Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Реакція П. Дорошенка та його оточення на ці дії християнських монархів була вкрай негативною й навіть близькою до панічної. Як засвідчував один з посланців тогочасного московського резидента в Україні В. Тяпкіна Тютєрєв, український гетьман, довідавшись про ратифікацію андрусівських домовленостей у Москві, був дуже засмучений разом з усією старшиною і пролежав «тяжко хворий» протягом двох днів²¹. Після цього, як описував далі своє перебування в Чигирині Тютєрєв, Дорошенко запросив його на службу Божу до церкви, де правили київський митрополит Й. Тукальський і архімандрит Гедеон (Ю. Хмельницький). Під час служби згадувалися польський король і московський цар як захисники християнської віри. Очевидно, такі дії гетьмана мали засвідчити перед посланцем Москви те, що він хоч і шукав захисту в турецького султана, однак не «побусурманився» й сподівався на інше вирішення російсько-польського протистояння за Україну.

У зв’язку з позицією Українського гетьманату положення Андрусівського перемир’я практично не виконувалися, а тому протягом жовтня-грудня 1667 р. польсько-російські переговори тривали у Москві. Поряд з твердою позицією П. Дорошенка іншою причиною продовження переговорного процесу між королем і царем стала небезпека безпосереднього втручання в боротьбу за Україну Османської імперії, яка вирішила зміцнити свої позиції в східноєвропейському регіоні, адже Московський договір, який був укладений між Росією й Польщею в грудні 1667 р., мав чітку антитурецьку спрямованість. Однак разом з тим, згідно з дослідженнями російських науковців, він став «не стільки союзом проти агресії Туреччини, скільки союзом проти національно-визвольної боротьби українського народу»²². Але звернімося до тексту цього, на жаль, малознаного в українській історіографії договору, який доповнював положення Андрусівського перемир’я.

Вже на початку першої статті Московського договору декларувалася його основна мета — «проти Бусурманського (турецького султана і кримського хана. — Т. Ч.) наступу на Україну, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів (Андрусівського перемир’я. — Т. Ч.) залишається»23. Польський король на прохання московського царя пробачав усілякі провинності й відступництва «усім козакам по обидві сторони Дніпра». Далі йшлося, на нашу думку, про головне — «щоб Козаки Українці (правобережні. — Т. Ч.), які противляться, за об’явою обох Великих Государів чи кого-небудь з них ту ласку і добродійство вдячно прийнявши, від Бусурман відлучилися і більше з ними не мали жодного порозуміння, але краще до ЙКМ посли свої на Сейм з послушенством прислали. А якщо при Бусурманах, знехтувавши цьогочасним милосердям і жалуванням обох Великих Государів наших, залишилися, і до послушенства ЙКМ і Речі Посполитої повернутися не захотіли: тоді обидва Великі наші Государі примусити їх до того послушенства і відлучення від Бусурман мають»24. Як бачимо, в даному разі монархи погоджувалися на подвійне підпорядкування України з огляду на турецьку загрозу протегування над нею. Згідно з договором, цар обіцяв вислати на Правобережну Україну для допомоги полякам у боротьбі проти турків та українців «кінноти п’ять тисяч, а піхоти двадцять тисяч». Це робилося для «уняття свавільних людей там в Україні перебуваючих (очевидно, що це було українське населення, підвладне Дорошенку. — Т. Ч.) у спільному утриманні обом Великим Государям в послушенстві і до покори привести бунтівливих козаків»25. Факт існування між урядом П. Дорошенка й Польщею перемир’я не мав зашкодити спільним діям обох держав проти турків. Про це йшлося в тексті грудневого договору між Москвою та Варшавою.

Зрозуміло чому гетьман Дорошенко та його оточення так різко відреагували на цю угоду, одночасно звинувачуючи як польську, так і російську сторони в нехтуванні інтересами українців. Спочатку дісталося польським послам в Україні. У кінці 1667 р., під час перебування в козацькій столиці, вони вислухали від П. Дорошенка і Ю. Хмельницького «багато грубих слів… і ніякої їм учтивості у Чигирині не було»26. Український уряд відмовився виконувати московсько-польські постанови та делегувати своїх послів на вальний сейм до Варшави. Не обійшов своєю увагою Дорошенко й росіян, виклавши в листі від 1 січня 1668 р. до В. Тяпкіна свої думки про участь Московської держави в поділі території Українського гетьманату. З огляду на важливість цього непересічного документа як типового джерела тогочасної політичної думки й розуміння позиції гетьманського уряду, вважаємо доречним процитувати його з мінімальними скороченнями. «…А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, — писав Дорошенко, — розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Богу дякувати, війна припинилася; але яка з того користь для православної Церкви? От у Вітебську не вільно православним мати ані одного храму; в Полоцьку була одна церква, і ту спалили, а нової будувати не дають! Те саме й по інших містах. Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров’ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати в своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим. А того ярма (російського. — Т. Ч.) нам ані ми, ані батьки наші носити не звикли…»27. Такою різкою й не дуже дипломатичною була відповідь українського гетьмана на укладення Московського договору.

