54 Бібліотека Ягеллонського університету в Кракові, Відділ рукописів (далі — Ягеллон.). — № 1151, арк. 76; Dokumente privitore… — vol. 2. — S. 132.
55 Величко C. Літопис. — К., 1991. — Т. 2. — С. 302; Петрушевич А. Сводная галицко-русская летопись. — Львов, 1874. — Т. 1. — С. 576; Антонович В., Бец В. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. — К., 1883. — С. 34.
ВОЛОДАР МОЛДАВІЇ ТА УКРАЇНИ З ЛАСКИ СУЛТАНА
Юрій Дука
1681–1683
Украінсько-молдавські відносини сягають своїм корінням ще у другу половину XVI ст., коли в 1563 р. невдалу спробу зайняти трон молдавського господаря здійснив прикордонний український староста, князь Дмитро Вишневецький. Через півтора десятиліття, у 1577 р., інший козацький провідник Іван Підкова («Волошенин», «Вода»), якого підтримала частина опозиційного молдавського боярства, на деякий час зумів здобути найвищу державну посаду в Молдавському князівстві. На інший, більш якісний рівень, стосунки між Українською та Молдавською державами вийшли вже у середині XVII ст. Тоді, в 1650 р., був укладений договір між гетьманом Б. Хмельницьким і господарем В. Лупулом1. Разом з тим недостатньо вивченим до цього часу залишається питання про гетьманування на Правобережній Україні протягом 1681–1683 рр. з ласки султана Османської імперії молдавського господаря Юрія (Георге, Григорія, Іоана) Дуки.
Ю. Дука народився десь у 20-х рр. XVII ст. Згідно з «Історією Оттоманської імперії» Кантеміра, він походив з грецької родини, що переїхала до Молдавського князівства із західних румунських земель й оселилася в Яссах2. За доби господаря В. Лупула (1634–1653) Дука дістав боярський титул. У 1665 р. він «при допомозі грошей і друзів»3 уперше став господарем Молдавського князівства, однак уже наступного року був зміщений з цієї посади. Після цього Дука відправився до Стамбула, де шукав захисту й допомоги в турецького султана Мегмеда IV. Завдяки військовій підтримці останньою він знову здобув господарство й володарював у Молдавському князівстві з 1668 до 1672 р.
Під час свого другого правління Ю. Дука підтримував тісні стосунки з гетьманом П. Дорошенком4. У момент відбиття нападу польських військ Яна Собеського на Правобережну Україну, у вересні 1671 р., окремі підрозділи господаря допомагали цьому українському гетьману та подільському полковнику Є. Гоголю обороняти Могилів.
Не втримавши місто, частина козацьких військ на чолі з Гоголем та К. Мігалевським разом з підрозділами Ю. Дуки відійшли на територію Молдавського князівства, де певний час утримувалися за рахунок господаря5. Але наприкінці турецько-польської війни 1667–1672 рр., яка велася за право володіння Правобережною Україною, Дука не надіслав султану необхідної кількості військових підрозділів. Саме тому він знову був позбавлений посади. Хоча наприкінці 1673 р. з допомогою сілістрійського баші Дука стає вже господарем сусіднього Волоського князівства.
Втретє бачимо Ю. Дуку володарем Молдавського князівства протягом 1678–1684 рр. Саме цей період діяльності молдавського господаря стає найпродуктивнішим у його біографії, і не лише з огляду на його активне посередництво у турецько-польських і турецько-російських переговорах. Річ у тім, що одночасно з виконанням обов’язків господаря Молдавії він стає гетьманом Правобережної України і протягом майже трьох років на посаді найвищого урядовця цієї частини Українського гетьманату здійснює ряд заходів, які значно вплинули на її подальшу долю.
