Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

⁴⁴ Там само. — С. 30.

⁴⁵ Там само.

⁴⁶ Там само. — С. 30–31.

47 Дорошенко Д. Степан Опара… — С. 40.

48 Беляшевский Н. Расходы Речи Посполитой на казацких послов… — С. 87; Korzon T. Dola i niedola Jana Sobieskiego. 1629–1674. — T. II. — Kraków, 1898. — S. 485.

⁴⁹ Historia panowania Jana Kazimierza… — T. 2. — S. 265.

50 Korzon T. Dola i niedola Jana Sobieskiego… — T. II. — S. 373–374; Дорошенко Д. Степан Опара… — С. 40.

51 Nagielski М. Rokosz Jerzego Lubomirskiego w 1665 roku. — Warszawa, 1994. — S. 36.

52 Majewski W. Opara Stefan… — S. 114; Poezia Zwięzku Święconego i rokoszu Lubomirskiego. — Wrocław, 1953. — S. 166.

53 Дорошенко Д. Степан Опара… — С. 41.

54 Majewski W. Opara Stefan… — S. 114.

55 Цит. за: Дорошенко Д. Степан Опара… — С. 40.

МІЖ КОРОЛЕМ, СУЛТАНОМ І ЦАРЕМ

Петро Дорошенко

1665–1676

Петро Дорошенко був серед тих небагатьох козаків і старшин, котрі разом з Б. Хмельницьким наприкінці 1647 р. подалися на Запорожжя і вже наступного року розпочали повстання, яке вилилося у велику війну українців за звільнення з-під влади Польщі. У ході цієї боротьби була створена Українська козацька держава, а сам Дорошенко став одним з найближчих соратників великого гетьмана Хмельницького. У другій половині 50-х рр. XVII ст. за дорученням гетьмана він веде переговори з польськими, московськими, турецькими та шведськими дипломатами. На посадах чигиринського і прилуцького полковника П. Дорошенко виявив себе не лише як вправний військовий діяч, а й як здібний адміністратор. У 1658 р. серед інших старшин він підписав Гадяцьку угоду з поляками, а наступного року вже перебував на чолі українського посольства в Москві й домагався відміни окремих статей Переяславського договору 1659 р. Виконуючи обов’язки генерального старшини в урядах І. Виговського, Ю. Хмельницького і П. Тетері, Дорошенко проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності.

Перебуваючи з 1665 р. на посаді правобережного гетьмана, П. Дорошенко став утілювати в життя започатковану ще Б. Хмельницьким політику полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату для здобуття більшої удільності для козацької держави. Усунувши шляхом змови з татарами свого попередника С. Опару, Дорошенко, очевидно на пораду кримського хана, відразу ж задекларував свою прихильність до протекції «природного» сюзерена українських гетьманів — польського короля. Вже на початку свого правління П. Дорошенко надіслав кілька листів Янові II Казимиру. У них він повідомляв про визнання його зверхності, а також прохав направити універсали до кошового отамана й лівобережного гетьмана, щоб ті швидше повернулися до «королівської ласки».

Крім того, Дорошенко просив надати йому можливість вибирати «українську індукту» на потреби козацького війська¹. Правобережний гетьман також нагадував про те, що саме завдяки його «старанням» під протекцію короля повернулося населення усього Подністров’я й Побужжя, а тому він хотів би одержати за це «уконтенування» на Військо Запорозьке, яке б могли обрахувати прислані королем спеціальні комісари. Також Дорошенко просив про увільнення від обов’язку утримувати польські залоги в українських містах².

Невдовзі з Чигирина до Варшави відправилося українське посольство, яке мало завдання домовитися з монархом Речі Посполитої про те, щоб: 1) коронне військо в Україні жорстоко не поводилося з місцевим населенням; 2) польські жовніри не зупинялися на «квартирування» там само, де й українська піхота; 3) польський гарнізон було виведено з Чигирина; 4) гетьману надали привілей на вибір індукти й різних доходів з Чигиринського староства; 5) прискорили надходження королівських листів на Запорожжя; 6) дали згоду на звільнення з польської в’язниці митрополита Й. Тукальського, колишнього гетьмана Ю. Хмельницького, полковника Г. Гуляницького, а також з московського полону братів Дорошенка — Андрія й Григорія³.

Зважаючи на те, що бажаної реакції з боку короля на ці прохання майже не було, П. Дорошенко на початку 1666 р. повторно відрядив до столиці Польсько-Литовської держави своїх представників. Вони мали повторити попередні «пункти» від Українського гетьманату та передати Яну II Казимиру лист, в якому гетьман нагадував своєму патрону, що він «мусить щодня проливати піт на услугах короля», і якщо той не прислухається до його прохань, то він складе з себе гетьманський уряд⁴. У відповідь на це король відписав Дорошенку, що той став гетьманом без монаршої згоди й будував відносини з Кримським ханатом без погодження з Варшавою. Виправдовуючись перед королем, український гетьман повідомляв, що одержав цей титул без дозволу польського монарха лише тому, що бачив «велику руїну цілої України», і задля того, щоб «Військо Запорозьке не залишилося без голови». А стосовно союзницьких відносин гетьманату з ханатом Дорошенко зазначав, що це було лише на користь Речі Посполитої⁵.

