Зі свідчень сучасників та досліджень істориків довідуємося про те, що Дука був доволі амбітним політиком свого часу. Перебуваючи в різний час господарем Молдавського та Волоського князівств, він планував також стати королем Угорщини та гетьманом усієї України (а не лише її правобережної частини), а українське гетьманство передати в спадок своєму зятю — сину волоського господаря С. Кантакузіо. Своїх двох синів він волів бачити не інакше як господарями Молдавського та Волоського князівств.
На нашу думку, ідея стати володарем Українського гетьманату виникла в Ю. Дуки під час першого Чигиринського походу турецької армії і сформувалася під впливом таких факторів: участі Дуки як посередника в турецько-польських переговорах 1676 р., де одним з головних було питання про те, хто володітиме козацькою Україною «від Дніпра до Случі»; відмови від гетьманської булави П. Дорошенка та проголошення «князем-гетьманом» слабкого Ю. Хмельницького, у маріонетковості якого Дука переконався під час походів на Чигирин у 1677 та 1678 рр.; присутності в турецькому таборі близько десятка претендентів на гетьманський уряд і потенційної готовності султана вибрати найздібнішого з них; обізнаність із внутрішньополітичною ситуацією в Україні протягом 70-х рр. XVII ст. та налагодження особистих контактів з П. Дорошенком, І. Самойловичем й, очевидно, Ю. Хмельницьким.
Як свідчив молдавський літописець Й. Некульчі, Дука сам домагався в Мегмеда IV можливості управляти правобережною частиною Українського гетьманату50. Хоча в інших джерелах нам не вдалося знайти підтвердження цьому факту. Лише С. Величко писав на початку XVIII ст.: «…повідали тоді, що господар Дука купив собі згадану порожню козацьку Україну в турського царя за немалу суму»51. З огляду на те, що перед цим Ю. Дука доволі легко міг «купити» в Стамбулі право на володіння придунайськими князівствами[9], можемо припустити аналогічний розвиток подій і стосовно України.
Хоч як би там було, але в червні 1681 р. Дука отримав від Мегмеда IV привілей на Правобережну Україну. Очевидець тих подій, боярин О. Балабан, повідомляв у листі від 26 червня до Варшави: «Вчора затверджено господаря Його Милість на державу, придано йому Україну, щоб під його владою була… Сам господар виїжджає в тих днях до Порти, щоб лицем своїм впасти під ноги цесарські при нової держави одібранні згідно звичаїв Порти»52. Таким чином, султан, спираючись на багатовікові традиції адміністрування імперії в країнах, що їм належали, призначив Ю. Дуку своїм намісником у правобережній частині Українського гетьманату («Україні від Дніпра до Случі»), яка за умовами Бахчисарайського миру відійшла до володінь Османів. У даному випадку можна також говорити про утворення своєрідної українсько-молдавської персональної унії. Адже в особі Дуки об’єднувалася влада над Молдавським князівством та Українським гетьманатом з «правого берега» Дніпра.
23 липня того ж року Ю. Дука прибув до Стамбула. Вже через чотири дні, 28 липня, він зустрівся з великим візирем Кара-Мустафою, а також із султаном Мегмедом IV. Останній вручив господарю «кафтан на підтвердження господарства волоського і при ньому України великі уряди відібравши…»53. Хроніка М. Костіна засвідчує, що Дука отримав у Стамбулі не лише кафтан, а й булаву54. З інших джерел знаємо, що, окрім цих атрибутів влади, Дука одержав ще бунчук і шапку55.
Про те, на яких умовах молдавському господарю віддано Правобережну Україну, засвідчував той самий О. Балабан, зазначаючи, що той мав перед султаном лише обов’язок колонізувати спустошені довголітніми війнами землі та надавати для потреб імперії боєздатне військо й володіти Україною «без жодного трибуту»56. Це підтверджував і сам Дука, заявляючи в розмові з московським послом М. Тарасовим, що не вводив ніяких податків на території Правобережжя57. Виправдовуючись перед представником царя, Ю. Дука говорив про те, як він хотів, щоб Москва віддала Стамбулу цю частину України і як жалкує, що цього не сталося. А тепер, як заявив новопризначений правобережний гетьман Тарасову, за наказом султана «тую уступку (Правобережжя. — Т. Ч.)… відати і оберігати йому, Дуці»58. Австрійський дипломатичний представник у Туреччині Г. Крістодо де Кунз у той час повідомляв свого імператора, що Дуку призначили управляти «козацьким краєм» задля того, щоб він заселив спустошені землі та в майбутньому міг надати султану кілька тисяч козаків для участі у військових діях59.
