Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зі вступом у Північну війну російського царя Петра I (серпень 1700) його довголітній васал лівобережний гетьман І. Мазепа відсилає йому на допомогу близько 10 тисяч українських козаків¹⁰⁹. Але взяти участь у битві під Нарвою наприкінці листопада вони не встигли, а лише відзначилися в локальних сутичках зі шведськими військами біля Пскова. Наступного року Гадяцький полк, кілька тисяч запорожців та підрозділи полковника С. Палія допомагали польсько-саксонській армії атакувати Ригу. Близько 17 тисяч українців на чолі з наказним гетьманом Д. Апостолом наприкінці 1709 р. сприяли витісненню шведів з Псковщини¹¹⁰. У боях під Натсбургом (Орєшек) та Ніеманцом (Канци) протягом 1702–1703 рр. був задіяний Чернігівський полк, очолюваний Ю. Лизогубом. 12 тисяч козаків під керівництвом наказного гетьмана М. Миклашевського разом з російськими, польськими та литовськими частинами завадили військам Карла XII Густава оволодіти білоруськими землями¹¹¹. За наказом Петра I на початку 1704 р. І. Мазепа посилає на допомогу Августу II п’ятитисячний підрозділ, а навесні того ж року задля упередження шведського наступу гетьман вступає на Правобережну Україну з 40-тисячним військом. Таким чином, протягом п’яти років, починаючи з квітня 1704 р. і до кінця 1708 р., Український гетьманат перебував під єдиною владою, а отже, стосовно цього періоду можна говорити про централізовану зовнішню політику васальнозалежної від російського царя козацької держави.

Вступ шведської армії Карла XII Густава до Речі Посполитої в 1702 р. дивовижно збігся з початком козацького повстання в її східних воєводствах. Наявні джерела не дозволяють говорити про якийсь конкретний зв’язок між цими подіями, однак можемо вказувати на існування певних домовленостей між представниками шведського короля й правобережними козацькими старшинами. З огляду на плани молодого монарха Швеції розколоти політичну еліту Польсько-Литовської держави (поділ на Сандомирську і Варшавську конфедерації), його інспірація козацького виступу у 1702–1704 рр. виглядає цілком імовірною. Польські історики Й. Йончак, а за ним А. Камінський відзначали, що саме повстання С. Палія не давало змоги Польщі вчасно вступити у війну з Швецією¹¹³. Більш того, події на Правобережній Україні відтягували й укладення двостороннього польсько-російського антишведського союзу.

15 липня 1704 р. на зустрічі послів Речі Посполитої та Московської держави поблизу Нарви королівський представник хелмський воєвода Т. Дзялинський заявив, що Польща не зможе вступити у війну проти Швеції у зв’язку з утриманням значних військових сил на своїх південно-східних землях. Окрім того, вона укладе союз з Росією лише в тому випадку, коли та збройним шляхом придушить повстання правобережних козаків і змусить їх повернути зайняті міста польським урядовцям. Договір, підписаний між Річчю Посполитою й Російською державою 30 серпня 1704 р. поблизу Нарви, мав вісім пунктів114. Перший з них передбачав об’єднання зусиль обох країн у боротьбі проти Шведського королівства; другий і третій — узгодження військових дій, спільне укладення миру й заборону ведення сепаратних переговорів з противником; у четвертому відзначалося, «…що Палій чи добрим, або злим способом до повернення фортець і місць, які в нещодавнім українськім замішанні взяв, змушений буде, і вони Королеві ЙМсті (його милості. — Т. Ч.) і Речі Посполитій без ніякої претензії, якнайшвидше бути може, а найдовше на кампанію наступного року поверне, під детермінацією амністії Палію, якщо добровільно фортеці, свавільно в тих замішаннях опановані, віддасть»115; п’ятий пункт зобов’язував царя віддати королеві ті інфлянтські міста й фортеці, які російська армія захопить під час війни; шостий і сьомий пункти передбачали надання Росією 12-тисячного підрозділу та 200 тисяч рублів субсидії для допомоги Польщі; останній пункт договору передбачав участь Речі Посполитої в Північній війні після того, як шведи залишать її територію. З боку Росії четвертий пункт договору було доручено виконувати лівобережному гетьманові І. Мазепі, який ще в червні 1704 р. одержав від правобережного гетьмана Самуся козацькі клейноди, що мали символізувати припинення повстання й перехід правобережців під протекторат російського царя116.

