77 Кривошея В. Українська козацька старшина. Синодики як джерело до козацько-старшинської генеалогії. — ч. 2. — К., 1998. — С. 42; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків. — К., 2002. — С. 222.
78 Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663… — С. 67.
УКРАЇНСЬКИЙ КНЯЗЬ З КОЗАЦЬКОГО РОДУ
Юрій Хмельницький
1676–1681
Ідея започаткування на основі козацької корпорації Руського (Українського) князівства виникла в теоретичних розробках українських та польських інтелектуалів ще наприкінці XVI ст. А вже з середини наступного століття, під час становлення та функціонування ранньомодерних національних державних інститутів, розпочалися періодичні спроби її практичного втілення.
Прагнення володарів Українського гетьманату Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, Д. Ігнатовича-Многогрішного, І. Самойловича зробити свою владу спадковою у вигляді династичного гетьманування-князювання вже частково висвітлювалося вітчизняною історіографією1. Однак реального втілення ця ідея набула лише після повернення на гетьманську посаду Ю. Хмельницького у 1676 р., коли турецький султан надав йому титул «руського князя» та збройну допомогу для утвердження нової форми управління Україною.
Османська імперія, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині XVII ст. переживала нелегкий час. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта імперії намагалась надати нового поштовху ідеї «священної війни з невірними», зупинивши тим самим кризові явища всередині країни. Серед провідних монарших дворів Європи не без активної участі Апостольської столиці викристалізовувалася думка про відновлення антитурецької «Священної ліги», яка існувала на переломі XVI–XVII ст. Проти Османської імперії було спрямоване й Андрусівське перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московською державою, що започаткувало перегрупування сил у Центрально-Східній Європі і було небезпечне для геополітичних планів турецьких султанів і залежного від нього Кримського ханату.
У двох війнах з Польщею (1667–1672, 1673–1676) та одній з Московською державою і Лівобережною Україною (1676–1681) турецький султан Мегмед IV здобув право поширення своєї протекції на Правобережжя. Слід відзначити, що одним з головних ідеологічних принципів зовнішньої політики мусульманських володарів від часу заснування імперії було положення — «те, що меч ісламу здобув від гяурів, уже ніколи не може бути добровільно віддане»2. Саме тому Висока Порта протягом останньої чверті XVII ст. робила все можливе для того, щоб не віддати землі правобережної частини Українського гетьманату під владу польського чи московського монархів.
Турецький уряд, спираючись на багатовікову практику підкорення завойованих територій та досвід, набутий у відносинах з козацькою Україною (починаючи від Б. Хмельницького й до кінця гетьманування П. Дорошенка), використав щодо Правобережжя два різних підходи у політичних засадах, які утверджували владу султана на цій території України. У першому випадку Порта намагалася відродити призабуту від часу Гадяча ідею утворення васального Українського князівства, яке будувалося б на основі владних інститутів гетьманату, що зберігалися після самозречення П. Дорошенка на території Київщини і Брацлавщини. Другий різновид османської політики щодо підкорення правобережних земель спирався на введення прямого султанського управління у вигляді традиційної адміністративної одиниці імперії — еялету, яка була впроваджена на Західному Поділлі у результаті Бучацького миру 1672 р. між Туреччиною і Польщею.
Кам’янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і частково Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанською владою до 1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, який призначався із Стамбула (у 1672–1675 та 1677–1680 рр. на цій посаді перебував Халіл-паша, 1675–1677 рр — Ібрагім-паша, 1680–1682 рр. — Агмед-паша, 1682–1684 рр. — Абдурахман-паша, 1684 р. — Махмуд, 1685–1686 рр. — Мустафа, 1686–1688 рр. — Гусейн-паша, 1688–1689 рр. — Агмед, 1689–1699 рр. — Кахраман Мустафа). Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці — санджаки, яким у свою чергу підпорядковувалися менші округи — нахії3. Спочатку було утворено кам’янецький, барський і язловецький, а трохи згодом — меджибіжський санджаки. У кожному з них налічувалося від трьох до восьми нахій.
Згідно з традиційною османською процедурою, започаткованою ще у XVI ст., першим етапом організації завойованої території став перепис місцевого населення. На подільських землях він був проведений турецькими чиновниками у середині 70-х рр. Вирішення економічних питань стало другим етапом «подільської» політики турків. Українські землі розподілялися між султанськими володіннями, маєтностями санджакбеїв і представниками військово-службової еліти (зіяметами і тіамарами). Трохи згодом підраховувались очікувані прибутки, які разом з привілейними листами на земельні наділи вносились до спеціальних щоденників (дефтерів)4. На початку 80-х рр. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі в основному завершився. Але в наступні роки (1683–1699), згідно зі спостереженнями польського історика Д. Колодзейчика, влада бейлербея головним чином обмежувалась невеликим районом навколо Кам’янця-Подільського, який блокували польські війська та підрозділи українського козацтва, що визнавали владу короля Речі Посполитої5. Отже, про відносно мирне існування османської адміністрації на Поділлі можна говорити лише в період з 1676 до 1683 рр.