Одержавши Правобережну Україну з рук турецького султана, Ю. Дука звернувся до традиційних форм управління краєм. Очевидно, вже у вересні 1681 р. він своїм універсалом призначив наказним гетьманом на Правобережжі молдавського боярина, грека за походженням, який добре знав «козацьку мову», Івана Дрешнича (з вітчизняних джерел він більше відомий як Ян або Іван Драгинич, поряд з цим, трапляються й інші прочитання його прізвища — Грединевич, Гредіновський)60. О. Балабан зазначав, що Ю. Дука мав намір призначити й вислати свого намісника («гетьмана, якого буде розуміти…») до Немирова ще в червні 1681 р.61 Очевидно, вже у вересні того ж року поблизу цього правобережного міста відбулася козацька рада (про неї згадував у своїй хроніці Й. Некульчі)62, на якій було обрано запропонованих Дукою та Драгиничем полковників. Керівником Корсунського полку став І. Губар-Бершадський (Губаренко), Черкаського — Вергун, Чигиринського — Уманець, (за іншими даними — Гримбашевський), Білоцерківського — С. Куницький. М. Костомаров у своїй праці навів фрагмент листа І. Драгинича до лівобережного полковника А. Полуботка: «…маємо врученням від ясновельможного пана воєводи і господаря земель молдавських і земель українських. А то з найвищого дозволу самого цезаря Порти Отоманської, роздав полки на цьому боці Дніпра окрім київського українським достойним людям, які полковники від нас поставлені, щоб вільно призивали своїх полків людей на ті попелища, звідки вийшли і де родилися, …рівним чином і Губаренко полк Корсунський врученням має від господаря…»63. 30 вересня 1681 р. польський король Ян III Собеський в одному зі своїх листів писав про немирівського старосту С. Куницького: «не знаю, що і робити з тим Куницьким віроломним, який проти пактів (Журавненського перемир’я 1676 р. — Т. Ч.) назначений полковником — чи пустити його, чи затримати, чи покарати»64. Окрім призначення наказного гетьмана та полковників, Дука почав налагоджувати судову систему на Правобережжі: «суди згідно звичаїв їх встановив, за собою останню залишивши апеляцію»65. Це стало ще одним доказом того, що молдавський господар не хотів запроваджувати нові державні інституції в Україні (за молдавським чи турецьким зразком), а лише намагався відновити усталений тут суспільно-політичний устрій у вигляді Війська Запорозького.
Як же відреагував тогочасний міжнародний політикум на нову посаду Ю. Дуки? Гетьман Лівобережної України І. Самойлович у кінці серпня 1681 р. повідомив Москву про те, що господар здобув Правобережжя за наказом султана. Пізніше він постійно відписував московському царю про приїзд Дуки до правобережної частини гетьманату66. Цар Федір Олексійович, одержавши від Самойловича звістку про призначення Дуки, одразу ж відрядив до останнього свого посла П. Возніцина, щоб той безпосередньо розпитав у господаря про те, що сталося. Пізніше цар направив до Ю. Дуки лист, в якому вказував на порушення тим умов Бахчисарайського договору67.
Але найбурхливішу реакцію факт переходу правобережних земель України під владу молдавського господаря викликав у короля Речі Посполитої Яна III Собеського. У своїй інструкції польському послу до Росії від 14 жовтня 1681 р. король наголошував: «донесли і те ЙЦВ (його царській величності. — Т. Ч.) же Господар Волоський є в Україні і поселився в Немирові… не так як в пактах є, так за короля Михайла, як теж і в свіжих Журавненських в Стамбулі стверджених (1678 р. — Т. Ч.) що Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть всі слов’янські народи завоювати, а потім і цілу Європу…, коли провінція козакам пактами обіцяна відпадає в інкорпорацію поганської Держави…»68 За свідченням папського нунція в Польщі, Туреччина з допомогою молдавського господаря Дуки хотіла заселити Правобережну Україну «найкращим і найхоробрішим європейським народом, загартованим на труди і холод, якого гарту не мають навіть племена азійські»69. Очевидно, тут ішлося про реколонізацію українцями правобережних земель, які потерпали внаслідок міждержавних війн середини XVII ст.