Після Андрусова 1667 р. та «Вічного миру» 1686 р. Нарвський договір уже вкотре засвідчував нехтування польським королем і російським царем інтересів Українського гетьманату, що полягали у прагненні до об’єднання, адже вже вкотре після Андрусівського перемир’я узаконювався його поділ на лівобережну й правобережну частини. Лише оперативна міжнародно-правова військова ситуація змусила Петра I й Августа II Сильного на деякий час віддати Правобережну Україну під управління гетьмана І. Мазепи. Останній, з огляду на такий сприятливий момент, спробував використати домовленості між королем і царем на власну користь, якнайдовше утримуючи «польську» частину України під своєю владою.

У відповідь Швеція підписала т. з. Варшавський договір 1705 р. зі своїм ставлеником С. Лещинським та його прихильниками в Речі Посполитій. Він мав антиросійське спрямування, а його положення юридично закріплювали військові успіхи шведської армії на землях Речі Посполитої, яка ставала васальною державою¹¹⁷. Результати довгоочікуваного польсько-російського договору були мінімальними. Протягом 1704–1706 рр. Карл XII Густав здобув ряд важливих перемог на всіх фронтах воєнних дій — у Прибалтиці, Білорусі, Польщі та Литві. Але головну свою перемогу шведський король здобув на полях Саксонії. Здолавши армію Августа II Сильного, він змусив його 13 жовтня 1709 р. підписати Альтранштадтський договір про відмову Польщі й Саксонії брати участь в антишведській коаліції. Окрім того, Август II Сильний був змушений зректися корони на користь С. Лещинського, а також виплатити Швеції велику контрибуцію. Перед тим Карл XII Густав добився ще одного успіху: під його протекцію перейшов правитель Українського гетьманату І. Мазепа.

Однак військова перемога Росії поблизу Полтави стала переломною в ході Північної війни й перекреслила не лише протекторат Швеції над Україною, а й над Річчю Посполитою. У квітні 1710 р. вальна рада у Варшаві визнала права Августа II Сильного на польський трон¹¹⁸. Тоді ж польською шляхтою було ратифіковано «Вічний мир» 1686 р. та Вічний оборонний союз 1704 р. і таким чином остаточно визнано західні кордони Речі Посполитої, включно з правобережними українськими землями («по Дніпру»). Це було зроблено в обмін на погодження Росії вивести свої війська разом з усім населенням козацьких полків з Правобережної України. Однак практичне виконання польсько-російських домовленостей було відкладено на деякий час через оголошення того ж року Османською імперією (яка пішла назустріч настійливим проханням Швеції та гетьманського уряду П. Орлика) війни Російській імперії.

У зв’язку з турецькою загрозою в лютому 1711 р. у Москві розпочалися чергові переговори між Росією й Польщею. Керівник польської делегації К. Волович одразу ж заявив, що договори 1686 і 1704 рр. були ратифіковані лише за умови виведення російських військ та козацтва зі східних воєводств Речі Посполитої. Цього не відбулося, а тому поляки збільшували свої претензії — окрім повернення Білої Церкви, Фастова, Брацлава, Немирова й Богуслава, вони вимагали: звільнення російськими гарнізонами Полоцька, Бихова, Вітебська а також Вільнюса й Риги з окремими прибалтійськими територіями; виплати грошової компенсації; розмежування земель поблизу Києва, Стародуба й Великих Лук¹¹⁹. Лише в цьому випадку, як заявляли польські посли, Річ Посполита зможе виставити 62-тисячне військо на допомогу царській армії у війні з Туреччиною. Не погоджуючись на віддання прибалтійських і білоруських міст, канцлери Г. Головкін і П. Шафіров обіцяли негайно повернути Польщі українські міста Правобережжя в разі приєднання польсько-литовських сил до військових дій проти Османської імперії.

