Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

¹⁰⁶ Collectanea z dziejopisów ureckich do historii polskiej służących. — T. 2. — Warszawa, 1825 — S. 196–197.

107 Бантыш-Каменский Д. H. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — Москва, 1859. — С. 30–34.

108 Eeldman J. Polska w dobie wielkiej wojny Północnej. — Kraków, 1925; Ejusd. Stanisław Leszczyński. — Kraków, 1948; Konopczyński W. Dzieje Polski Nowożytnej. — T. 2. — Warszawa, 1936; Wimmer J. Wojsko Rzeczypospolitej w dobie wojny Pólnocżnej. — Warszawa, 1965; Hassinger E. Brandenburg-Preussen, Rusland und Schweden. 1700–1713. — München, 1953; Когоluk W. Polska i Rosja a Wojna «Północna». — Warszawa, 1954; Королюк E. Д. Русская дипломатия и подготовка вступления Речи Посполитой в Северную войну // Ученые записки Института славяноведения (далі — УЗИС). — 1953. — Т. 7; Его же. Вступление Речи Посполитой в Северную войну // УЗИС. — 1954. — Т. 7.

109 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; Київ, 2001. — С. 239.

¹¹⁰ Там само. — С. 240.

¹¹¹ Там само. — С. 241.

112 Janczyk J. Per Palej Aubstand von 1702 bis 1704 in der Ukraine und die Haltung der Rzeczypospolita zum Nordischen Kriey um die Polnischen Krieges 1700–1721. — Berlin, 1962; Каминьский А. Первые годы польско-русского союза 1704–1709 гг. (в связи с работами В. Конопчиньского и Ю. Фельдмана) // Международные отношения в Центральной и Восточной Европе. — Москва, 1966. — С. 214.

¹¹³ Volumina legum. — Т. VI. — Petersburg, 1860. — S. 82–84.

¹¹⁴ Ibid. — S. 85.

¹¹⁵ Чарт. — Од. зб. 529, арк. 188.

116 Каминьский А. Первые годы польско-русского союза 1704–1709 гг… — С. 218.

¹¹⁷ Historia dyplomacji Polskiej. — Т. II. — Warszawa, 1982. — С. 364.

118 Артамонов В. А. Россия и Речь Посполитая после Полтавской победы (1709–1714). — Москва, 1990. — С. 56.

¹¹⁹ Письма и бумаги Петра Великого. — Т. XI. — Вып. I. — Москва, 1964. — С. 216.

¹²⁰ Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII, польского Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, генерального писаря Филиппа Орлика, киевского воеводы Иосифа Потоцкого на латинском и польском языках / Изд. О. Бодянского. — Москва, 1847. — С. 50.

121 Крикун М. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711–1712 років // Україна модерна. — 1996. — № 1. — С. 52–53.

122 Артамонов В. А. Россия и Речь Посполитая… — С. 90.

123 Крикун М. Згін населення з Правобережної України… — С. 40–62.

124 Орешкова С. Ф. Русско-турецкие отношения в начале XVIII в. — Москва, 1971. — С. 152–158.

ВІД КОРОЛІВСЬКОГО СЕКРЕТАРЯ ДО ГЕТЬМАНА

Павло Тетеря

1663–1665

Павло Тетеря-Моржковський походив з волинського шляхетського роду Моржковських гербу «Радван». У молоді роки здобував освіту в Мінській уніатській школі та Києво-Могилянському колегіумі, після чого протягом певного часу подорожував країнами Західної Європи, зокрема перебував в Італії. Перед 1648 р. Тетеря обіймав посаду канцеляриста гродського суду м. Луцька. З початком Української революції він переходить на сторону Б. Хмельницького і в 1649 р. бачимо його військовим писарем Переяславського полку, а потім, у 1653–1658 рр., — переяславським полковником. Протягом 50-х рр. XVII ст. полковник Тетеря брав участь в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав з дипломатичними місіями до Польщі, Росії, Молдавії, Трансільванії. У цей час він стає одним з авторів Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р. з Росією та Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею. З різних причин у 1659 р. П. Тетеря виїжджає з України до столиці Речі Посполитої Варшави.

Після Оливського миру 1660 р. головний вектор зовнішньої політики Речі Посполитої був спрямований на схід, а контакти з Москвою, Бахчисараєм і Стамбулом стали визначальними для польської дипломатії¹. Основним питанням, яке у цей час польські королі вирішували в переговорах з російським царем, турецьким султаном і кримським ханом й узгоджували з австрійським чи французьким королем, була проблема міжнародно-правового визначення (підпорядкування) політичного статусу Українського гетьманату. Разом з тим річпосполитський уряд намагався власними силами добитися повернення козацької держави під свою владу й нав’язати її зверхникам ті відносини, які існували між Варшавою та Військом Запорозьким до 1648 р. Коли стало зрозуміло, що військовими засобами Україну не повернеш, а дипломатичні потуги традиційно є досить довготривалими, польська верхівка запланувала ряд спеціальних операцій, спрямованих на дискредитацію керівних діячів та розкол української еліти.