На пропозиції від російської сторони присягнути цареві на вірність брат Дорошенка Григорій відповідав: «Ясновельможний пан Гетьман Війська ЙЦВ Запорозького Петро Дорошенко і без підданства Його Царській Величності є бажаний…»²⁸. Сам гетьман у листі до кримського хана Аділ-Гірея від 28 січня 1668 р. говорив про те, що він зараз мусить добре думати над тим, щоб поляки і росіяни «якихось злих задумів над нами і цілою Україною виконати не хотіли»²⁹. Щоб цього не сталося, гетьман запропонував ханові здійснити спільний похід на Лівобережну Україну з метою її звільнення від московської присутності та об’єднання під єдиною гетьманською владою.

Ознайомлення козацької старшини з текстом Московського договору змусило їх також звинуватити польського й російського монархів у порушенні попередніх домовленостей з Українським гетьманатом. «…А зараз, як між Великими Государями мир затвердився, і про Малоросійську землю обопільних Задніпровських народах постанову вчинили і від Війська Запорозького не тільки, щоб послам веліли бути, і відомість їм про ту постанову не вчинили, і тим де Великі Государі договірство (з Україною. — Т. Ч.) порушили»30, — відповідали у 1668 р. військовий писар Л. Буслевич та полковник Г. Дорошенко на пропозицію В. Тяпкіна перейти в підданство до московського царя. Разом з тим, члени уряду Дорошенка висловлювали надію на те, що укладені польсько-російські договори не будуть довговічними — як відзначалося в одному з документів, «…звичайно ті договори постійні не будуть»31.

Така критика українською стороною андрусівських і московських домовленостей та оволодіння П. Дорошенком у 1668 р. Лівобережною Україною, а отже, і значне посилення його влади, змусило Москву й Варшаву піти на деякі поступки українцям. При підготовці т. з. других Андрусівських переговорів між Польщею й Росією останніми в особі О. Ордина-Нащокіна у серпні 1669 р. було запропоновано представникам гетьманату взяти участь у цьому процесі. Причому запрошувалися посли не тільки від Дорошенка, а й від «сіверського» гетьмана Д. Многогрішного.

«…Щоб від крові і від полону люди в трьох державах (Росії, Польщі та Україні. — Т. Ч.) заспокоєні були, і тоді посли і виборні люди з України при створенні Вічного миру і підписання… мають бути, як між мирними державами до вічної міцності й заспокоєння…»32 — відзначалося в одному з тогочасних листів Ордина-Нащокіна На четвертій зустрічі поляків і росіян в Андрусові 13 жовтня 1669 р. було вирішено скласти послання до П. Дорошенка із запрошенням взяти участь у спільній комісії. Але в листі-відповіді від 23 грудня український гетьман відмовився прислати своїх представників, аргументуючи це тим, що буде окремо домовлятися спочатку з Москвою, а потім з Варшавою. Крім того, Дорошенко запропонував андрусівським комісарам перенести місце своїх засідань до Києва й там вирішити всі спірні питання33.

Пропозиція Дорошенка не була прийнята, й натомість 7 березня 1670 р. польськими й російськими комісарами були підтверджені положення Андрусівського перемир’я та Московського договору 1667 р. «в усіх статтях, комах і точках». У результаті цього було постановлено й надалі скликати спільні дипломатичні комісії за дозволом короля і царя, де, зокрема, обмірковувалися б заходи щодо відриву України від союзу з Османською імперією й «приведення їх до належного послуху»³⁴. В свою чергу, гетьман Дорошенко не збирався відмовлятися від протекції турецького султана, відзначаючи, що це є найкращим вирішенням складного міжнародного становища України, адже в іншому випадку їй довелося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханату й тієї ж Османської імперії.