На початку липня 1711 р. багатотисячна армія Російської імперії на чолі з Петром I була оточена об’єднаними турецько-татарсько-шведсько-українським військом поблизу р. Прут. Російський цар був змушений підписати невигідний для себе Прутський мир з турецьким султаном, в якому, зокрема, вирішувалася й доля міжнародного становища Українського гетьманату. У другому пункті російського варіанту договору від 12 липня говорилося: «в польские дела Его Царское Величество мешаться, також и их казаков и запорожцев, под их область принадлежащих и у хана крымского сущих, обеспокоивать и в них вступаться не изволит и от стороны их руку отымает»¹²⁰. Турецький текст цієї статті був трохи інший¹²¹. Обидва варіанти означали буквально таке: Росія мала відмовитися від втручання у внутрішні справи Речі Посполитої, а також від протекції («відняти руку») над козаками Правобережної України, Запорозької Січі та козаками, що перебували під владою гетьмана П. Орлика¹²². Через деякий час, очевидно під тиском Орлика на турецького султана Агмеда III та кримського хана Девлет-Гірея, даний пункт Прутського договору з турецького боку почав трактуватися у напрямі позбавлення впливу Росії не лише на Правобережжя й Запорожжя, а й на Лівобережну Україну¹²³.

Поразка Російської імперії в Прутській кампанії зменшила не тільки її тріумф від Полтавської битви, а й міжнародне значення Північного союзу. У зв’язку з цим Петро I був змушений терміново евакуювати свої військові бази з Білої Церкви, Немирова й Вінниці, в результаті чого Правобережна Україна відійшла під зверхність Османської імперії та Шведського королівства, володарі яких протягом другої половини 1711–1712 рр. погоджувалися віддати її під владу П. Орлика. Але зовсім інші плани щодо цієї території Українського гетьманату мала Річ Посполита на чолі з Августом II Сильним.

Прагнучи реабілітуватися в очах тогочасного міжнародного співтовариства та шляхти Речі Посполитої, польський король (одночасно — курфюрст Саксонії з 1694 р.) з подвійною енергією береться до справи повернення під свою владу «козацьких» Київського, Брацлавського й Подільського воєводств, тим самим намагаючись відновити дію Карловицького договору 1699 р. Його представники на переговорах з турками неодноразово заявляли про «дідичне» право короля володіти цими землями.

Поступово Польсько-Литовська держава потрапила під вплив Російської імперії. Після Полтавської битви й перемоги Петра I над Карлом XII Густавом та І. Мазепою Август II Сильний відновив владу над Польщею. 20 жовтня 1709 р. між Річчю Посполитою й Росією був укладений мир у м. Торуні, згідно з яким остання зобов’язувалася надавати королю військову підтримку. У відповідь вальний сейм 1710 р. у Варшаві ратифікував «Вічний мир» 1686 р. і визнав встановлені ним польсько-російські кордони. Протягом 1711–1712 рр. за наполяганням польського короля і за попередніми міжнародними домовленостями з Росією відбулося виселення усіх жителів козацьких полків з Правобережжя на Лівобережну Україну¹²⁴.

На початку 1712 р. московського царя дуже непокоїла ситуація навколо турецько-українських переговорів у Стамбулі¹²⁵. Цар побоювався, щоб султан не віддав гетьманові П. Орлику право володіти всією територією України. З різних причин цього не трапилося, а 5 квітня у столиці Порти був підписаний договір про мир між Османською та Російською імперіями. Він укладався терміном на 25 років і доповнював положення Прутського трактату. Згідно з його положеннями, кордон між Росією й Туреччиною мав пролягати по рр. Дніпру та Кінських Водах. Територія Правобережної України виводилася «з-під руки» московського царя задля передачі її під управління П. Орлику. Обумовлювався переїзд шведського короля Карла XII Густава з Туреччини через Росію до Швеції. Російська сторона виплатила султану 297 470 рублів, у свою чергу турки випустили з полону близько 60 полонених росіян на чолі з П. Толстим. У результаті Костантинопольського договору султан Агмед III надав П. Орлику право на володіння правобережними землями України під протекторатом Османської імперії.