У травні 1659 р., після від’їзду української делегації з вального сейму, що ратифікував Гадяцьку угоду, полковник Тетеря залишився у Варшаві й вступив на службу при королівському дворі Яна II Казимира. Восени наступного року він за дорученням свого патрона прибув до України і за безпосередньої участі польського представника С. Бенєвського був обраний в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради (листопад 1660 р.) завдяки своїм ораторським здібностям та авторитету, здобутому в попередні роки, новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя…»2, — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Б. Хмельницького. Водночас Тетеря промовляв, що козацтво вже й так неодноразово змінювало протекцію, і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті (писарської. — Т. Ч.) не буде знати, а й усієї України»3.

Як дослідив В. Газін, у цей період генеральному писарю Тетері не лише з боку польського уряду, а й від імені козацтва, делегованого на Генеральну раду, фактично доручався контроль над усіма діями гетьмана. Козаки наказували йому «керувати молодістю Хмельницького»⁴. Але вже в листопаді гетьманський «регент» повернувся до Варшави. Очевидно, його неприхована пропольська орієнтація й колабораційні виступи були не до вподоби Ю. Хмельницькому (який хоча й не був досвідченим політиком, але виховувався своїм батьком у дусі «козацького патріотизму») та іншій старшині. У Польщі на одного з перших високопоставлених козацьких «колаборантів» чекали великі винагороди: король надає Тетері у володіння маєток у Сіраковщизні, а також підтверджує права на Демидів, Літурівку, Абрамівку, Рилівку, Воронківку. Крім цього, той отримує річпосполитські посади королівського секретаря, Хмельницького підчашого, а невдовзі — полоцького стольника⁵.

У 1661 р. Ян II Казимир на пораду Є. Любомирського запланував провести великий спільний з’їзд-нараду, де були б присутні найвищі посадові особи Речі Посполитої та Українського гетьманату. На ній планувалося обговорити умови майбутнього польсько-українського договору — поляки дуже боялися чергової «зради» козаків на користь царя. Але гетьман Ю. Хмельницький під різними приводами відмовився від такої непевної, на його думку, «конвокації». У зв’язку з цим королівський уряд робить ставку на «персональне» прихилення до себе окремих старшин шляхом їхнього підкупу. Послам (а також іншій старшині в Україні), які прибували до Варшави, видавалися значні суми грошей з королівської скарбниці. Вони одержували у власність землі, маєтки, хутори, млини та ін. Також підтверджувалися їхні права на ті маєтності, якими вони володіли перед тим, їм надавалося шляхетство тощо. Самому Хмельниченку було видано привілей на м. Гадяч разом з усіма прилеглими селами і хуторами, а також Суботів, Медведівку, Новосілку. Як гетьману йому також дозволили збирати мито з іноземних купців, що проїжджали територією козацької України6. Одночасно до польських воєвод і шляхти в Україні було вислано з десяток королівських універсалів з наказом виганяти козаків з «добр земських». Все це робилося задля того, щоб перетягнути гетьманат на свій бік у війні з Росією, а також не дати можливості українцям укласти союз з Кримським ханатом та використати козацтво у проектованій Яном II Казимиром і його дружиною елекції на зразок Vivente rege.

На початку 1662 р. до України вже у статусі королівського секретаря приїжджає П. Тетеря. Метою його повернення було отримане від Яна II Казимира доручення зібрати якомога більше інформації про внутрішню та зовнішню політику уряду Ю. Хмельницького. Після прибуття до Чигирина, де його ще сприймали як впливового старшину, Тетеря відразу ж почав насаджувати тут вигідні для королівського двору настрої. Він переконував гетьмана відмінити виданий незадовго до того універсал щодо усунення польських старост з королівських і шляхетських маєтностей в Україні7. Згідно з отриманим наказом, Тетеря постійно звітує до Варшави про політичні кроки гетьманського уряду. У своїх листах до короля він неодноразово висловлював думку про неспроможність володарювання Ю. Хмельницького, а в одному з них відзначав, що якщо «цей жереб (гетьманство. — Т. Ч.) паде на мою голову і якщо воля ЙКМті і Рчплитої (його королівської милості і Речі Посполитої. — Т. Ч.) будуть потребувати моїх послуг, то я прийму його зі всією доброзичливістю»8. Поступово Тетеря з королівського секретаря й номінального генерального писаря перетворюється на такого собі «тіньового» гетьмана. Цьому сприяло й те, що влітку 1662 р. польський монарх надав йому право на «вибирання індукти й евекти у воєводствах окраїнних, тобто Брацлавськім, Київськім і Чернігівськім на пашах і коморах від товарів, що ввозяться і вивозяться…»9. Вдячний підданий у вересні повідомляє до Варшави, що єдиним способом утримання козацької України (а отже, земель, з яких він збирав евекту й індукту) під владою короля є якнайшвидша присилка сюди коронних військ10.