Треба відзначити також той факт, що точку зору правобережного гетьмана поділяла більшість старшин його уряду. Ще 27 січня 1670 р., напередодні підтвердження Андрусівського перемир’я, частина козацької еліти в складі наказного гетьмана Я. Лизогуба, лубенського полковника Г. Гамалії, наказного чернігівського полковника І. Пригари, полковників кількох кінних полків М. Раєвського, І. Вербицького, І. Шульги зверталася до сотників, городових отаманів та населення одного з лівобережних полків із закликом підтримати гетьмана П. Дорошенка, який «милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й одності»35. Урядова старшина пропонувала дієвий вихід у відповідь на розподільчі договори Варшави та Москви: «Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись»36.

Крім заходів, спрямованих на опанування загальноукраїнської внутрішньополітичної ситуації (очевидно, що листи від старшини розсилалися по Лівобережній Україні не без відома гетьмана), П. Дорошенко здійснив корекцію своїх зовнішньополітичних задумів — якщо раніше (у другій половині 1667 р.) він запрошував московські війська воювати проти Польщі, то тепер звернувся до великого коронного гетьмана Речі Посполитої з проханням надати йому підрозділи для військових операцій проти росіян. 19 лютого 1670 р. у листі до Я. Собеського Дорошенко пропонував йому участь у поході на Лівобережну Україну, де розміщувалися московські гарнізони37. Сучасник тих подій поляк Й. Храповицький у своєму щоденнику згадував, що Дорошенко просив, «щоб Україну (Лівобережну. — Т. Ч.) Москві не віддавати й пакти андрусівські відмінити. Питає (Дорошенко. — Т. Ч.) короля, якщо б добра свої дідичні там Москві уступив, то мусив собі протекції де-інде шукати»38. Цей запис був датований 30 березня 1670 р. Про бажання українського уряду залучити на свій бік поляків у боротьбі за Лівобережжя свідчив і лист П. Дорошенка до білоцерківського коменданта, де пропонувався план відвоювання в Москви лівобережної частини України. Окрім того, гетьман також прохав польського урядовця звернутися до свого короля, щоб той не затверджував Андрусівського перемир’я39.

У першій половині 1670-х рр., згідно з дослідженнями польського історика М. Яворського, Дорошенко уособлював тенденцію до співжиття України з Річчю Посполитою, але на нових умовах, які визнавали б широку автономію українських земель. Гетьман бажав добитися від Речі Посполитої широких релігійних, культурних і політичних прав⁴⁰. Детально ці вимоги гетьманського уряду П. Дорошенка до владних структур Польщі були оприлюднені його послами під час організації проведення українсько-польської Острозької комісії 10 травня 1670 р., а також викладені в інструкції послам від Українського гетьманату на вальний сейм Речі Посполитої⁴¹.

Ще в січні 1668 р. в Чигирині відбулася старшинська рада, на якій прийняті доленосні, на думку тогочасної української еліти, рішення для всіх станів козацької держави: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само, як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя. — Т. Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати»42. Щодо міжнародних проблем гетьманату, то султан мав забезпечити українцям, щоб «з прикордонними і близькими володарями, найперше з королем Польським і з царем Московським, союза дружнього не творити без відомості і згоди нашого Гетьмана і всього війська козацького»43. Крім того, українська сторона висувала такі умови підданства османському володарю: 1) султан не має права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді; 2) прислані в Україну турецькі війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; 3) зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до гетьманату, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; 4) кордони Українського гетьманату в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; 5) султан не має права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; 6) Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті44. Якби Мегмед IV не прийняв цих пропозицій, то, як відзначалося в документі під назвою «Статті, на яких П. Дорошенко піддався турському султану, привезені з Царгорода», гетьман з усім «Військом Запорозьким подумає й іншим яким про себе заявить способом»45. Тобто гетьманський уряд «лякав» султана тим, що у разі неприйняття запропонованих умов Україна шукатиме собі іншого протектора. Як засвідчили подальші події, султан Мегмед IV погодився лише з окремими пунктами, а саме — не брати з українців данини (яку мала замінити військова служба козаків) та дозволити їм самостійно обирати гетьмана46.