Другим кроком Ю. Дуки в ролі «воєводи і господаря землі Молдавської і землі Української» (саме так він підписував у той час листи; такий же напис зустрічаємо і на його гербі)70 після призначення наказного гетьмана та полковників стали заходи, спрямовані на якнайшвидше заселення Правобережної України. Перебуваючи в Немирові, Дука видав універсали до полковників, козаків та жителів правобережних полків. «…Скоро по відібранню володіння українськими землями відразу старанно почав прикладати сили, щоб спустошена Україна знову квітнула через поселення людей… яким то людям даю свободу на 15 років…», — говорилося в його зверненні до канівського полковника І. Губаренка від 20 листопада 1681 р.71 Закличні універсали Дуки, в яких він оголошував «слободи» (землі, на яких могли селитися та працювати селяни й протягом певного часу не сплачувати за це податків чи відробляти якісь повинності) від 5 до 20 років, як відзначав С. Величко, «ходили в народі» протягом 1682–1683 рр.72 Відомий також універсал Дуки про запровадження вільного поселення на Правобережній Україні від 16 червня 1682 р.73 Універсали хоч і були адресовані правобережним українцям, але розповсюджувалися також на Лівобережній Україні. Це викликало негативну реакцію її уряду. Однак на гнівні листи І. Самойловича з вимогою не переманювати його підданих Дука відповідав, що він лише допомагав людям повернутися на попереднє місце проживання (більшість населення Правобережжя в результаті «великих згонів», організованих гетьманом Самойловичем у 1679–1680 рр., було переселено на лівий берег Дніпра). Султанський ставленик виправдовував свої дії тим, що, згідно з положеннями Бахчисарайського миру, українці, які раніше проживали на Правобережжі й силою були виведені на Лівобережжя, стали підданими Османської імперії74.
Окрім того, Ю. Дука був не проти спеціальних операцій щодо зворотного «перегону» лівобережців, які, очевидно, проводилися за ініціативою правобережних полковників і копіювали попередні дії І. Самойловича. На початку 1683 р. чигиринський полковник Уманець організував рейд невеликого загону козаків на Слобожанщину. Вони мали спалити Охтирку, Харків і Лохвицю, а їхнє населення «перегнати» на Правобережжя. Однак цей загін був оточений і захоплений у полон. На допиті чигиринські козаки засвідчили, що Уманець збирався відправити на Лівобережжя з такою місією ще 80 чоловік75.
Розлючений діями Дуки гетьман І. Самойлович (він, до речі, ще з 1674 р. титулувався не інакше як «гетьман обох сторін Дніпра») налаштував чергове посольство до Москви і в інструкції своїм посланцям від 20 липня 1681 р. вказував, щоб вони передали царю таке: «…що салтан турецький дозволяє, між річками Дніпром і Бугом для своєї користі поселення чинити людські і володарів своїх у тій стороні мати хоче»76. Аналізуючи зміни до тексту Бахчисарайського договору, внесені султаном Мегмедом IV під час ратифікації в Стамбулі, Самойлович наголошував, що якщо він не буде відпускати людей на Правобережну Україну, то Порта може визнати це за порушення турецько-російських домовленостей. «А якщо б ми людей туди (на Правобережжя. — Т. Ч.) пустили (що учинити недостойно), то ця сторона (Лівобережжя. — Т. Ч.) збідніє дуже жителями.., знаю що більшість для плодовитої тої землі, з цієї сторони нашої Дніпра йти захочуть»77, — відзначав лівобережний гетьман, хвилюючись, що Ю. Дука переманить до себе багато його підданих. Саме тому І. Самойлович запропонував царю терміново змінити дану статтю Бахчисарайського договору.