У наданій «Інструкції» від імені «всієї старшини, обозного, суддів генеральних, писаря та осавулів, полковників, сотників, отаманів, товариства і черні Війська Його Королівської Милості» й за дорученням «одностайної» козацької ради на варшавському сеймі 1666 р. обумовлювалися правовий статус Війська Запорозького, права православних українців, питання освіти тощо⁶. Посли мали домагатися, щоб сейм сприяв у справі затвердження королем на гетьманстві Дорошенка, якого згідно з рішеннями ради обрано тепер «єдинодушно і вільними голосами». Саме таким чином П. Дорошенко хотів стати не лише першим серед козацького стану («політичного народу»), а й забезпечити собі права легітимного правителя-васала всієї України. І хоча домагання козаків зводилися лише до відновлення умов Зборівської угоди 1649 р., вони, однак, так і не були прийняті польською стороною.

Саме це, на нашу думку, й підштовхувало гетьманський уряд до пошуку кращого протектора для України. А оскільки польський і московський монархи вже показали, на що вони здатні, вибір зупинився на третьому, який хоча й виступав раніше в ролі сюзерена Українського гетьманату, але швидше формального, ніж реального. Це був не хто інший, як «володар усього світу», султан Османської імперії Мегмед IV. Історики засвідчують, що перші спроби П. Дорошенка встановити контакти зі Стамбулом відбулися вже в лютому 1666 р., коли після Лисянської ради гетьман повідомив султана про схильність до визнання його зверхності⁷. Очевидно, це й справді було так, адже у квітні того ж року в листі великого візира Порти Кьопрюлю-заде Фізіля Агмеда-Паші[4] вказувалося на те, що український гетьман є підданим султана⁸. Восени того ж року поблизу Цибульника Дорошенко, за свідченнями очевидців, присягнув трьом султанам Кримського ханату, «що йому бути з ханами в дружбі, а цесарю турському в підданстві»⁹. Причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря (про визнання його зверхності) було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель.

Інформацію про фактичне вирішення питання щодо розподілу сфер впливу над Україною П. Дорошенко одержав улітку 1666 р. — 26 липня він звернувся зі скаргою до короля на те, що його не ставлять до відома про хід польсько-російських переговорів. Однак Ян II Казимир не лише ігнорував прохання гетьмана, а й 13 серпня віддав наказ коронному війську вирушити на Україну. Саме це й підштовхнуло Дорошенка до зустрічі з татарськими воєначальниками біля р. Цибульника та змусило його добиватися унезалежнення Українського гетьманату від Речі Посполитої за допомогою Кримського ханату, з перспективою прийняття турецького протекторату. Водночас П. Дорошенко намагається приховати такі свої заходи від польського монарха, про що переконливо свідчило його тогочасне листування з великим коронним маршалком Я. Собеським. У листі від 1 листопада 1666 р. український гетьман писав: «…як вірний підданий Його Королівської Милості… військ ЙКМці коронних, що в Україні залишаються… не зганяв із становиськ… того без волі ЙКМ вчинити не можу»¹⁰.

Згадка про «підданство» гетьмана у цьому листі не означала встановлення фактичних відносин підданства, а була лише традиційним проявом політики турецьких урядовців, які оголошували підданими всіх, хто звертався до султана по допомогу.

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, гетьман П. Дорошенко реагує блискавично: на початку лютого 1667 р. він відіслав своїх послів до Бахчисарая з пропозицією укладення українсько-кримського військово-політичного союзу. Козацькі дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький також мали домагатися від кримського хана відновлення стосунків з московським царем та участі разом з українцями й росіянами у військових діях проти Польщі¹¹. Саме таким чином Дорошенко намагався не допустити остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханату гетьман хотів замирити Османську імперію з Московською державою і створити анти польський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму.

Дуже промовистими, з огляду на особисту оцінку П. Дорошенком домовленостей в Андрусові, були його слова в одному з листів до кримського хана: «..ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з Поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотіли»¹². Але зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко направив своїх дипломатів до Туреччини.

6 і 9 липня 1667 р. посольство Українського гетьманату на чолі з М. Раткевичем-Портянкою було прийнято султаном. Згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50-тисячне військо¹³. Польський посол Є. Радзієвський, що в той самий час перебував в Адріанополі, відзначав, що посланці Дорошенка в розмові з ним після прийому в султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі»¹⁴. Автор анонімної реляції про посольство Радзієвського засвідчував, що козаки запевняли султана в намірі «перевернуть поляків догори ногами»¹⁵. Очевидно, твердження щодо заяви про підданство українців свідчило про повтор П. Дорошенком політичного кроку, який він здійснив у 1666 р.[5] Вважаємо, що Дорошенкові посли також хотіли заручитися військовою допомогою султана та добитися від нього наказу васальнозалежному кримському хану виступити разом з Українським гетьманатом проти Польщі.