Які ж причини спонукали П. Дорошенка та його оточення відмовитися від присяги королеві, що була дана три місяці тому, у жовтні 1667 р.? По-перше, принципове рішення щодо орієнтації на султанську зверхність було прийняте гетьманом ще у 1666 р., по-друге, Дорошенко зрозумів, що Андрусівське перемир’я між королем і царем є справою більш довготривалою, ніж очікувалося; по-третє, польська сторона не дотримувалася взятих на себе зобов’язань у Підгайцях, а також постійно порушувала положення Гадяцької та Чуднівської угод. Але, незважаючи на взаємні образи та декларування (хоча й таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Як повідомляв у жовтні 1668 р. С. Яблоновський Собеському, «Військо Запорозьке і поспільство все мило згадують В. М. Пана, називаючи тільки Отцем і Добродієм»47. Хоча натомість існували й інші свідчення серед польських урядовців: «…козацькі обмани нам відомі, ось і тепер писав Дорошенко до гетьмана Собеського, щоб король не висилав коронного війська, а він, Дорошенко, зробить так, що обидва береги Дніпра будуть під королем. Але це справжній обман: він нібито сприяє Королівській величності, а сам уже давно турчинові піддався»48. Однак, незважаючи на це, політика українського гетьмана щодо нейтралізації Польщі шляхом запевнення її в підданстві на деякий час спрацювала. Свідченням цього стала підготовка королівського привілею про затвердження П. Дорошенка на гетьманстві в березні 1668 р. Хоча універсал польського монарха й був вручений гетьману лише через рік (ймовірно, 9 травня 1669 р.), той факт, що він був занесений у Коронну Метрику49 ще 3 березня 1668 р., переконливо свідчив про вірно обрану Дорошенком традиційну козацьку тактику — «лякати короля султаном, а султана королем».

У червні на старшинській раді Війська Запорозького урочисто прийняли турецького чауша Юсуп-пашу, якому українські урядовці повторили рішення січневої ради старшин про бажання бути в підданстві султану⁵⁰, а у вересні 1668 р. до Чигирина прибув Гачабаш-паша, який запевнив П. Дорошенка у прийнятті України під турецький протекторат⁵¹. Але головні події, що засвідчували новий зовнішньополітичний поворот у намаганні українців зберегти власну державу під зверхністю котрогось із сусідніх монархів, розгорнулися у 1669 р. У березні на Генеральній раді поблизу Корсуня офіційно проголошено про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Невдовзі гетьман П. Дорошенко прийняв від нового сюзерена Мегмеда IV булаву, бунчук, кафтан і грамоту на підтвердження своїх владних повноважень.

Таким чином, у руках Дорошенка одночасно опинилися й булава від короля, і клейноди від султана. Цей факт промовисто свідчив про намагання гетьмана паралельно заручитися протекціями обох монархів. Треба відзначити, що такої подвійної залежності (більшою мірою номінальної) Дорошенко намагався дотримуватися до кінця свого гетьманства.

У відповідь на таку політику уряду П. Дорошенка поляки скористалися «козирною картою», яку тривалий час тримали в «рукаві»: за їхньою підтримкою від імені частини правобережних полків та Запорозької Січі на противагу Дорошенку гетьманом обирається М. Ханенко. Ще перед тим на користь останнього склав «татарську» булаву П. Суховієнко. Такі дії Речі Посполитої додали великої турботи Дорошенку, який тепер, крім боротьби з Московським царством за Лівобережжя та з Польщею за Правобережжя, мав вирішувати складні внутрішньополітичні проблеми децентралізації України. Також порушувалися задуми гетьмана залучити польські війська до війни з Росією та використати татарську орду (Ханенка деякий час підтримував хан Аділ-Гірей) для противаги тій же Речі Посполитій на Правобережній Україні.

Ще одним доказом того, що гетьманський уряд Дорошенка проводив політику полівасалітетності, стало висилання «пунктів» від «усього» Війська Запорозького на елекційний сейм у Варшаві, що відбувався протягом травня-липня 1669 р. (і це після березневої заяви про підданство султанові!). У них знову, в основному, повторювалися вимоги, які були направлені на сейм 1666 р.⁵² «Пункти» про потреби Війська та «руського» народу зачитали вже на коронаційному сеймі в жовтні 1669 р., коли на королівському троні Речі Посполитої був затверджений Михайло Корибут-Вишневецький. На цьому сеймі були присутні посли від Дорошенка, екс-генеральний обозний І. Демиденко та писар Чигиринського полку С. Ковальський, що мали при собі інструкцію, як діяти і що говорити на сеймі⁵³. Вони зустрілися з новообраним королем і передали йому петицію від Українського гетьманату. Цікаво, що Михайло Корибут прийняв українців, незважаючи на оголошення раніше на останньому з сеймових засідань листа від сілістрійського паші про перехід Дорошенка під султанську протекцію⁵⁴. Крім того, у цей же час у Варшаві перебували посли від «альтернативного» гетьмана М. Ханенка, які також повідомили короля й «стани» Речі Посполитої про «зраду» П. Дорошенка. Останній відразу ж після повернення своїх послів до Чигирина направив до польського короля листа, в якому запевнив його, що не піддався султанові⁵⁵. Це ще раз засвідчило бажання гетьмана не відмовлятися від сюзеренітету короля.