Порушуючи бахчисарайські домовленості, Дука почав відроджувати старовинні українські міста Подніпров’я — Чигирин, Черкаси, Канів, Корсунь та ін. Окрім того, він дав наказ збудувати резиденцію для наказного гетьмана І. Драгинича в Немирові, а також почав споруджувати власний палац у с. Циканівка (Циганівка), що розташовувалося над Дністром навпроти молдавських Сорок78. Саме звідси Дука планував керувати правобережним Українським гетьманатом та Молдавським князівством. Тут, в українському прикордонному селищі, він хотів оселитися разом зі своєю сім’єю79. Літописці подають також інформацію про те, що Ю. Дука «звелів збудувати собі для своєї господарської резиденції в Брацлавському полку за Богом у містечка Печери знаменитий дім»80. Є відомості про оборонні замки, збудовані українсько-молдавським правителем у Могилеві та Ямполі81.
На жаль, маємо обмаль інформації про політику Ю. Дуки в соціально-економічній сфері. Однак можемо стверджувати, що за його наказом І. Драгинич збирав у правобережних полках на свою користь певні податки. У 1682 р. той видав універсал канівському полковнику І. Губарю-Бершадському з наданням права збирати грошові збори з торговельних операцій на території свого полку82. Можливо, такі ж універсали були надіслані й іншим полковникам Правобережної У країни.
У 1682 р. Дука мав зустріч із львівським православним єпископом і представником польського короля Й. Шумлянським у Немирові83. На ній вирішувалися питання підтримки правобережним Українським гетьманатом православної віри та особисто Шумлянського в його безперервній боротьбі з конкурентами за єпископську посаду. Також обговорювалася проблема виборів та затвердження королем митрополита для Української православної церкви.
На початку наступного року Дука розпочинає активну дипломатичну діяльність. Він листується з Яном III Собеським та І. Самойловичем. У посланні королю від 12 лютого 1683 р. з молдавської столиці Ясс він порушує питання щодо продовження роботи польсько-турецької комісії з визначення належності прикордонних українських та молдавських територій тому чи іншому монархові, відзначаючи, зокрема, що лише «при відкритій і вільній границі будуть продовжуватися на Пограниччі і в другій тутешній землі (Україні. — Т. Ч.) певні справи і замішання»84. Місяцем раніше, 11 січня, «господар Молдавії та України» звертався до Самойловича: «Досить ясний доказ сусідської приязні моєї до Вашої Милості милостивого Пана є в тому, що я, супроти ворожих речей і задатків.., з огляду на свіжо постановлений і тепер потверджений мир між монархами, іду з неодмінним і спокійним сусідством до Вашої Милості, милостивого Пана… Тепер доходять до нас сюди постійні плачливі скарги від людей, що вийшли на свої місця на цей бік Дніпра (Правобережжя. — Т. Ч.), що там (на Лівобережжі. — Т. Ч.) їхні жінки й діти лишаються в жахливому ув’язненні. Це все діється супроти пактів, постановлених між монархами — найяснішою Портою та їхніми пресвітлими царськими величностями»85. 3 березня Дука знову звернувся до гетьмана і висловив йому свою стурбованість ситуацією, що склалася. Крім цього, він повідомляв, що посол від Самойловича, який перебував у нього, з почестями відправлений з Молдавії86.
Влітку-восени 1683 р. Дука, виконуючи другу умову султана щодо його правління в Україні (надання військового контингенту для ведення війн з Туреччиною), взяв участь у відомих Віденських подіях — облозі 200-тисячною Османською армією на чолі з великим візирем Кара-Мустафою австрійської столиці, битві турків з об’єднаними польсько-австрійськими військами під Віднем (12 вересня 1683 р.) та локальних сутичках між противниками на території Угорщини й Словаччини. Польський дослідник Я. Віммер засвідчував, що військові підрозділи, очолювані Ю. Дукою, надійшли для допомоги туркам під Відень у другій половині червня 1683 р.87 Очевидно, що володар Молдавії та Правобережної України мав у розпорядженні не більш як 5–6-тисячне військо. Серед них було й кілька козацьких полків, які формувалися з українців Правобережжя88[10].
«Хроніка Сілігдара» подає короткий опис участі підрозділів Дуки в інженерно-будівельних роботах, що готувалися поблизу австрійської столиці. У записі турецького урядовця від 1 липня відзначалося: «…мали бути збудовані мости на річці Раба., щоб збудовано три мости… до робіт тих втягнутий також воєвода волоський господар Сербан і воєвода молдавський Дука»89. Сілігдар Мегмед-ага вказував також на розташування молдавсько-українських сил у складі армії Кари-Мустафи під час вирішальної битви ворогуючих сторін 12 вересня — вони перебували в тому крилі турецького війська, що розмістилося на березі Дунаю90.
