В. В. Еліта козацької України…; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). — К., 2003.

31 Jurkov Е. Paweł etera, hetman Ukrainy prawobrzeżny w 11. 1662–1665 (rola polityczna). Докт. дис. — Львів, 1928 p. // Львівський обласний держ. архів. — Ф. 26, оп. 4, спр. 678; Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К., 1994. — С. 254–284; Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). — К., 1999; Газін В. В. Гетьманство Павла Тетері: спроба подолання суспільно-політичної кризи… — К., 2001.

32 Горобець В. М. Еліта козацької України… — С. 422–443.

³³ Там само. — С. 439.

³⁴ Там само.

35 Гуржій О. І., Чухліб Т. В. [Рецензія] Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665 // Український історичний журнал. — 2002. — № 2. — С. 104–114.

36 Герасимчук В. Смерть Івана Виговського // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — Ч. 1. — К., 1928. — С. 206.

³⁷ Historia panowania Jana Kazimierza z klimakterów Wespazyana Kochowskiego / Wyd. Z rękopismu przez E. Raczyńskiego. — T. 2. — Poznań, 1859. — S. 265.

38 Дашкевич Я. Павло Тетеря… — С. 284.

СТРІМКА КАР’ЄРА КОЗАЦЬКОГО СОТНИКА

Степан Опара

1665

Від часу смерті Б. Хмельницького й до середини 60-х рр. XVII ст. уряди Стамбула й Бахчисарая не мали єдиної точки зору стосовно Українського гетьманату. Якщо Порта хотіла безпосередньо підпорядкувати собі його правителів, то Крим намагався зробити так, щоб козацька Україна стала залежною від ханів. Особливо гостро це питання постало в останні роки правління Мегмед-Гірея IV, коли кримський хан став відкрито ігнорувати накази турецького султана щодо участі у війні між Османською й Австрійською імперіями. Це він робив задля можливості безпосередньої участі своїх військ у подіях, які розгорталися в Україні.

Протистояння українських, російських, польських і татарських військ під Чудновим восени 1660 р. призвело до відмови більшої частини козацтва на чолі з легітимно обраним гетьманом Ю. Хмельницьким від Переяславської угоди 1659 р. з царем Олексієм Михайловичем і переходу під зверхність короля Яна II Казимира. Разом з тим, прямий спадкоємець Богдана Хмельницького також був змушений враховувати присутність значного татарського війська на українських землях — 17 вересня 1661 р. він підписав Ставищанський договір з Кримським ханатом, керівництво якого не збиралося виводити свої орди з України. Однак іще незадовго до цього, у травні, кримський посол Магмет Маметша вимагав від московського царя виведення російських підрозділів з усіх «малоросійських» міст. Очевидно, вже відтоді й виникло бажання кримського двору зробити Український гетьманат своїм васалом. Але для досягнення цього ханам необхідно було витіснити з України війська не тільки російського, а й польського монархів. З останнім було важче, адже раніше кримський хан уклав мирну угоду з Річчю Посполитою. Та й Османська імперія, виразником інтересів якої виступав Крим, поки що не давала згоди на початок воєнних дій проти короля.

Однак у травні 1662 р. в листі до гетьмана Ю. Хмельницького хан Мегмет-Гірей IV пропонував: «…Государя ратні люди чи польського короля почнуть наступати… царь (хан. — Т. Ч.) ратних людей до нього гетьмана, на допомогу надішле»1. Треба відзначити й те, що майже всі походи Ю. Хмельницького на Лівобережну Україну проводилися за участю татарських орд. Очевидно, великим був вплив кримсько-татарського чинника й на обрання гетьманом П. Тетері, вже після зречення молодшого Хмельницького. Про це свідчить не лише присутність представника Криму Батирша-мурзи на елекційній козацькій раді, а і його свідчення про те, що саме хан Селім-Гірей «учинив гетьманом» Тетерю2. Однак на початку свого правління «невдячний» гетьман почав вимагати усунення татарських підрозділів з Правобережної України, чому завадила позиція Польщі. 3 лютого 1663 р. П. Тетеря скаржився на дії татар в Україні королю у Варшаву: «…Орда здирає з бідних людей майно, завдає їм нестерпних мук, ув’язнюючи попри всяку справедливість, всупереч дружбі, освяченій присягою»3. З цих слів стає зрозумілим, що Тетеря слідом за своїми попередниками сприймав відносини гетьманату з ханатом не інакше, як «дружні», а отже, рівноправні. Традиційно це скріплювалося взаємною присягою. Однак практика взаємовідносин між гетьманом і ханом засвідчувала процес поступового підпорядкування династією Гіреїв своїх північних сусідів. «…Мені вже заборонено без волі хана надсилати листи до Вашої Королівської Милості»4, «…кримські мурзи бажають, щоб Україна, як і Волощина, зробилась данницею Криму»5, — описував П. Тетеря тогочасні стосунки з Селім-Гіреєм та його урядовцями.