Одночасно з «паралельним» визнанням польської й турецької протекцій, що повинно було нейтралізувати коронні війська від вторгнення до козацької України й розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережною гетьманських урядів, П. Дорошенко не забував і про московський напрямок у своїй зовнішній політиці. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати традиційну козацьку дипломатію з російським государем, а саме, обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Москви та якоюсь мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра».

Початок відпрацювання проекту майбутнього переходу під протекцію царя «Всієї Русі» припадає на кінець 1668 р. У листопаді П. Дорошенко після переговорів з російським воєводою Києва П. Шереметьєвим відрядив до Києва писаря Н. Кононовича, який мав оголосити воєводі «статті», за якими гетьман погоджувався піддатися Олексію Михайловичу. Причиною різкої зміни політичного курсу стали військові невдачі Дорошенка у боротьбі з П. Суховієнком та переорієнтування хана Аділ-Гірея на підтримку останнього. Саме тому у дванадцяти запропонованих «статтях» один з перших пунктів засвідчував бажання П. Дорошенка залучити московські війська для боротьби з татарами. Також козацький зверхник висловлював сподівання, що на польський трон після смерті Яна II Казимира кандидуватиме царевич Олексій та прохав прислати до нього царського представника для укладення «великого» українсько-російського договору⁵⁶.

У цей час Дорошенко заявляв Шереметьєву: «…за моїм старанням не тільки сей бік України, де… ми нині проживаємо, під його царської Величності руку віддано буде, але ще і все належне поки панство чи князівство руське кордон проведений був: Перемишль, Ярослав, Галич, Валадимир, ті головні міста князівства руського маю в Бога моїм надію, аж по них обмежений буде, то князівства руського богоспасенного города Києва… під його високу міцну руку віддати»⁵⁷. Невдовзі до Чигирина прибула довірена особа царя — відомий дипломат В. Тяпкін. Йому й були оголошені «таємні» пункти (старшина не хотіла, щоб вони стали відомі широкому загалу з огляду на тогочасні антимосковські настрої в Україні), згідно з якими: 1) цар мав вивести свої гарнізони з українських міст; 2) зберігалася непорушність козацьких «прав і вольностей»; 4) гетьманом «обох сторін Дніпра» повинен бути П. Дорошенко; 5) з українських станів не стягувати податків; 6) лівобережний регіментар І. Брюховецький має віддати свою булаву Дорошенкові⁵⁸. За підрахунками вчених, протягом 1667 — першої половини 1668 рр. гетьман прийняв у Чигирині 8 російських посольств⁵⁹.

Протягом 1669 р., в якому Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також і султанську протекцію, український гетьман також неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всієї України під зверхністю московського монарха⁶⁰. З огляду на різні причини, найголовнішою серед яких було російсько-польське примирення, ця «мрія» (яка, на нашу думку, лише декларувалася заради складних дипломатичних комбінацій гетьмана, кінцевою метою яких було унезалежнення своєї влади) так і не здійснилася. Коли в червні 1673 р. до гетьманської резиденції прибув царський посланник Полховський з місією агітувати П. Дорошенка щодо підданства цареві, то гетьман відповів московському дипломату, що государ свого часу не прийняв його до себе, а тому зараз нехай не гнівається про турецьке підданство Українського гетьманату. Окрім того, гетьман висловлював занепокоєння політикою Москви, яка була направлена на поглиблення мирних стосунків з Річчю Посполитою. «…Невідомо, для чого це цар робить, чи не хочуть вони вдвох з польським королем мене зловити і звести мене з світу? Про своє життя мені байдуже, але чи буде від того краще цареві?»⁶¹ — говорив Дорошенко, заявляючи Полховському, що він лише тоді прийме царську протекцію, коли московський монарх присягне йому дотримуватися укладеного між ними договору про охорону «вольностей» України та її станів. Лише в цьому разі, а також за умови дотримання таємності українсько-російських переговорів, продовжував гетьман, він може позбутися зверхності Мегмеда IV, тим паче, що султан порушив попередні домовленості й почав «перетворювати церкви на мечеті». А з польським королем, заявив Дорошенко, гетьманат взагалі може не укладати нового договору.

