Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Козаки вручили своєму сюзеренові турецького огиря з коштовною збруєю й тисячу талярів золотом. Після цього відбулася спільна українсько-польська військова нарада, на якій, згідно з пропозиціями козацької верхівки, вирішили, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржищева і там переправлятимуться через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж ітимуть на Бориспіль, а потім уздовж Десни до Остра18. За словами самого Яна II Казимира, цей похід відбувався заради «визволення підданих наших з рук ворога (Москви. — Т. Ч.) і для утримання цілої України…, для впровадження прав, вольностей і свобод народу Руського, а особливо козаків реєстрових, що здавна слугують нам»19.

Про велике бажання польського короля бачити на гетьманській посаді саме П. Тетерю свідчать його подальші дії. Відразу ж після прийняття гетьманом присяги він надав йому та його дружині Олені Хмельницькій привілеї на м. Ольховець і брацлавське староство, яке гетьманові відступив С. Чарнецький. Коли в липні 1664 р. Ян II Казимир на чолі польсько-татарської армії перебував на Лівобережжі («майже поблизу кордону Московського») й отримав звістку про повстання на Правобережжі проти гетьмана, то відразу ж дав наказ, «щоб будь-яким способом Тетеря залишився»²⁰ та відправив на допомогу своєму ставленикові значні військові сили. Коронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку тогочасної діяльності свого короля, писав, що той зумів «утримати при Булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину»²¹.

Правобережний гетьман П. Тетеря, який раніше був генеральним писарем в уряді Ю. Хмельницького, розпочав проводити об’єднавчу політику, наслідуючи традиційні методи свого попередника. 22 січня 1663 р. він відправив до Варшави посольство полковника Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна II Казимира надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережної України. Одночасно український уряд висував ряд політичних вимог: 1) зберігати за козацтвом усі старовинні «права і вольності» і не чинити йому ніяких кривд з боку польських урядовців та шляхти; 2) надати право на самостійні зовнішні відносини з Молдавією та Волощиною; 3) забезпечити об’єднання України; 4) провести мирні переговори між Польщею і Москвою щодо звільнення з російського полону багатьох козацьких старшин, серед яких І. Нечай, Г. Дорошенко, В. Кропивницький, А. Бутенко та ін.; 5) гарантувати постійну допомогу з боку Кримського ханства²².

21 березня новообраний гетьман вислав до лівобережних полків універсал, в якому закликав підкоритися своїй владі²³. Крім того, він намагався встановити стосунки з представниками козацької старшини та вищого духовенства «лівого берега» Дніпра. У результаті таких дій він ледве не схилив на свій бік «тогобічного» наказного гетьмана Я. Сомка²⁴. Досить велику надію покладав правобережний уряд і на успішне здійснення військових операцій проти «непокірних» лівобережців. Хоча, як відзначали історики, на відміну від Ю. Хмельницького, гетьман Тетеря спочатку відмовився від масштабних походів і віддав перевагу тактиці нападу на міста й селища Лівобережної України невеликими загонами²⁵. Наприкінці зими 1662 — весною 1663 р. правобережні полки спільно з татарами оволоділи Кременчуком, Потоком, Переволочною та намагалися здобути Гадяч, Голтву, Лохвицю, Лубни й інші міста. Але через деякий час вони були змушені повернутися на Правобережжя, де розгорталося повстання окремих полісів, невдоволених як внутрішньою, так і зовнішньою політикою свого гетьмана.

Розуміючи, що власними силами об’єднати Україну буде складно, Тетеря в серпні 1663 р. закликав на допомогу кримських татар, а також нагадав польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Як уже зазначалося, правобережний гетьман разом з військами свого протектора протягом осені 1663 — зими 1664 р. здійснив великий похід на Лівобережну Україну. Об’єднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана самим Яном II Казимиром (очевидно, його участь у поході була спричинена великим бажанням узяти реванш після поразок від Б. Хмельницького), налічувала близько 100 тис. осіб²⁶. Так, наприклад, під час облоги Глухова, яка розпочалася 23 січня 1664 р., під командуванням короля перебувало 20 000 польської кавалерії та 12 000 рейтарів, 20 000 татар, 20 000 правобережних козаків, 14 000 польських і німецьких піхотинців, 4000 німецьких та 2000 польських драгунів²⁷. Ця грандіозна, як на той час, кампанія не принесла бажаних результатів її керівникам. Навпаки, надзвичайна жорстокість її учасників з польської і татарської сторін до місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель військами Речі Посполитої та Кримського ханату.