Як уже відзначалося вище, з ситуацією в Україні та навколо неї Ю. Дука був ознайомлений ще задовго до початку свого гетьманування — з 1671 р. А влітку 1675 р. Дука (вже перебуваючи на посаді господаря Волоського князівства) допомагав туркам збудувати міст через Дністер поблизу Хотина6. У жовтні 1676 р. у м. Журавно на Львівщині під час засідання спільної польсько-турецької комісії, яка мала випрацювати проект майбутнього договору, волоський господар Дука вперше виступив посередником у мирних переговорах між Османською імперією й Річчю Посполитою. Перед тим, у березні того ж року, польський король Ян III Собеський звернувся до Дуки з проханням прийняти свого посла Яна Карвовського, який прибув передати королівський лист Ібрагім-паші. Останній очолював турецьку армію, що мала вирушати в черговий похід проти Польщі. Карвовський одержав завдання запропонувати турецькому представникові попередні умови перемир’я між Річчю Посполитою й Османською імперією7. Після майже чотирирічної війни та великих битв під Хотином (1673) і Журавном (1676) ворогуючі сторони були вкрай знесилені, однак не бажали ухвалювати якогось компромісного рішення. Однак у мирі між цими державами, з огляду на різні причини, була зацікавлена Франція. Саме завдяки її впливу волоський господар, а також трансільванський князь намагалися примирити султана з королем8.
Отже, на початку червня 1676 р. Дука прийняв у себе відомого польського дипломата, подольського чашника Я. Карвовського. Зважаючи на те, що війська Ібрагім-паші досить швидко просувалися до кордонів Речі Посполитої, господар мав заявити великому візирю Османської імперії про необхідність віддання наказу татарським ордам «не дражнити» польські війська. Окрім того, він повинен був вимагати обміну спеціальними заручниками з обох сторін, які б гарантували безпеку проведення переговорів9. Очевидно, що Ю. Дука добре справлявся з виконанням посередницької місії, адже невдовзі до нього надійшов лист з подякою від короля Яна III Собеського10.
Однак турецька сторона не бажала прислухатися до мирних пропозицій Польщі. У липні війська Ібрагім-паші об’єдналися з численними турецькими ордами під Цецорою (всього близько 40 тис. чол.), а в серпні того ж року вони вже перебували на західноукраїнських землях поблизу Журавно, де їх стримувала 20-тисячна польська армія.
Під час військового протистояння 13 вересня 1676 р. на раді польського сенату в Жовкві було вирішено надіслати комісарів для ведення безпосередніх переговорів з Ібрагім-пашею. Для польських дипломатів це було нелегке завдання, адже військова ситуація складалася не на користь Яна III Собеського. Тим паче, що комісари мали вимагати повернення всієї території Правобережної України за винятком Кам’янця-Подільського з навколишніми землями. Не дивно, що такі пропозиції польської сторони були відхилені турками, а переговори швидко зайшли в глухий кут.
Ю. Дука в цей час перебував в обозі турецької армії. Зважаючи на його попередній досвід у польсько-турецьких переговорах, великий візир Ібрагім-паша запропонував йому знову стати посередником, але тепер уже з турецького боку. Після закінчення першої сесії спільної комісії Дука виступив з промовою перед польськими дипломатами, намагаючись переконати їх у правомірності завоювання турецьким султаном правобережних земель України. Очевидно, що він знайшов переконливі аргументи, адже поляки змирилися з присутністю турків у Кам’янці, а також погодилися на перехід під владу Османської імперії Західного Поділля з кордонами по річках Збруч і Мукша та Медоборі11.
Разом з тим комісари відмовлялися обговорювати озвучені волоським господарем претензії Мегмеда IV на всю територію Правобережжя до повідомлення про них своєму королю. Усвідомлення значної переваги військових сил Туреччини змусило Яна III Собеського 17 жовтня 1676 р. підписати т. з. Журавненський договір. Територіальний спір між Річчю Посполитою й Османською імперією завершився входженням більшої частини Правобережної України до володінь турецького султана.
У результаті цих подій Ю. Дука здобув собі лаври непересічного дипломата, адже саме за його сприяння була припинена чотирилітня польсько-турецька війна. І хоча більшість статей Журавненського договору в наступні роки не виконувалася польською стороною — варшавським сейм відмовився ратифікувати його положення, а султан у 1678 р. під час його затвердження змінив окремі статті договору — міжнародно-юридичне право на володіння більшою частиною Правобережжя майже чверть віку, до 1699 р., належало Османській імперії.