Зовсім інша ситуація склалася на землях Київщини і Брацлавщини після того як 9 вересня 1676 р. гетьман Правобережної України П. Дорошенко склав присягу на вірність представнику московського царя стольнику Г. Косачову. Через десять днів Дорошенко разом з двохтисячним козацьким підрозділом прибув до табору І. Самойловича і боярина Г. Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави та інші клейноди, прислані колись до нього султаном6. Коли звістка про зраду Дорошенка дійшла до Стамбула, то викликала серед панівних кіл Османської імперії досить велике обурення. Один з турецьких літописців писав, що «цей пройдисвіт, що леліяв у своєму серці безстидність і зраду, віддався у підданство москалям і віддав в їхні руки Чигирин, столицю козацької землі»7. Але султан не думав зрікатися своїх претензій на Правобережну Україну, міжнародно-політичний статус якої мав визначатися Журавненським договором 1676 р. між Туреччиною і Польщею. Ще влітку 1676 р. Мегмед IV звільнив з в’язниці Ю. Хмельницького, а після офіційного зречення П. Дорошенка проголосив його князем і почав готуватися до походу на Україну, щоб утвердити там владу новопроголошеного володаря.
Очевидно, саме хтось із оточення молодшого сина Б. Хмельницького (серед нього — полковники-хмельничани П. Яненко-Хмельницький, Є. Астаматій та інші), яке перебувало у турецькій столиці, запропонував реанімувати ідею створення Українського князівства на підвладних султанові теренах. Нагадаємо, що вона була започаткована ще наприкінці XVII ст. у теоретичних розробках С. Наливайка та Й. Верещинського. З перших днів революційного вибуху в 1648 р. серед українського населення ходили чутки про започаткування Б. Хмельницьким окремого Руського князівства. Досить близько до втілення цього задуму підійшов у 1658–1659 рр. гетьман І. Виговський, який уклав з представниками польського короля угоду про утворення в межах козацької України Великого Руського князівства, яке було б автономним державним організмом у структурі тепер уже Речі Посполитої «трьох народів». Однак практичного завершення гадяцькі домовленості так і не набули. Лише Ю. Хмельницькому протягом короткого періоду часу — від початку 1676 р. й до половини 1681 р. — на руїнах колись єдиного Українського гетьманату та за допомогою турецького султана вдалося започаткувати князівську форму управління.
Під час висвітлення цього питання, зважаючи на неможливість пошукової роботи в архівосховищах Туреччини, головним чином спиратимемось на джерела вітчизняного, польського та російського походження. Отже, після відмови від гетьманської булави у 1663 р. Ю. Хмельницький був висвячений в ченці під іменем Гедеона і через деякий час отримав сан архімандрита. Але в лоні православної церкви він перебував недовго. У січні 1668 р. архімандрит Гедеон разом з митрополитом Й. Тукальським брав участь у Генеральній раді Українського гетьманату (а до цього він уже встиг побувати у польському полоні), де мало вирішитися питання про прийняття османського протекторату. У своєму виступі перед козаками він підтримав політику П. Дорошенка і, зокрема, сказав, «що він батьківські всі скарби відкопає і татарам плату дасть, тільки б під рукою великого государя і королівської величності не бути»8. Тоді ж Хмельниченко-Гедеон висловив бажання зняти «чернецьке плаття» і повернутися до великої політики. В березні російський воєвода П. Шереметьєв повідомляв до Москви з Києва, що «найбільше Юраско Хмельницький Дорошенка намовляє… в підданстві у турського царя і в послушанні кримського хана»9. Отже, з цього часу можна говорити про відновлення активної «світської» діяльності колишнього гетьмана.
Через кілька місяців Ю. Хмельницький порвав з Дорошенком і перейшов на бік його противника М. Ханенка. Тепер він уже «налаштовував Ханенка проти Дорошенка, який прийняв бусурманську протекцію начебто з-за прихильності до короля польського…»10. У середині жовтня 1668 р. Ю. Хмельницький був захоплений у полон підрозділом турецького чауша, що допомагав Дорошенку в битві з військами Ханенка під Стеблевим. Деякий час він перебував у Кальницькій в’язниці під охороною татар, після чого його, очевидно, відвезли спочатку до Криму, а потім до Туреччини.