Тогочасна політика гетьмана П. Тетері, яка формулювалася так: «…ми повинні силою зброї Вашої Королівської Милості, Пана нашого милостивого, і за допомогою орди, що прибула нещодавно з Селім-Гіреєм, привести в порядок майже всю Україну»²⁸, — зазнала краху. А тому погоджуємося з висновками науковців, що поразка цієї військової кампанії означала остаточний провал намірів Тетері відновити єдність Українського гетьманату²⁹.

Слід зазначити, що діяльність П. Тетері на посаді гетьмана й до сьогодні неоднозначно оцінюється як вітчизняними, так і зарубіжними істориками різних поколінь. Відправна точка для багаторічної дискусії представників багатьох історичних шкіл і напрямів лежить у таких, начебто контраверсійних, проблемних площинах: з одного боку Тетеря був «вірним васалом польського короля, пропольський гетьман і т. д.», з іншого — «визначним державним діячем України, хитромудрим політиком» тощо. Першої точки зору (у її різних інтерпретаціях) дотримувалися такі історики-«тетерезнавці», як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип’якевич, В. Гарасимчук, З. Вуйцик, В. Горобець, Т. Яковлєва³⁰; другу позицію відстоювали Е. Юрков, Я. Дашкевич, В. Смолій, В. Степанков, В. Газін³¹. На нашу думку, обидві точки зору мають право на існування. Більше того, переконані, що вони не заперечують одна одну, адже, визнаючи владу польського монарха, П. Тетеря намагався добитися від свого сюзерена автономних владних повноважень задля збереження Українського гетьманату як державного утворення. Хоча на початку свого гетьманування Тетеря й робив спроби відновити традиційну зовнішню політику полівасалітетної підлеглості України, невдовзі з різних причин він був змушений відмовитися від неї на користь лише пропольської орієнтації.

То в чому ж тоді полягав колабораціонізм уряду П. Тетері? Його прояви дослідив у своїй нещодавній праці В. Горобець. На основі віднайденої в польських архівосховищах «Інструкції…» гетьмана Тетері та «всього Війська Запорозького» своїм делегатам на вальний сейм у Варшаві 1664 р., автор простежив характер політичних вимог тогочасної української еліти до «короля і станів Речі Посполитої»32. У результаті аналізу цього великого й різнопланового документа, який складається з 75 пунктів, дослідник відзначив, що П. Тетеря під час укладання окремих вимог 1664 р. орієнтувався на текст Куруківської угоди 1625 р. та разом зі своїм оточенням, куди входили П. Дорошенко, Г. Гуляницький, Т. Носач, С. Зарудний, П. Яненко-Хмельницький, Є. Гоголь, М. Ханенко та інші полковники доби Хмельниччини, «реанімував вимоги станової автономії козацтва, що були актуальними на початку століття (XVII. — Т. Ч.)»33.

Однак нам важко погодитися з тим, що козацька старшина жертвувала політичною автономією заради станової. Переконані, що в даному разі ідея станової автономії не могла підміняти ідею політичної. На нашу думку, вони (ідеї) висувалися одночасно й були складовими одного процесу, а саме, спробами козацької еліти не лише легітимізувати себе як «політичний народ» України, а й дистанціюватися від шляхти як «народу політичного» Речі Посполитої. Найпереконливішим аргументом цьому є постійне піклування керівництва Українського гетьманату про «права і привілеї» всіх станів «руського» (українського) народу. Козацтво стало на захист свобод і вольностей усього українського народу та виконувало «функції протектора Православної церкви… національних, культурно-освітніх запитів усього православного населення Корони Польської та Великого князівства Литовського»³⁴. Таким чином, українська еліта не відмовлялася від своїх політичних прав (серед яких чи не найголовнішим було право захисту православних українців) на користь станових, адже якби вона це зробила, то відразу втратила б і набутий з такими великими труднощами у добу Б. Хмельницького соціальний статус.

На нашу думку, «устроєва реформа» (згідно з визначенням В. Горобця) 1664 р. за своєю суттю більше нагадувала положення майже «капітуляційного» Білоцерківського трактату 1651 р., що, як відомо, був укладений Б. Хмельницьким під великим тиском зовнішнього чинника й майже ніколи не згадувався гетьманом під час подальших українсько-польських переговорів³⁵. Похід короля Яна II Казимира 1663–1664 рр. і присутність багатотисячних коронної й ханської армій в Україні також були каталізатором для колабораційних настроїв уряду П. Тетері. З різних причин наприкінці свого гетьманування він відмовився від проведення політики лавірування між Варшавою, Москвою й Стамбулом та не робив спроби віднайти собі нових союзників-протекторів. Гетьман Тетеря цілковито віддав себе в руки Яна II Казимира, визнаючи його своїм «дідичним паном», й тим самим денонсував гадяцькі й чуднівські домовленості Українського гетьманату з Польщею.