Маємо відомості про те, що в 1677 та 1678 рр. Дука на чолі військ свого князівства брав участь у походах турецької армії на тогочасну столицю козацької України — Чигирин. Це засвідчував молдавський літопис Й. Некульчі12 та М. Костіна13, а також згадки послів Польщі в Туреччині Я. Гнінського[7] та С. Процького. Зокрема, Я. Гнінський відзначав у своєму щоденниковому записі від 27 червня 1677 р.: «Господар Мултянський (інша назва Волоського князівства. — Т. Ч.) до сераскера (Ібрагім-паші. — Т. Ч.) прийшов, а військо пішло до Тягині, щоб рухатися далі у напрямку Чигирина»14. Докладніший опис участі військових підрозділів під керівництвом Ю. Дуки залишив інший польський дипломат С. Процький, який супроводжував турецькі війська під час їхнього походу в Україну влітку 1678 р. У своєму «Щоденнику виправи під Чигирин» він згадує, що 30 червня Ю. Дука «…того ж дня після обіду презентувався візиреві (Кара-Мустафі. — Т. Ч.) у чотирьох тисячах. Мав хоругви досить упорядковані, всі зі стрільбою, пістолетами, обмундировані… дві тисячі людей з мушкетами… На хоругвах всіх хрести, а на двох: на одній — св. Юрій, на другій — св. Михаїл. Біля кожної хоругви польська музика (котли, сурми, трубачі), а за самим Господарем турецька музика»15. Також маємо невеликий опис самого Дуки та його оточення: «…сам сидів на коні дуже красивім; шість ординарців коло нього в пурпурових жупанах із золотими пасами»16. Процький не залишив свідчень про конкретні бойові дії господарських військ на території України, а лише зазначив, що в липні дві тисячі мультян мали добувати кожен день воду для турків, і що 15 жовтня Дука покинув турецьку армію17.
Заручившись підтримкою турецького султана та набувши значний міжнародний авторитет, Ю. Дука у 1678 р. знову обійняв посаду господаря Молдавського князівства. Зважаючи на особливе геостратегічне положення своєї країни, він намагався проводити гнучку зовнішньополітичну діяльність, що полягала (вже вкотре!) у посередництві між могутніми державами Центрально-Східної та Південно-Східної Європи — Річчю Посполитою, Османською імперією та Московською державою. Цього разу Ю. Дука запропонував свої дипломатичні послуги для замирення Росії й Туреччини, які від 1677 р. перебували у стані війни.
22 листопада 1678 р. відомий молдавський культурний і церковний діяч М. Спафарій під час перебування у Москві звернувся з листом до своїх племінників Івана й Степана в Молдавію, в якому підняв питання про можливу участь князівства як посередника в російсько-турецьких переговорах. Ті відразу повідомили про таку цікаву пропозицію Дуку. Розуміючи, що Спафарій висловлював бажання офіційних кіл Москви, господар одразу ж вислав до Стамбула свого представника — логофета Мирона Костіна з дорученням дізнатися про наміри султана щодо укладення миру з царем18. За результатами поїздки Костін доповів Ю. Дуці про бажання Порти, знесиленої Чигиринськими походами в Україну, розпочати переговорний процес з Росією. Цю інформацію Дука передав до Москви, і вже навесні 1679 р. до Молдавії прибув російський посол В. Даудов.
У розмові з послом Ю. Дука розповів про відсутність серед правлячої верхівки Туреччини одностайної думки стосовно відносин з Московською державою. З одного боку, як зазначав Дука, султан виступає за продовження війни, з іншого — існувала думка великого візира, муфтія та окремих полків про необхідність припинення військових дій і укладення миру19. Окрім того, господар повідомив посла про те, що султан Мегмед IV незадовго до приїзду В. Даудова збирався відрядити до Москви посланця з вимогою до царя відступити йому всю територію Українського гетьманату («якою володів Богдан Хмельницький»), але згодом відмінив цю місію. Натомість він наказав Ю. Дуці направити до Москви своїх дипломатів, які мали обговорити з царем питання про відхід України під зверхність Османської імперії20.