Саме про цей час ідеться у бувальщині, а можливо, й легенді про спробу сміливої втечі Хмельниченка з Семи Веж — турецького замку-фортеці у Стамбулі. Цю, незнану до цього часу серед української громадськості історію записав у першій половині XIX ст. відомий польський дослідник А. Рогальський і подав в одній із своїх книг, присвяченій історії королівства Яна III Собеського. Отже, цитуємо оригінальний запис: «Побачивши в порту кілька французьких кораблів, Юрій Хмельницький хотів вплав добратися до них і з цією метою виліз через вікно фортеці. Мотузка обірвалася, він упав, але встав і переліз через високий мур, після чого знову впав. Залитий кров’ю й виснажений, він був схоплений, караний киями, прикутий до стіни в’язниці й кілька років перебував у такому стані…». Отже, якщо вірити цьому свідченню, то не таким уже безвільним і слабохарактерним був молодший син гетьмана Богдана Великого. Адже не кожен міг зважитися на таку сміливу втечу з полону.
П. Дорошенко намагався викупити Хмельниченка за посередництвом татар, але ті не погодилися це зробити з огляду на султанські плани щодо кандидатури правителя України. І справді — весною-влітку 1670 р. до походу на українські землі готувалися війська Буджацької і Ногайської орд під керівництвом силістрійського паші, щоб «змістити Дорошенка і поставити Хмельниченка; бо Юрась просив Цезаря Турецького про Гетьманство, обіцяючи йому якнайшвидше припровадити всіх козаків, як ребеліянтів, так і вірних з цілою Україною»11. Водночас турки продовжували тримати в почесному полоні не тільки Ю. Хмельниченка, а, як стверджував великий коронний гетьман Я. Собеський, ще «кільканадцять від козаків витребували претендентів»12. Припускаємо, що поряд з кандидатурою сина Б. Хмельницького основними претендентами на гетьманську посаду були й інші родичі Богдана — Павло та Іван Яненки-Хмельницькі, а також, можливо, Павло Тетеря (він теж мав родинні зв’язки з Хмельницькими), який не випадково у цей час втік з Варшави до Стамбула і, мабуть, домагався права на булаву.
Вже восени 1670 р. в Україні ходила чутка про призначення Ю. Хмельницького гетьманом від імені турецького султана. Про це, зокрема, писав священик з Переволочної Г. Мужиловський13. Такий поголос, на нашу думку, був спричинений тим, що майже 60-тисячне татарське військо разом з 10-тисячним яничарським підрозділом у вересні увійшло до України й розпочало боротьбу з Дорошенком задля його зміщення з гетьманської посади і «посадження» на неї Хмельниченка, який перебував в обозі турецько-татарської армії. На початку наступного року ця кампанія закінчилася поразкою, а тому екс-гетьман і невдалий претендент повертається до Стамбула, де й перебуває до кінця 1675 р.
На початку 1676 р., відразу ж після отримання звістки про бажання П. Дорошенка прийняти царську протекцію, султан Мегмед IV надав Ю. Хмельницькому титул «князя малоруської України і вождя Війська Запорозького» (в інших документах він також виступав як «князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького», «князь Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького», «князь Малоруської України і вождь Війська Запорозького», «князь України», «князь Руський», «князь Малоросійський», «князь Малої Русі», «князь»)14. Як засвідчувала турецька хроніка Рашид-Ефенді, Хмельницький «був запрошений до великого візира, убраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою соболями»15. Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатка і письмовий привілей від султана на право володіння правобережною частиною України. Слід відзначити, що печатка Ю. Хмельницького значно відрізнялася від клейнодів попередніх гетьманів. На ній зображувалася постать кінного вершника з булавою у піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір’ям, знаходилось яблуко з мечем, а біля вершника стояв козак з мушкетом і надпис навколо — «Печать князівства Малоруського»16. Згідно з повідомленнями польського резидента у Стамбулі С. Процького, там був трохи інший напис «Юрій Хмельницький Князь удільний Руський»17. Згодом вона невідомим чином перейшла до І. Самойловича, а той її «при собі затримав, не відсилаючи до В. Г. (великого государя. — Т. Ч.), на якій погоня і князівство Малоруське зображено»18.
13 лютого 1676 р. Ю. Хмельницький, перебуваючи в Адріанополі, видав універсал, в якому закликав усі стани українського суспільства підкоритися його владі19. Цей документ на Правобережну Україну мав відвезти призначений Хмельницьким колишній соратник Б. Хмельницького наказний гетьман Є. Астаматій (Євстафій Гиковський, Остаматенко, Стоматенко)20.