Те, що уряд Яна II Казимира готував обрання П. Тетері на гетьманську посаду, засвідчує кореспонденція між останнім і королівською канцелярією протягом кінця 1662 р., а також інші джерела11. Це все робилося заради того, аби взяти під контроль ситуацію на українських землях та мати час на підготовку до нових військових дій проти Росії. З огляду на це Тетерю було обрано гетьманом Війська Запорозького на Генеральній раді, яка відбулася 1–2 січня 1663 р. У березні до Чигирина з Варшави був відправлений королівський придворний І. Мазепа, який мав вручити Тетері монарші insignia — привілеї на гетьманство, булаву, хоругву, бубни, печатку, а також домовитися про час і місце прийняття від нього присяги з умовою «щоб той акт в церкві відправлявся, при службі Божій, яку б отець Митрополит відправляв… ані під жодною протекцією бути неможливо народові слов’янському, як під Паном природнім»12. Однак Тетеря, з огляду на низький статус Мазепи (той був усього-на-всього королівським покойовим), відмовився отримувати з його рук клейноди.

Перші кроки П. Тетері на гетьманській посаді засвідчили певні зміни у його ставленні до зовнішньої політики українського уряду. Як дослідили Я. Дашкевич та В. Газін, він спочатку намагався проводити політику лавірування між державами, які оточували гетьманат. Зокрема, він вислав посольства до Бахчисарая та Москви з пропозиціями підписання міждержавних угод, які б гарантували невтручання у внутрішні справи України та визнавали його владу¹³. Кримський хан не погодився виводити свої війська з території козацької держави й запропонував Тетері звертатися до нього лише через польського короля. У свою чергу, московський цар поставив перед правителем Правобережної України жорстку вимогу прийняти його протекцію. З огляду на це новообраний гетьман вирішив усе ж таки використовувати перевірений шлях повного визнання «дідичного» сюзеренітету Речі Посполитої.

Хоча невдовзі, у липні 1663 р., Тетеря заявляв, що взагалі хоче скласти з себе гетьманські повноваження та аргументував це ненадходженням від Польщі військової допомоги, а також «через розладнання мого здоров’я та з багатьох інших причин»14. Якби польський король надіслав війська, а також «прислав» (?) нового козацького зверхника, то, — писав Тетеря до Варшави, — він із задоволенням залишить Україну. У відповідь на повідомлення про відправлення необхідної допомоги гетьман вислав до Польщі послів, які мали просити у Яна II Казимира особисто прибути до Чигирина: «ми, українські жителі князівства Руського і Військо Запорозьке, вважаємо для себе особливим нещастям, що позбавлені можливості побачити ЙКМ (його королівську милість — Т. Ч.) в наших землях»15. Прибуття в Україну польського короля очевидно мало засвідчити високий авторитет гетьмана, а також убезпечити його від виступів опозиції, які вже назрівали. Окрім того, П. Тетеря висловлював надію, що присутність короля зможе швидше об’єднати розрізнені частини Українського гетьманату.

Восени, 22 жовтня, Тетеря особисто зустрівся зі своїм давнім патроном, королем Яном II Казимиром, але вже в статусі правителя правобережної частини гетьманату. Зустріч відбулася в «наметі великім» поблизу Білої Церкви. Гетьман виголосив вітальну промову українською мовою («аби сподобатися своєму люду») та разом зі своїм оточенням склав присягу на вірність польському монарху16. Її текст був таким: «Я, Павло Тетеря, присягаю Пану Богу Всемогутньому у Тройці Святій Єдиному, що на тому уряді гетьманства військ ЙКМті [запорозьких] мені підлеглим. Найяснішому Янові Казимирові, королеві польському і шведському, князю литовському, руському etc. і всієї Речі Посполитої, Корони Польської і Великого Князівства Литовського, вірним, зичливим і слухняним буду, всіляких сторонніх протекцій і панів зрікаюся і жодної не маю обирати іншої, окрім короля ЙМСті (його милості. — Т. Ч.) і Речі Посполитої Польської…»17