Цікаво, що після того, як союзницькі війська Яна III Собеського 29 жовтня здобули замок в Остригомі, Ю. Дука відмовився платити великому візиреві Османської імперії «належного від нього з титулу податку». За це він був ув’язнений турками до часу сплати належних грошей. «…У понеділок дня дев’ятого (листопада. — Т. Ч.) випущено його (Дуку. — Т. Ч.) на волю й дозволено йому рушити у зворотну дорогу до свого краю», — знаходимо запис у щоденнику Сари Мегмед-паші91.
Тривала відсутність Дуки в Молдавії та Правобережній Україні спричинилась до оформлення там сильної опозиції серед молдавського боярства та козацької старшини. Довголітній конкурент Дуки на молдавський трон Шимон Петричейку[11], який з 1674 р. перебував у Польщі, прибув до князівства й організував у Лопушанах боярський з’їзд, де більшість присутніх склала присягу на вірність новопроголошеному господарю Молдавського князівства92. Прибічники Дуки на чолі з Праговичем втекли до Волоського князівства, а Ш. Петричейку видав спеціальний універсал, у якому амністував тих представників молдавської еліти, що раніше служили туркам і їхньому наміснику, а тепер перейшли на його бік. Водночас він оголосив про конфіскацію маєтків у тих бояр, які продовжували визнавати зверхність Порти. У середині грудня 1683 р. Петричейку оволодів Яссами — тогочасною столицею придунайського князівства У цей час позбавлена підтримки свого чоловіка дружина Ю. Дуки[12] прохала допомоги в татар93. Успішній кампанії Ш. Петричейку сприяла військова підтримка польського короля та призначеного від його імені в Правобережній Україні гетьмана Куницького.
Ще в серпні 1683 р. на Правобережжі було проведено старшинську козацьку раду, яка висунула на гетьманську посаду кандидатуру немирівського старости і білоцерківського полковника С. Куницького. Ян III Собеський затвердив це рішення козацьких старшин. Куницький разом зі своїми прихильниками, так само як і Петричейку в Молдавії, відразу ж почав розправлятися з представниками Дуки. Вже у вересні він вигнав з Немирова І. Драгинича, який «утік за Дністр до Сороки в міста волоські»94. Скориставшись відсутністю Дуки, Куницький у жовтні-грудні 1683 р. організував похід до Молдавії на чолі 5–6-тисячного козацького війська95. Тут правобережні козаки об’єдналися з підрозділами Ш. Петричейку і спільними зусиллями витіснили нечисленні турецько-татарські сили з молдавських земель та завоювали значну територію Північного Причорномор’я.
Незважаючи на успіхи пропольської партії в особах Ш. Петричейка та С. Куницького, Дука повернувся до Молдавії, плануючи з допомогою Білгородської орди, яка йшла з-під Відня, прогнати своїх супротивників. Наприкінці грудня він з’явився у своєму маєтку в Домнештах. Після ознайомлення з ситуацією, на початку 1684 р. він скаржився до Стамбула, козаки «відібрали у нього Поділля і Україну»96.
Хоча татари й перемогли об’єднані війська Петричейка й Куницького поблизу с. Тобак (це відбулося протягом 30 грудня 1683 – 5 січня 1684 р.) і Дука мав усі підстави знову відновити втрачені позиції, він раптово був атакований й осаджений у Домнештах хоругвами польського шляхтича С. Димидецького97. Через зраду частини бояр місто було захоплене, а Ю. Дука у першій половині січня попав у полон. «Господаря Дуку пан Димидецький піймав і віддав до рук п. Волчинського, ротмістра ЙКМ, в Сучаві сидить, по якого тут зі Львова кілька хоругв виправлено, аби його сюди припроваджено, пан то великий і на рахунок грошей, взято з ним Миронашка, Костіна і маршалка і інших багато людей гідних несподівано піймано»98, — засвідчував тогочасний документ. Із Сучави Дуку забрали спочатку до Станіслава, в замок Потоцького, а звідти конвоювали до королівського замку в Яворові поблизу Львова99. Тут 21 березня його представили Яну III Собеському. Згідно з розпорядженням польського короля, Ю. Дука, хоч і мав статус полоненого, однак користувався великою свободою дій, проживаючи в одному із львівських приватних будинків разом з обслугою100. Рідні намагалися його викупити, але невдало101. Через деякий час він помер власною смертю у Львові. До сьогодні дійшло зображення герба Дуки, де на щиті поряд з державними гербами Молдавії і Волощини та династичним знаком молдавських господарів бачимо й предмет, що символізував Україну — гетьманську булаву.