Прибувши на Правобережжя, Астаматій розпочав організаційну підготовку до приїзду князя у свої володіння. Він також видав універсали від свого імені, де «по Горинь і Димер Україну описав, обидва Костантинова у ті лінії вложив, по Острог закроїв і велику частину Волині притягнув»21. Весною 1677 р. Хмельницький призначив свого писаря Григорія (?) полковником у Могилівський полк, старшим над Корсунським полком був назначений Коваленко. У цей час польські урядовці намагалися не допустити наказного гетьмана Астаматія у Немирів, який він хотів зробити резиденцією для Ю. Хмельницького і столицею Українського князівства.
На початку квітня того ж року Ю. Хмельницький, пояснюючи свій перехід на бік турецького султана, пише до кошового отамана Івана Сірка та запорозького товариства: «…Благодатію и человеколюбієм того ж Спаса нашого Ісуса Христа, Ему ж возможна, нищего посадити со князя, смиренного ж вознести, а силнего низложити. Ведомо милостям вашим, как славния памяти отец наш (Богдан Хмельницький. — Т. Ч.) не за иное что ревнуя к милой отчизне нашей, толко за права, за волности, Божіим повеленіем на брань поволил, и коль многие монархи склоняясь искали дружбы; равно и аз тем путем шествуя и радея крепко о святом покое, о целости милой отчизны нашей, дабы цвела в Божыих церквах и вере святой… Удоволил (Мегмед. — Т. Ч.) меня своею милостию и княжеством нашим Малоросійским укрепил, в чем, как склонитеся, узнаете»22. Окрім того, князь від імені турецького султана пропонував Сіркові разом з усіма запорожцями перейти до нього та визнати зверхність монарха Османської імперії.
Одним з перших дипломатичних кроків «Великого» посольства Речі Посполитої на польсько-турецьких переговорах 1677–1678 рр. у Стамбулі було вручення Я. Гнінським ноти протесту на призначення сина Б. Хмельницького «Dux Cosacorum»23. У квітні 1677 р. у новинах з російської столиці повідомляли: «Хмельницький піддався султану, який дав йому титул Dux в Украйні»24. А наступного місяця коронний підканцлер Вармінський у секретній інструкції до польського посла в Москві наказував, щоб він у разі звернення Хмельницького до царя вимагав, аби той «не вживав титулу princeps Sarmatiae»25.
Незабаром, 29 червня 1677 р., Ю. Хмельницький з невеликим загоном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. Турецьке керівництво, бажаючи скористатися відомим прізвищем, розсилає від імені Хмельницького універсали, де відзначалося, що населення має підкорятися султану і його наміснику, а також «жити спокійно, не побоюючись татарських набігів»26. На початку серпня турецьке військо підійшло і стало табором під стінами Чигирина. Після багатоденної облоги та штурму міста турки відступили. Чи брали козаки Хмельницького участь в облозі, невідомо — знаємо лише, що український князь у цей час звертався до польської влади з вимогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які надавалися йому султаном.
Військовий похід 1677 р. закінчився невдало для Ібрагім-паші і, особливо, Ю. Хмельницького. «Три дірки має в грудях, з яких іде кров… Мовив до своїх з плачем, повернувшись від сераскера, хіба я винен, що козаки не дотримують слова»27, — так описували відступ з України Хмельницького та його нечисленних прибічників очевидці тих подій. Крім того, повідомлялось, що «турецький» гетьман перебуває під постійним наглядом у своїх господарів і не може приймати самостійних рішень. Немирівський староста С. Куницький, згідно з повідомленнями своїх розвідників в оточенні Ю. Хмельницького, свідчив про те, що останній у цей час говорив: «Краще мені в неволі сидіти, ніж у пустелі жити, тому що вся Україна розорена»28.