Дука відразу ж розгорнув активну діяльність, що була спрямована на виконання важливого наказу свого протектора. 23 березня 1679 р. він написав листа до московського царя Федора Олексійовича з пропозицією прийняти свого посла І. Білевича21, а вже 5 травня того зустріли у Посольському приказі Московської держави. Головною метою посольства було, як засвідчував сам Білевич, «…те, що господар його, бачачи між царською Величністю і Султаном Турським війну і кровопролиття і полон, задумав, щоб тую війну припинити і помирити»22. Тим часом, основним завданням, яке ставили перед молдавським послом султан і господар, було «просити України і Києва»23. Саме такий запис залишили в посольських книгах московські дяки, а тому не можемо погодитися з твердженнями М. Смирнова та З. Вуйцика про те, що Туреччина вустами І. Білевича вимагала встановлення кордону між Москвою й Портою по Дніпру, а також давала згоду на відступлення Києва росіянам24. Останнє було ініціативою молдавського господаря, який, на нашу думку, вів подвійну гру. З одного боку, за дорученням султана він мав вимагати всієї території України, а з іншого — заявляв, що за умови визнання його московським царем повноправним посередником (а не представником султана), він домагатиметься відмови Туреччини від її бажання володіти Україною. Очевидно, слід погодитися з молдавським істориком І. Єремією, який стверджував, що така позиція молдавської сторони під час місії Білевича визначалася тим, що «боярство… переслідувало мету мати Росію за гаранта автономії країни в системі Османської імперії»25.
Після прийому в царя І. Білевич 12 травня 1679 р. одержав від нього грамоту, в якій, зокрема, відзначалося: «…і тобі б, Дуці воєводі, по цій нашій Царської Величності грамоті відати і по бажанню своєму між нами, великими государями, про дружбу і любов домовлятися. А захоче з нами Султан Турський бути в справжній дружбі і любові і тобі про те до нас… писати без промовчання»26. Таким чином, Москва погодилася на посередницьку роль Ю. Дуки в турецько-російських переговорах. Одночасно з Білевичем до Молдавії вирушив український посол Л. Уманський, який за наказом царя і дорученням гетьмана І. Самойловича мав зустрітися з молдавським господарем і погодити деякі питання московсько-молдавських та українсько-молдавських стосунків. У липні 1679 р. Уманський звітував до Малоросійського приказу про свої розмови з Дукою. Той настійливо радив царю і лівобережному гетьману йти «війною… у Волоську землю та турків, нічого не боячися, а відпору їм дати буде нікому»27. Окрім того, Дука передав через Уманського два особистих листи до І. Самойловича, датованих 19 червнем 1679 р. У них він висловлював надію на встановлення миру між Османською імперією та Московською державою, а також прохав гетьмана надіслати до Молдавії ікони для православного монастиря в Четецує28. 22 червня Дука надіслав лист до Самойловича з проханням відрядити козацькі війська для зайняття Немирова, який не оборонявся турками29.
З українським послом Л. Уманським, після виконання тим дипломатичної місії, до Батурина приїхав також спеціальний представник молдавського господаря Г. Корецький. Він повідомив Самойловича про спроби турків побудувати кілька фортець на Дніпрі, а також про надання султану півтори тисячі чоловік та семисот возів з Молдавії.
У другій половині серпня Ю. Дука, виконуючи султанський наказ, знову відрядив до Москви І. Білевича. Дорогою до Росії той на деякий час зупинився в гетьманській столиці, де мав розмову з Самойловичем і передав йому лист від молдавського гетьмана А. Бухуша з проханням до українського правителя посприяти в справі укладення миру між Москвою та Стамбулом30. Лівобережний гетьман прислухався до порад молдавських сусідів і вручив Білевичу лист до царя, в якому рекомендував останньому якнайшвидше замиритися з султаном31.