Після відрядження до Криму й Туреччини посольств, які мали чіткі антипольські інструкції, П. Дорошенко розпочав переговори з московськими представниками — воєводою російського гарнізону в Києві П. Шереметьєвим та стольником В. Тяпкіним. Ті вмовляли українського гетьмана відмовитися від союзу з татарами. На це Дорошенко їм відповідав, що не пориватиме стосунків з Кримом, оскільки хан є союзником Речі Посполитої. У свою чергу, відзначав гетьман, він згідно з Гадяцькою угодою 1658 р. був підданим польського короля¹⁶.

Чи узгоджувалися ці слова правобережного гетьмана із заявою українських послів у Туреччині? Такі начебто взаємозаперечні, на перший погляд, тези, що висувалися в той час гетьманом, вказували на його гнучку політику, що була спрямована на можливість прийняття подвійного протекторату: з одного боку, від турецького султана Мегмеда IV, а з іншого — польського короля Яна II Казимира Тим паче, що українцям була дуже добре відома аналогічна практика господарів сусіднього Молдавського князівства.

До переговорів з Московською державою Дорошенка штовхала також невдача з організацією виступу до Галичини, щоб спільно з татарами розгромити основні частини польської армії й оволодіти цією територією західноукраїнських земель. Проте цей похід українсько-татарських сил завершився перемир’ям між Польщею та Україною поблизу Підгайців, яке було укладене 19 жовтня 1667 р.17. Зважаючи на вторгнення запорозьких козаків на чолі з І. Сірком до Криму, татари відмовилися підтримувати Дорошенка й, по суті, примусили його підписати угоду з поляками про підданство королю: «Взнавши маршалок і гетьман польний коронний (Я. Собеський. — Т. Ч.) щиру субмісію Петра Дорошенка, гетьмана війська ЙКМ запорозького, виголосив акт умови, до послуг ЙКМ і Речі Посполитої»18. Натомість Дорошенко обіцяв не приймати ніяких іноземних протекцій. Крім того, він зобов’язувався не перешкоджати шляхті повертатися до своїх маєтків в Україні та не вводити своїх військ до тих міст, де не було впроваджено козацького устрою. В свою чергу, польська сторона дозволяла українським представникам прибути на черговий сейм для оголошення своїх вимог й обіцяла не вводити коронні підрозділи на територію, що належала гетьманату.

Відразу ж після підписання угоди обома сторонами була укладена присяга. З вуст козаків вона звучала так: «Як і пращури наші довершену міць і зверхність від багатовладних мали королів найясніших польських і Речі Посполитої як панів своїх дідичних, так і ми в тім же вірнім підданстві ЙКМ і Речі Посполитій… всілякої посторонньої протекції з посторонніми без відомості ЙКМ всілякої кореспонденції не будемо ані посольства…»¹⁹. Досягнувши у 1667 р. визнання незалежності від Польсько-Литовської держави, Дорошенко вирішив закріпити успіх відповідним договором — саме так оцінював діяльність українського уряду в цей час російський історик Г. Санін²⁰. Однак фактично положення Підгаєцького перемир’я не виконувалися жодною зі сторін.

Зовнішньополітичні заходи Дорошенка: посольства про допомогу до Криму й Туреччини, переговори з Росією, похід до Західної України й укладення перемир’я з Польщею — не привели до очікуваних результатів. 28 жовтня 1667 р. Андрусівське перемир’я все ж таки було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Крім того, тривав переговорний процес щодо остаточного оформлення попередніх польсько-російських домовленостей у вигляді «вічного миру».

[4] Згадка про «підданство» гетьмана у цьому листі не означала встановлення фактичних відносин підданства, а була лише традиційним проявом політики турецьких урядовців, які оголошували підданими всіх, хто звертався до султана по допомогу.

[5] Восени на р. Цибульник П. Дорошенко присягнув трьом кримським султанам, «що йому бути з ханом у дружбі, а цесарю турському в підданстві» (Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 177). Ґрунтовніше про це див.: Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року // ЗНТШ. — Т. 238. — Львів, 1999. — С. 117–148. А на першу згадку про П. Дорошенка як підданого султана натрапляємо в листі великого візира Порти Кьопрюлю-заде Фізіля Агмеда-паші за квітень 1666 р. Зважаючи на довговічну османську традицію поділяти іноземний світ на підданих собі і тих, з ким імперія перебувала у стані війни, турецькі урядовці (а за ними й деякі історики) віднесли Україну до стану підданих Османській імперії держав і стали трактувати гетьмана П. Дорошенка як підданого султана вже з 1666 р. Хоча з боку Українського гетьманату фактично це було визнано лише в 1669 р.