Більш вдалим для Османської імперії був другий чигиринський похід (червень-серпень, 1678), під час якого і розгорнулася основна діяльність правителя Українського князівства. У червні Ю. Хмельницький в листі до Яна III Собеського з табору турецької армії поблизу Бендер писав: «Мій найясніший і найсильніший Король Польський! Вітаю з багаторічним пануванням на королівстві польськім… Притому з волі і наказу НІН (найвищого і найяснішого. — Т. Ч.) Цезаря Турецького присилаємо через нашого пана, полковника Брацлавського Губаря, наші прохання до Вашого маєстату, бо з волі Бога Всемогутнього і Трійці Святої були постановлені пакти під Журавном між поляками і турками, тому і посилаю, щоб виконували… Щоб з Кальника і Немирова і інших міст війська вивели. Полк Кальницький нам належить… крім Паволочі і Білої Церкви. Ще раз прошу дотримуватись пактів, які воєвода хелмінський підписав»29. До Варшави з посольством був відправлений козацький полковник Губар-Бершадський, який перед тим отримав призначення у Брацлавський полк. Представником Хмельницького у Туреччині тимчасово став Є. Астаматій. Султан підтримував ці заходи українського князя і гетьмана, але був дуже незадоволений, отримавши відомості про те, що замість двох тисяч обіцяних для турецького війська козаків, Хмельницький мав тільки «старого Астаматія, Івана Хмельницького, Коваленка, Яненка, Апостола» з кількома сотнями людей30.
1 липня полковник Коваленко був відправлений здобувати Немирів і Кальник. У кінці липня загін Ю. Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 вересня сотні Є. Астаматія й І. Яненка-Хмельницького «вогняними кулями місто (Чигирин. — Т. Ч.) і замок запалили»31. Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування на чолі з візирем Кара-Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками лівобережного гетьмана І. Самойловича, а має намір лише вигнати зі столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара-Мустафа відправив Ю. Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя.
23 серпня в універсалі до жителів Канева «руський» князь наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І. Яненку-Хмельницькому, а також звинувачував у спустошенні правобережних земель московські війська32 Такий же універсал був відправлений 12 вересня з Ладижина до жителів Черкас і всього населення «задніпровської» України. «…Освідчуєм, як сьогобічним так і тогобічним обивателям задніпровським і хто тільки зволить під міць князівства Руського і владу… пана гетьмана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із зичливістю своєю, таким всяка наша на кожному місці доброчинність»33 — звертався Ю. Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність своєї влади правобережний гетьман продемонстрував у Каневі, знищивши з допомогою турків непокірне місто. Саме тому владі наказного гетьмана І. Яненка невдовзі піддалися Черкаси, Корсунь, Мошни і Жаботин.
Активізує свою діяльність на землях Східного Поділля інший наказний гетьман від імені українського князя Є. Астаматій, який перед тим виконував дипломатичні завдання свого зверхника у Стамбулі. Відвоювавши у поляків Немирів, Бар і Меджибіж, він, згідно з окремими даними, відмовився визнавати протекцію турецького султана. В зв’язку з цим у жовтні 1678 р. його було власноручно страчено Хмельницьким у Немирові («…Астаматія рукою власною на 40 кавалків розсік»)34. У цей же час стратили полковника Вареницю, який перед тим очолював Кальницький полк. На його місце був призначений Г. Негребецький. Найменше постраждав І. Яненко-Хмельницький, якого після повернення з Лівобережжя було лише «оковано» на деякий час. Як дослідив І. Крип’якевич, Хмельниченку радив карати і страчувати своїх найближчих соратників не хто інший, як сам великий візир Османської імперії Кара-Мустафа35.
Перебуваючи у Немирові, Хмельницький весь час нагадував польському уряду про його зобов’язання перед Туреччиною звільнити південно-східні землі Київщини та всю Брацлавщину. Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення королівської влади, яка затягувала повернення правобережних земель під управління князя-гетьмана. Головним аргументом такої затримки, з точки зору короля, було хибне титулування Ю. Хмельницького («…до Короля ЙМсті Польського незвичайні листи пише.., щоб таких неучтивих листів не писав, тобто щоб королеві не писався приятелем, гетьманом, братом…)»36. Зважаючи на протест Яна III Собеського, турецький султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неучтиві листи до польського короля», а також, щоб він не претендував на зайняття Білої Церкви і Паволочі до того часу, поки не відбудеться турецько-польська комісія з розподілу території37.
У листопаді 1678 р. Ю. Хмельницький ще перебував у Немирові разом з невеликою кількістю козаків (близько 1500 чол.) та однією тисячею татар. За його наказом невеликий загін на чолі з Яненком намагався відвоювати у лівобережного, гетьмана Іркліїв з навколишніми селами, але місцеві козаки зуміли відстояти своє місто й захопити у полон кілька татар, що перебували на службі у Хмельницького38. На допиті полонені свідчили, що Юрась збирається зимувати у Немирові, хоча можливо, що наприкінці року Ю. Хмельницький на деякий час був відкликаний до Стамбула. Польський резидент повідомляв з турецької столиці, що у даний період українському гетьману «дуже погано тут, навіть житла не має»39. Щоправда, згідно з даними інших джерел, він у цей час перебував у Немирові.