Через рік, 13 червня 1713 р., у м. Адріанополі було підтверджено статті попереднього договору 1712 р. між царем і султаном. Однак ті, що стосувалися «українського питання», були дещо змінені. Крім того, за Адріанопольським договором Росія мала в 60-денний термін вивести з Речі Посполитої свої війська (які, в основному, перебували на території Правобережної України), а Петру I заборонялося втручатися у внутрішні справи Польщі. Кордон між Османською та Російською імперіями пересувався від Дніпра й приазовських степів у межиріччя річок Самари й Орелі. Від їхніх верхніх частин і до Азова він мав пролягати по р. Північному Дінцю. Також переглядалися міждержавні кордони на правобережних землях України, починаючи від Києва. Остаточно міжнародно-правовий статус більшої частини Українського гетьманату був визначений 12 квітня 1714 р, коли до Адріанопольського договору було додано дві статті, за якими турецький султан дозволяв військам Речі Посполитої зайняти територію Правобережної України (з якої вже було виведене населення козацьких полків) у кордонах «від Случі до Дніпра».

Отже, революційні події на українських землях, які розпочалися у середині XVII ст., спричинили історичну зміну міжнародних сил. Вони остаточно послабили геополітичну міць Речі Посполитої та Кримського ханату, стримали європейську агресію Османської імперії й політично зміцнили роль Російської імперії, яка поступово розпочинала експансію на захід. Крім цього, національно-визвольна боротьба українців сприяла здобуттю незалежності Пруссії та підсилила позиції Шведського королівства в Центрально-Східній і Північній Європі. Українська революція та постання нової ранньомодерної держави мали великий міжнародний резонанс і значний вплив на розвиток подій у центрі й на сході європейського континенту протягом другої половини XVII ст., а також на початку XVIII ст.

Міжнародно-правовий статус Українського гетьманату в цей час, зважаючи на геополітичні перегрупування та міжнародні інтереси країн не лише Центрально-Східної, ай Південно-Східної й Північної Європи, постійно змінювався. Протягом цього часу вітчизняна дипломатія ставала дедалі залежнішою від намірів Османської імперії, Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Шведського королівства та Кримського ханату, чому сприяло розділення у 60-х рр. XVII ст. колись єдиного гетьманату на дві частини. Проте творці зовнішньої політики поліцентричної Української держави, серед яких і герої нашої книги — гетьмани Правобережної України — за допомогою різних дипломатичних комбінацій та військових дій намагалися зберегти свою владу над нею.

1 Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. — К., 2003; Його ж. Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин: Зб. наук. праць. — К., 2003. — С. 146–173; Його ж. Європейські витоки політики «полівасалітету» та її апробація Українським гетьманатом // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. Ч. I. — Чернівці, 2003. — С. 315–318.

2 Черняк Е. Б. Изменения в системе европейских государств во второй половине XVII — начале XVIII века // История Европы. — Т. 4. — Москва, 1994. — С. 191; Геровский Ю. А. Польша среди европейских государств XVI–XVIII вв. // Вопросы истории. — 1977. — № 12. — С. 144.

3 Kubala L. Wojny duńskie i pokój Oliwski 1657–1660. — Lwów, 1922. — S. 302.

4 Цит. за: Wójcik Z. rakta Andruszowski 1667 i jego geneza. — Warszawa, 1959. — S. 87.

⁵ Російський державний архів давніх актів (далі — РДАДА). — Ф. 79, оп. 1, спр. 24, арк. 24–25.

6 Wójcik Z. rakta Andruszowski 1667 i jego geneza. — S. 102.

⁷ Ibid — S. 174.

⁸ Архів Головний актів давніх у Варшаві (далі — АГАД). — Ф. «Архів Радзивіллів», відділ V, т. 118, № 5226.

9 Wójcik Z. rakta Andruszowski 1667 і jego geneza. — S. 199.

¹⁰ Музей Національний ім. кн. Чарторийських у Кракові, Відділ рукописів (далі — Чарт.) — Од. зб. 2112, арк. 45–46.

11 Галактионов И. В. Из истории русско-польского сближения в 50–60-х годах XVII в. (Андрусовское перемирье 1667 г.). — Саратов, 1960. — С. 93.

¹² Чарт. — Од. зб. 2109, арк. 109–111.

¹³ Там само. — Од. зб. 2107, арк. 73.

14 Цит. за: Wójcik Z. rakta Andruszowski 1667 i jego geneza. — S. 242.

¹⁵ Чарт. — Од. зб. 401, арк. 99–102.