Щоб пересвідчитися в щирості намірів господаря Дуки, І. Самойлович ще навесні 1679 р. надіслав до Молдавії свого розвідника А. Лук’янова, який був за походженням молдаванином і служив козаком компанійського полку. Той у червні того ж року повідомив до Посольського приказу, що Ю. Дука одержав завдання від султана відрядити до Росії своїх послів з вимогою, «щоб царська величність уступив (Україну. — Т. Ч.) по Дніпру, а він, воєвода, може те у султана вчинити, що по його проханню султан до миру згоден»32. Погоджуємося з висловленими І. Єремією міркуваннями про те, що повідомлення А. Лук’янова мало певний вплив як на характер зустрічі другого молдавського посольства, так і на ставлення московського уряду до посередницьких функцій Ю. Дуки33.
В інструкції, наданій І. Білевичу для переговорів у Москві, господар Дука висловив своє бачення проблеми міжнародно-правового становища Українського гетьманату. «Україна, яка стала причиною усіх тих бід (війн між Польщею, Туреччиною і Росією. — Т. Ч.), від правління того, якому випало тоді володіти нею (П. Дорошенку. — Т. Ч.), і привів добровільно і піддався в підданство під велике царство турське, і прийняв бунчук і інші клейноди, і для того Україну нині Турське царство ніякими мірами покинути не може, тому що і поляки, які володіли дідично Україною, коли прийшли в договори з султаном між іншими договорами, коли дійшло до України, була вона в підданстві під солтаном, залишили і поляки так, щоб під ними же була»34 — відзначав Дука, згадуючи про те, що, згідно з Бучацьким договором 1672 р. і Журавненським перемир’ям 1676 р. між Польщею й Туреччиною, Правобережна Україна відійшла в управління П. Дорошенка під протекцією Порти. Далі висловлювалось бажання, щоб московський цар уклав договір з султаном і «про Україну ніяку біду не вчинив»35. Посол Білевич віз із собою також лист Ю. Дуки до Федора Олексійовича, в якому було викладено умови, за яких султан погоджувався укласти мирну угоду з Москвою36.
Російська сторона не залишила без відповіді це звернення молдаван. Цар написав до гетьмана І. Самойловича листа з проханням допомогти в укладенні російсько-турецького чи російсько-польського договору. У зв’язку з цим 28 жовтня 1679 р. в Батурин зі спеціальною місією прибув дяк Є. Українцев. Варто відзначити, що вже з середини 70-х років український гетьман активно виступав за підписання миру з турецьким султаном37. У розмовах правителя Українського гетьманату та московського урядовця порушувалося питання про відправлення українсько-російського військового контингенту до Молдавії. І. Самойлович заперечував можливість такого походу. Він звертав увагу Українцева на велику відстань, яку треба було б подолати військам, а також «тому що Волоська земля а ще християни, но обаче під ігом і послушенством турським, і хоча на малий час приходом християнських сил і зрадіють, а побачать неприятеля, на християнські війська наступаючі і тоді нехотя будуть неприятелю допомагати… і тоді тим ратним людям вчинять тісноту…»38. Одночасно з консультаціями в Україні московський цар відрядив до Криму послів І. Сухотіна та В. Михайлова, які мали запропонувати султану (через кримського хана) встановити кордон між обома володарями по р. Дністру, або, в крайньому разі, — по р. Бугу.
29 листопада І. Білевич виклав у Посольському приказі умови свого господаря. Основною з них була вимога Османської імперії віддати їй Україну в територіальних межах по р. Дніпру (отже — всю Правобережну Україну)39. Після цього Білевич повернувся до Молдавії, але не сам, а з московським послом до Стамбула Н. Кудрявцевим. Той віз Мегмеду IV листи, в яких говорилося, що цар згодний на переговори, але лише за посередництвом кримського хана40. Таким чином, Ю. Дука усувався від участі в російсько-турецькому переговорному процесі. Однак молдавський господар і надалі був не проти виконувати окремі дипломатичні доручення як московського царя, так і турецького султана. Зокрема, молдавські урядовці привозили листи російського посла Н. Кудрявцева зі Стамбула до Москви та доставляли до цих столиць різні відомості міжнародного характеру41.
