На початку 1679 р. Хмельницький знову видав універсали до жителів українських міст і містечок. 1 лютого він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «…не зичивши руїни місту вашому… нагадуєм, щоб, взявши любов до нас, як пана свого дідичного, з поклоном і вірним підданством одізвалися до нас, поглядаючи на інші міста, які за рішенням своїм, в протекції нашій і ласці батьківській залишаються…»40. Це звернення до жителів Лукомлі було підтримане універсалом кримського калги-солтана: «…і нашим словом направляю до прихилення ясновельможному князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому яко дідичові й батькові цієї держави…»41. У жовтні правобережний гетьман знову вимагав у Речі Посполитої звільнення від польських військ Паволочі й Білої Церкви, про що свідчить його лист до білоцерківського коменданта42. «Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе»43, — вже в котрий раз скаржився Ян III Собеський до Стамбула. Разом з тим восени 1678 р. Ю. Хмельницький прийняв у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, який за дорученням польського короля обіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономних прав для України у тому разі коли б Юрась прийняв протекцію Речі Посполитої44 Але гетьман ще довго пам’ятав участь поляків у його «самовідреченні» від гетьманської посади в 1663 р. та часи ув’язнення з наказу короля у Марієнбурзі. «Краще пити каву турецьку, ніж пиво німецьке»45, — говорив він з цього приводу. І залишався вірним султанові.
Отримавши значну військову допомогу від татар, Ю. Хмельницький вирішив заселити спустошені правобережні землі людьми, які втекли або були «зігнані» І. Самойловичем на Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьман І. Яненко, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з-під чернігівських Козельця і Носівки до Корсуня. 26 січня війська Ю. Хмельницького разом із загонами Білгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Хмельницький наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Відділи І. Яненка оволоділи Пісками, Яблуневим, Золотоношею, але на початку лютого були розбиті під Лубнами.
Побоюючись наступу турецько-татарських військ та полків Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля Межигірського монастиря. Проте похід українського князя і правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протягом 1679 р. з Немирова на Лівобережжя ним висилалися лише окремі загони для переселення людей і «підпалення лівобережних українських містечок»46. Під час однієї такої операції до польського короля втік І. Яненко, очевидно, відчуваючи неминучу поразку турецьких планів і згадуючи кривду від Ю. Хмельницького, коли той без важливих підстав прикував його у кайданах до гармати47. У липні гетьман вже вкотре відсилає до монарха Речі Посполитої посольство з вимогами дотримуватися Журавненського договору48.
На жаль, досить обмеженою є джерельна база про діяльність Ю. Хмельницького протягом 1680–1681 рр. Відомо, що у квітні 1680 р. він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною49. Польський дослідник К. Малішевський віднайшов в архівосховищі міста Торуня три листи князя Хмельницького до Яна III Собеського, один з яких датувався 20 лютого 1680 р. і був відправлений з Немирова50. У ньому, зокрема, відзначалося: «…як з Королем ЙМ Паном Милостивим приятелем і сусідом стараюся і буду за Божою поміччю, аби між нами мир і згода продовжувалася, так на майбутнє раду добру подаю, аби король не тільки в Білій Церкві християн не страчував, але щоб сам з усім народом польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці з вітром і димом і порохом з Русі вивіявся…»51. Отже, як бачимо, Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неучтиві» листи й продовжував (як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман П. Дорошенко) домагатися виведення військ Речі Посполитої аж «за Віслу».
У червні 1680 р. на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські хоругви, що перед тим перебували у підпорядкуванні гетьмана52. Однак на допомогу йому поспішали Кримська та Білгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким до Чигирина»53. Очевидно, що протягом року (літо 1680 — літо 1681) Хмельниченко перебував у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 р. місцеві жителі повідомляли, що у Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана54.
На початку червня 1681 р. у результаті не дуже вдалого князювання Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що по дорозі до Стамбула він помер чи був страчений, хоча існує кілька версій його смерті. Свідчення С. Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 р. не підтверджуються документальними джерелами55. Після Ю. Хмельницького з політичної арени зникають й інститути Руського князівства Хоча, по суті, вони були уособлені лише у титулуванні його правителя. Всі інші державно-політичні установи цього «напівкнязівства» дублювали вже усталені перед тим інституції Українського гетьманату.