Юрій Дука був одним з найкращих володарів Молдавського князівства у XVII ст., який здійснював найбільш реалістичну внутрішню та, головним чином, зовнішню політику. А тому не можемо погодитися з твердженням окремих вітчизняних та зарубіжних істориків, що правління Дуки на Правобережній Україні в статусі васала турецького султана зводилося лише до формального доповнення титулу господаря. Адже саме під час цієї короткочасної молдавсько-української персональної унії після довготривалих війн між Річчю Посполитою, Османською імперією, Московською державою, Кримським ханатом та Українським гетьманатом відбулися певні позитивні зрушення в бік стабілізації суспільно-політичного життя у цьому регіоні Центрально-Східної Європи.
1 Мохов Н. А. Очерки истории молдавско-русско-украинских связей. — Кишинев, 1961; Ермоленко О. Ф. Відносини України з Молдавією в період Визвольної війни українського народу // Наукові записки Інституту історії АН України. — вип. 4. — К., 1952. — С. 35–62; Ермоленко А. Ф. Украинско-молдавские отношения в годы Освободительной войны украинского народа (1648–1654) // Воссоединение Украины с Россией. Сборник статей. — Москва, 1954. — С. 221–241; Мохов Н. А. Зарождение экономических, политических и культурных связей молдавского народа с русским и украинским народами (XV–XVI вв.) // Ученые записки Кишиневского государственного университета. — Кишинев, 1957. — Т. 26. — С. 21–40; Флоря Б. Н. Россия и походы запорожцев в Молдавию в 70-х гг. XVI века // Карпато-дунайские земли в средние века. — Кишинев, 1975. — С. 124–157; Леп’явко С. Формування молдавського напряму військової політики українського козацтва // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку — вип. 7. — К., 2000. — С. 79–89 та ін.
2 Kantemir D. Ictoria imperiului O omann. — T. 1. — Bucurešti, 1876. — S. 406; Jorga N. Sobieski e les Roumains 1683–1696. — Paris, 1933. — S. 7.
3 Kantemir D. Ictoria imperiului O omann. — S. 406.
4 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 396.
5 Acta historica. — vol. II. — pars. I. — S. 697, 702; Grabowski A. Ojczyste spominki… — T. 1. — S. 178.
6 Jan Sobieski. Listy do Marysieńki. — T. 2. — Warszawa, 1973. — S. 126–127.
[9] Так, наприклад, у 1672 р., після втрати Молдавського князівства, Ю. Дука заплатив сілістрійському баші (представнику султана у цьому регіоні) 500 торбинок левів, а також дозволив вибрати півтисячі душ ясиру і в результаті цього став господарем Волоського князівства.
[10] На жаль, окрім інформації Й. Некульчі, нам не вдалося розшукати джерела, які б подавали більше відомостей про склад, командування та діяльність цих українських полків. Про участь українського козацтва у битві під Віднем та післявіденських операціях армії Речі Посполитої див. нашу статтю: Чи брали участь українські козаки в битві під Віднем 1683 р. // Українська козацька держава… — Вип. 6. — Черкаси, 1997 — С. 78–94.
[11] Шимон Петричейку (рум. — Petriceicu) походив з родини дрібних молдавських бояр. Обіймав посаду великого ключара Молдавського князівства. У 1672 р. був призначений Мегмедом IV господарем Молдавії після детронізації Ю. Дуки. Після Хотинської битви 1673 р. перейшов на бік Яна III Собеського і з того часу боровся за відвоювання молдавських земель в Османської імперії та господарську владу під протекторатом Речі Посполитої.
[12] Дружина Ю. Дуки у 1684 р. прохала протекції вже у гетьмана С. Куницького.