На початку 1680 р. Ю. Дука приймав у себе з високими дипломатичними почестями українського посла О. Турбаловича. Після повернення до України той вручив гетьману І. Самойловичу листи від господаря та інших молдавських урядовців із запевненнями в продовженні дружніх стосунків між обома країнами42. Окрім того, Дука запропонував царю та гетьману делегувати своїх послів не в Бахчисарай, а безпосередньо до Стамбула. Але Самойлович відкинув таку пропозицію і переконав царя знову направити послів до Криму43. Згодом молдавський господар прийняв у себе гетьманського посла І. Сербина В липні 1680 р. Дука відрядив до України П. Михайлова, який вів у Батурині переговори з І. Самойловичем та московським стольником М. Головіним44.
Незважаючи на те, що Ю. Дуку було усунуто від прямого посередництва в російсько-турецьких переговорах, перелічені вище факти переконливо засвідчують великий внесок молдавського господаря в справу укладення 3 січня 1681 р. між Московською державою та Османською імперією т. з. Бахчисарайського миру. Згідно з його положеннями, кордон між обома державами мав проходити по р. Дніпру. Другий пункт договору (московський варіант)[8] проголошував таке: «…від річки Бог і до пом’янутого рубіжу ріки Дніпра Султановій Величності Турській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити і старих козацьких розорених міст і містечок не відбудовувати; і з боку Царської Величності перебіжників не приймати і поволить того чинити нікому не веліти і поселення людям своїм ніякого народу на згаданих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими. А які люди нині в тих козацьких містах і містечках і селах живуть, і тих поселень вислати геть і дати їм волю, де захочуть, там і йдуть…»45. Таким чином, землі Правобережної України («від Бога до Дніпра») мали залишатися пустими. Але в турецькому варіанті Бахчисарайського договору відзначалося: «…І по сю сторону Дніпра (Правобережжя. — Т. Ч.) бути величнішого… государя нашого Салтанової Величності під владою.., а від Києва до Запорожжя, по обидві сторони Дніпра міст і містечок не робити»46. У квітні 1682 р. в Стамбулі за присутності російського посла П. Возніцина остаточно був затверджений саме цей варіант, хоча під час ратифікації цього договору султаном у березні 1682 р. окремі пункти були змінені турецькою стороною. Землі Правобережної України (окрім Києва, Трипілля і Стайок) мали відійти під владу Османської імперії. Договір був укладений терміном на 20 років. З турецького боку саме Ю. Дуці довелося впроваджувати його положення на практиці — у червні 1681 р. від імені турецького султана він став гетьманом Правобережної України.
Факт призначення гетьманом однієї з частин України молдавського господаря став доволі цікавим з огляду на тогочасні турецько-російські, українсько-турецькі та українсько-молдавські політичні відносини. Ця подія, що була єдиною у своєму роді (адже як до, так і після 1681 р. королі, султани, царі та хани затверджували або призначали на гетьманській посаді лише українців), переконливо засвідчила можливість національної моделі управління у формі гетьманства та існування державної автономії Правобережної України. Окрім того, діяльність Ю. Дуки на цій посаді протягом 1681–1683 рр. залишається мало висвітленою у вітчизняній та зарубіжній історіографіях. Лише окремі згадки про нього зустрічаємо в працях українських істориків47. Певні аспекти гетьманування Ю. Дуки висвітлювали молдавські й румунські науковці48, а також польські вчені49.
[7] Під час перебування у молдавському м. Ясси Я. Гнінський в червні 1677 р. також згадував: «Гарні два монастирі над містом нещодавно господарем… Дукою збудовані» (Źródła do poselstwa Jana Gninskiego… — S. 13).
[8] Він оголошувався росіянам В. Тяпкіну, Н. Зотову та українцю С. Раковичу ще в січні 1681 р.