Незважаючи на певне охолодження українсько-кримських стосунків, майже 40-тисячне ханське військо під керівництвом Сефера- та Менглі- Гіреїв, а також Дедеш-аги брало участь у спільному поході польського короля Яна II Казимира і правобережного гетьмана П. Тетері на Лівобережну Україну. Але, як відзначають дослідники, саме пасивна позиція татар, що не бажали посилення Польщі, призвела до провалу цієї кампанії⁶. Окрім того, татарські воєначальники під час походу намагалися змусити українського правителя відмовитися від протекції польського короля на користь підданства турецькому султану Мегмеду IV, що в даному разі означало б і залежність гетьманату від Кримського ханату. Саме так було у випадку з придунайськими князівствами — Волощиною й Молдавією. «Ляхи не мало не бажають вам добра; зробіть так, щоб і нога польська не доходила до Горині, як розграничив покійний Хмельницький; а якщо насміляться піти, то ми готові їх знищити разом з вами»⁷, — говорив у березні 1664 р. Дедеш-ага гетьману Тетері. Наприкінці 1664 р. Селім-Гірей хотів спонукати П. Тетерю до підписання кримсько-українського миру.

Окремо в когорті керманичів козацької України, що підтримували тісні стосунки з татарами, слід відзначити діяльність гетьмана Степана Опари, який, на думку вчених, першим серед тогочасних вітчизняних діячів практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрямок у зовнішній політиці гетьманату⁸. Перебування Опари на посаді правителя правобережної частини Українського гетьманату було недовгочасним порівняно з урядуванням тут інших козацьких достойників. Воно тривало всього протягом двох місяців — з 11 червня до 18 серпня 1665 р. Очевидно, з огляду на такий короткий термін гетьманування, а також зважаючи на обмежену джерельну базу, українські історики майже обійшли увагою вивчення життєдіяльності цього невдалого гетьмана. Саме так охарактеризував С. Опару в чи не єдиному присвяченому йому дослідженні історик Д. Дорошенко⁹.

Після втечі П. Тетері до Польщі Правобережна Україна опинилася в досить складній ситуації. Як з внутрішньополітичних причин, так і з огляду на зовнішні подразники, ця частина колись унітарної держави перетворилася на «поле бою» не лише між місцевими старшинськими угрупованнями, а й між сусідніми монархами. Як зазначали історики, на Правобережжі відкривалася можливість для честолюбних та відважних людей пошукати щастя й спробувати захопити осиротілу гетьманську булаву. Найголовнішими претендентами на неї були брацлавський полковник В. Дрозденко (Дрозд), овруцький полковник В. Децик та сотник Медведівської сотні Черкаського полісу С. Опара.

Як трапилося так, що один з багатьох сотників Війська Запорозького, минаючи полковий уряд (а це виходило за рамки козацьких звичаїв), оголосив себе найвищим урядовцем на Правобережній Україні? Чому С. Опарі не вдалося протягом тривалого часу втримати гетьманську булаву? Які взаємовідносини були між ним та кримським ханом, що певний час протекціонував гетьманові? На ці та інші запитання, сподіваємося, читач знайде відповіді у цьому нарисі.