З огляду на це, П. Тетеря, за влучним висловом кримського хана, стає «королівським гетьманом, а не козацьким»³⁶, а потім і взагалі втрачає найвищу в Україні посаду. За спостереженням сучасника В. Коховського, наприкінці свого правління Тетеря «замкнувся в Чигирині під охороною, і якби король не повернувся з Лівобережжя, то там би й загинув»³⁷.

З 1665 р. П. Тетеря знову проживав у Варшаві, але не забував про свою батьківщину. У 1667 р. він став членом Львівського Ставропігійського православного братства, якому подарував мощі Святого Меркурія. Документи свідчать, що у 1669 р. колишній гетьман виявляв бажання стати ченцем Києво-Печерського лаврського монастиря. Після оголошеної баніції у червні 1670 р. Тетері довелося втекти з Польщі на територію Молдавії, а згодом — до Османської імперії. Очевидно, що там він розглядався турецьким султаном Мегмедом IV знову як один з претендентів на гетьманську посаду в Україні. Мабуть, саме тому в квітні 1671 р. Тетеря був отруєний польським агентом у Стамбулі³⁸. Очевидно, що його поховали в одній з православних церков Адріанополя (суч. м. Едірне, Туреччина).

Отже, лише за допомогою військового походу на землі Українського гетьманату польському монархові вдалося змінити ситуацію у «свавільному» краї. Ця акція відбувалася за великого сприяння гетьмана П. Тетері, який від початку 1663 р. офіційно визнав зверхність над собою «королівської милості». Наступного року він відрядив українських послів на черговий вальний сейм Речі Посполитої і наказав їм відстоювати «вольності» козацької корпорації та українських станів. Пропонувалося запровадити періодичність виборів гетьмана (від сейму до сейму), який мав затверджуватися польським монархом і підлягати лише йому. Сама ж елекція гетьмана мала відбуватися за обов’язкової присутності спеціально призначеного комісара з Варшави. Однак такі «реформаторські» заходи, що загалом вели до втрати Україною завойованих раніше революційних здобутків і добровільне обмеження гетьманом своєї влади, викликали невдоволення серед частини патріотично налаштованої старшини та правобережного козацтва. Очевидно, що Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 р. та Гадяцької угоди 1658 р. (у першому документі був окреслений статус гетьмана як васального володаря України, а в другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями.

Треба також відзначити, що Павло Тетеря під час свого гетьманування на Правобережній Україні ревно дотримувався одного разу даної монархові присяги й, таким чином, намагався зберегти усталену до початку Української революції геополітичну рівновагу міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Але з часом, уже після втечі з України, Тетеря все ж таки зрозумів свою помилку в тому, що повністю довірив польському королю вирішувати долю козацької держави. За це він і поплатився не тільки державною кар’єрою, але й власним життям…

¹ Historia dyplomacji Polskiej — Т. 2. — S. 218.

2 Цит. за: Соловьев С. М. История России. — Кн. 3. — Т. XI. — Сбц. 93.

3 Цит. за: Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663. Przyczynek do dziejów możnowladczej polityki. — Warszawa, 1949. — S. 41.

4 Газін В. В. Гетьманство Павла Тетері: спроба подолання суспільно-політичної кризи в Українській державі (1663–1665). Дис… канд. істор. наук. — К., 2001. — С. 55.

5 Voluminarlegum… — Т. IV. — Petersburg, 1859. — S. 360; Газін В. В. Гетьманство Павла Тетері… — С. 56.

6 Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663… — S. 61; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. 1654–1665. — К., 2001. — С. 285.

⁷ Чарт. — Од. зб. 402, № 68, арк. 421.

⁸ Памятники, изданные временною комиссиею. — Т. IV. — Отд. 3. — К., 1859. — С. 244.

9 Цит. за: Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663… — S. 135.

¹⁰ Чарт. — Од. зб. 402, № 73, арк. 451–452.

11 Памятники, изданные временною комиссиею. — Т. IV. — Отд. 3. — С. 209–211, 212–214, 218–223, 224–229, 230–233, 234–238, 239–246; Wójcik Z. Nieznany dokumenty do biografii Pawła eteri, Jerzego Chmielnickiego i Józefa ukalskiego // Przegląd Historyczny. — T. LII. — Z. III. — Warzsawa, 1969. — S. 521–522.

¹² Acta historica. — Vol. 1. — Pars. 1. — S. 215.

13 Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К., 1994. — С. 254; Газін В. Політична програма гетьмана П. Тетері // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — Вип. 7. — К., 2000. — С. 191–192.

¹⁴ Памятники, изданные киевскою комиссиею… — Т. IV. — С. 354.

¹⁵ Там само. — С. 358.

16 Wójcik Z. Jan Kazimierz Waza. — Wrocław, 1997. — S. 158.