Разом з тим Полховському було викладено бачення умов, за яких перехід Українського гетьманату під протекторат царя став би реальністю. В основному вони базувалися на положеннях проекту підданства від 1668 р. і концентрувалися на принципах, виголошених Дорошенком — «..цар буде козаків обороняти, а командувати ними буде гетьман, який за ту оборону буде по всяк час готовий на послугу цареві. Коли, дасть Бог, уся Україна об’єднається, то цар буде діставати з неї мільйон і більше доходу… Для чого купець і всякий міщанин по містах не мав би платити податків? Що ж до селян, то лиш ті мали б платити до царського скарбу, які не роблять на пана…»62. Таким чином між царем і гетьманом планувалося встановити зв’язки васально-ленного типу, але з певною специфікою, яка полягала у сплаті податків безпосередньо до Москви, а не через залежного господаря. На додачу Дорошенко висловив згоду в разі потреби здати гетьманство, «якщо знайдеться хтось, кращий за мене, хто би й царя не підвів, і себе з Україною не загубив»63. Власне ці його слова і були втілені у життя через три роки, коли в жовтні 1676 р. П. Дорошенко передав до Москви турецькі санджаки, тим самим намагаючись забезпечити єдність України під владою І. Самойловича.

Але перед тим Дорошенко ще раз хотів домовитися з Польщею щодо умов підлеглості королеві. На весняний сейм 1670 р. він вислав своїх представників С. Білоцерківського і П. Смярдовського. Українські посли мали отримати відповідь на «супліку» Війська Запорозького на сейм 1669 р. (адже послів, що поверталися з того сейму, було вбито загоном польського шляхтича Карвовського, який, очевидно, й знищив відповідні документи), а також довідатися про час і місце проведення польсько-української мирної комісії з вироблення окремої угоди та запропонувати якнайшвидше її проведення з метою затвердження вже на сеймі 1670 р. Окрім того, вони мали отримати королівську резолюцію у справі належності Лівобережної України: чи мав Дорошенко її й далі «відвойовувати у Москви, чи покинути останній на поталу?»⁶⁴.

Зацікавленість української сторони у швидкому проведенні спільної комісії була продиктована не чим іншим, як бажанням турків поміняти Дорошенка на гетьманстві на користь слабшого і більш поступливого політика, якого вони бачили в особі Ю. Хмельницького. Отже, у травні 1670 р. Дорошенко висилає на комісію (місцем її проведення було призначено Остріг) козацьких представників на чолі з М. Вуяхевичем. Вони мали донести до польських комісарів під керівництвом чернігівського воєводи С. Бенєвського такі вимоги гетьмана та «всього Війська Запорозького»: 1) гетьманська влада має поширювався на Київське та Брацлавське воєводства, до яких повинні були прилучитися частини Полісся (Пінський, Мозирський і Річицький повіти), Волинського («по Горинь») та Подільського («по Меджибіж») воєводств; 2) на території Українського гетьманату заборонялися «королівщини», польська шляхта не мала права там не лише проживати, а й мати землі та маєтності; 3) всілякі урядові посади, включно з сенаторськими, у Київському воєводстві повинні належати лише православній шляхті; у Брацлавськім і Чернігівськім воєводствах поперемінно мали урядувати католики і православні; 4) коронне військо могло перебувати в Україні лише за викликом гетьмана; 5) козаки могли вільно пересуватися в межах усієї Речі Посполитої без сплати мита; 6) визнати «вольності» православних і скасувати унію на українських землях; 7) православні єпископати в Луцьку, Львові, Перемишлі та Холмі мали підлягати владі київського митрополита; 8) православна віра та українська («руська») мова повинна була визнаватися як у церквах, так і на трибуналах, судах та сеймах; 9) заснування другої Академії в Києві на правах з Краківською та скасування єзуїтських навчальних закладів в Україні; 10) повернення православній церкві відібраної уніатами власності та дозвіл участі у вальному сеймі Речі Посполитої митрополита і п’яти православних єпископів⁶⁵.