У цей час геополітичні інтереси Туреччини полягали в тому, щоб ослабити міжнародні позиції урядів Польщі та Росії і не давати їм змоги виступити «єдиним фронтом» проти османських планів завоювання європейського регіону. Задля цього Мегмеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького впливу у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Саме тому Порта, «помилившись» із П. Дорошенком, звернулася до призабутої ідеї створення Українського князівства на чолі з сином Б. Хмельницького Юрієм, яке було б у повній васальній залежності від султана. Це збіглося із прагненнями частини козацької старшини, яка не бажала визнавати протекцію ні польського, ні російського монархів та хотіла зберегти власні державні інтереси. Тому для неї залишався тільки один шлях — визнати владу Османської імперії та Кримського ханства. Однак вже вкотре турецький напрямок зовнішньополітичної орієнтації козацької старшини не спрацював. А Юрію Хмельницькому так і не вдалося втілити у життя основну мету свого видатного батька — зробити Україну вільною.
1 Липинський В. Твори. — Т. 3. — Філадельфія, 1980. — С. 251; Верба І. В. Ідея спадковості влади в Українській козацькій державі (друга половина XVII–XVIII ст.) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку — К., 1991. — С. 79–85; Смолій В. Національно-визвольна війна в контексті українського державотворення // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. — К., 1998. — С. 9–25; Степанков В. С. Ідея Української держави і Річ Посполита в середині XVII ст. (1648–1660) // Польсько-українські студії. — вип. 1. — К., 1992. — С. 78–79; Степанков В. С. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.) // Укр. істор. журн. — 1995. — № 4. — С. 14–33; Степанков В. С. Богдан Хмельницький // Історія в особах: Козаччина. — К., 2000. — С. 37–38; Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького. Зб. наук, праць. — К., 1995. — С. 25–39.
2 Wójcik Z. Rzeczpospolita wobec urcji i Rosji. 1674–1679. — Wrocław, 1976. — S. 12.
3 Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem ureckim. Ejale Kamieniecki 1672–1699. — Warszawa, 1994. — S. 133–208; Наумов E. H. Юго-Восточная Европа // История Европы. — Т. 3. — Москва, 1993. — С. 260; Чухліб Т. В. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.) — К., 1996. — С. 35–41.
4 Колодзейчик Д. Кам’янецький еялат: турецькі джерела до історії Поділля 1672–1699 рр. // Український археографічний щорічник. — вип. 1. — Т. 4. — К., 1992. — С. 114.
5 Там само.
6 Акты ЮЗР. — Т. XII. — С. 751–752.
7 Collectanea z dziejopisów ureckich rzeczy do historii polskiej służących. — Warszawa, 1825. — T. 2. — S. 123.
8 Акти ЮЗР. — Т. VII. — С. 31.
9 Акти ЮЗР. — Т. VII. — С. 59.
10 Acta historica. — vol. 1. — C.z. 1. — S. 492.
11 Оссол. — № 245, арк. 498.
12 Acta historica. — vol. 1. — C.z. 2. — S. 493–494.
13 Акти ЮЗР. — Т. IX. — С. 265–266.
14 Акты, относящиеся к истории Западной России (далі — АЗР). — Санкт-Петербург, 1853. — Т. V. — С. 152, 156, 157; АГАД. — АР, від. II, № 1657; Музей національний ім. кн. Чарторийських у Кракові, Відділ рукописів (далі — Чарт.) — Теки Нарушевича (далі — H). — Од. зб. 175, № 10, арк. 97; № 12, арк. 103–104.
15 Collectanea z dziejopisów ureckich… — S. 124.
16 Rawita-Gawronski F. Ostatni Chmielniczenko (Kniąze kozacki). 1640–1679, — Poznań, 1919. — S. 124.
17 Чарт. — Од. зб. 175, № 10, арк. 97–98.
18 Бантыш-Каменский Д. Н. Источники малороссийской истории. — Москва, 1858. — Т. 1. — С. 304.
19 Бібліотека Польської Академії Наук Курніку (далі — Курн.) — № 387, арк. 8: Чарт. — H. — Од. зб. 175, № 12, арк. 103–104.
20 Крип’якевич І. Остафій Астаматій (Остаматенко), український посол в Туреччині 1670-х рр. // Україна. — Кн. IV. — 1928. — С. 6–11.
21 Źródła do poselstwa Jana Gninskiego do urcyi w latach 1677–1678. — Warszawa, 1907. — S. 10.
22 Акты ЮЗР. — Т. XIII. — С. 106–107.
23 Źródła do poselstwajana Gninskiego… — S. 297.