Запропонований у 1670 р. проект програми українсько-польського примирення переконливо засвідчив про чергову спробу П. Дорошенка унезалежнитися від коронної влади. Оцінюючи його з історично-правової точки зору, А. Пшибось зазначав, що це був ні унійний зв’язок між Україною та Польщею, ні тим більше, широка автономія першої у складі останньої⁶⁶. Він цілковито погоджувався зі своїм польським колегою В. Конопчинським щодо того, що острозькі пропозиції української сторони були примиренням двох самостійних потуг. Але сподіванням П. Дорошенка так і не вдалося здійснитися, зважаючи на колабораційну політику його супротивника М. Ханенка, який 2 вересня 1670 р. підписав свій варіант угоди з Річчю Посполитою.

В основному Острозька (Ханенка) угода повторювала положення Слободищенського трактату Ю. Хмельницького з Яном II Казимиром і набагато поступалася проекту Дорошенка саме у визначенні політико-правового статусу України. Недарма П. Дорошенко після прибуття його послів з вального сейму 1670 р. (там спеціальною постановою-конституцією були затверджені домовленості з Ханенком, а Дорошенка визнано «зрадником» Речі Посполитої) відразу ж скликав старшинську раду і за її результатами заявив королівському послу, львівському єпископу Й. Шумлянському, що «коли король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров… вже посилаємо по Орду. Не тільки Турчина, а й самий Ахерон подвигнемо на Польщу!»⁶⁷. Гетьман просив повідомити королю Михайлу Корибуту, що з 1667 р. він вірно дотримувався Підгаєцького перемир’я, а його турецьке підданство було ні чим іншим, як хитрою дипломатичною грою задля збереження України від татарських набігів.

Згідно зі звітом Шумлянського після повернення до Варшави, козаки Дорошенка, ознайомившись з Острозькою угодою найбільше сміялися і глузували з того пункту, де йшлося про те, що польська шляхта і католицьке духовенство можуть повернутися до своїх маєтностей. Вони саркастично питали львівського митрополита: «чому ж пани не їдуть, адже теперішній гетьман Ханенко їм дозволив?»⁶⁸.

Щоб остаточно «налякати короля султаном», 1 грудня 1670 р. старшинська рада остаточно ухвалила визнати протекцію Мегмеда IV⁶⁹. Окрім того, Дорошенко виконав свою погрозу й послав до Бахчисараю брацлавського полковника Лисицю із завданням прохати кримського хана про надання військової допомоги проти Польщі. З аналогічним завданням до Стамбула відправився паволоцький полковник Ярош. Обурений відмовою укласти з ним договір, у листі до Собеського від 7 грудня 1670 р. Дорошенко в досить різкому тоні вказував на невиконання поляками Підгаєцького перемир’я, що порушувалося, на його думку, насамперед комендантом Білої Церкви та польським полковником Я. Пивом, який повністю вирізав поліське село Ольшанку. «Все це не дає нам тішитися з королівської ласки і нахилити Україну, зовсім прихильну до миру, до підданства Вашій королівській Милості»⁷⁰, — писав Дорошенко, роблячи висновок, що польський король не хоче мати його за гетьмана, а тому він змушений шукати іншої протекції, яка б давала «одному війську одного гетьмана».

У лютому 1671 р. після завершення Генеральної ради в Корсуні до короля Речі Посполитої звертаються чигиринський полковник Я. Корицький, канівський — М. Павлович, білоцерківський — С. Бутенко, паволоцький — Г. Гамалія, кальницький — Г. Коваленко, тарговицький — С. Щербина, уманський — Г. Білогруд, корсунський — Ф. Кандиба, кожен з яких особисто відправляє листа (текст усіх листів був майже ідентичний) до монарха про підтримку політичного курсу П. Дорошенка та власними образами на непоступливість польської сторони — «…Адже тоді (перед 1648 р. — Т. Ч.) не тільки гетьман чи полковник, а й найменший староста та ревізор був поляк, через що Військо терпіло всілякі утиски й мусіло з такого ярма визволитись. Вже двадцять років, як не можна згасити тої пожежі. Звольте, Ваша Королівська Милість, виявити нам свою панську ласку і не стримуйся, благаємо, в задоволенні всіх наших потреб»71.