Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Журавненське перемир’я між Польщею і Туреччиною втретє за короткий період часу розчленовувало козацьку державу між сильнішими сусідніми країнами. 14 жовтня комісари Є. Велгорський і Т. Карчевський мали аудієнцію в Ібрагім-паші, де були узгоджені основні положення майбутньої угоди. Вони полягали в тому, що, по-перше, Правобережна Україна мала залишатися під управлінням українського гетьмана, який визнавав зверхність султана; по-друге, до Корони Польської відходила територія навколо Паволочі й Білої Церкви разом з цими містами; по-третє, міста Немирів і Кальник мали залишатися під польською юрисдикцією лише до того часу, поки королівський посол не зустрінеться з султаном у Стамбулі (велике посольство Речі Посполитої повинно було вирушити до турецької столиці не пізніше, ніж через два місяці для укладення додаткового договору з Мегмедом IV)⁴⁵. 17 жовтня був підписаний остаточний текст угоди. За його основу взяли пункти попереднього турецько-польського трактату 1672 р.

Текст польсько-турецького перемир’я складався з восьми статей⁴⁶. Територіальний спір між Річчю Посполитою й Османською імперією завершився входженням більшої частини Правобережної України до володінь турецького султана (польська влада поширювалась тільки на територію, південно-східна лінія якої обмежувалась юрисдикцією білоцерківської й паволоцької фортець). Про належність Правобережжя козацькому гетьману, як фіксувалося в попередньому варіанті договору, вже не згадувалося. Також зазначалося, що незабаром має бути скликана спільна комісія для визначення кордонів між обома державами⁴⁷.

До певної зміни зовнішньополітичних декорацій вищеназваними державами призвели події, пов’язані зі смертю в 1674 р. не зовсім успішного короля Речі Посполитої Михайла Корибута-Вишневецького та у 1676 р, — найвдалішого з московських царів допетровської епохи Олексія Михайловича. Їхні наступники спробували, хоча й не кардинально, але дещо змінити правила гри й примусити свого супротивника відмовитися від потенційного виграшу, яким для кожного була Україна. Найвдаліше в цьому напрямку почав діяти обраний 1674 р. і коронований через два роки польський король Ян III Собеський. У 1675 р. він підписав союзницький Яворівський договір з французьким королем Людовіком XIV, що був спрямований на війну з бранденбурзьким електором та проти поширення гегемонії австрійських Габсбургів. Наступного року поблизу Журавно польський король укладає перемир’я з султаном, а ще через рік — мирний договір з австрійським імператором та шведським королем. Усі ці міждержавні акти зміцнювали позиції Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою та Османською імперією.

У свою чергу, Росія, незважаючи на існування андрусівських і московських домовленостей з Польщею, у 1675 р. підписує мирний договір з Австрією, положення якого були спрямовані проти посилення королівських повноважень та збереження традиційних шляхетських вольностей у Речі Посполитій. Відень також обіцяв вступити до ініційованої росіянами антитурецької ліги після завершення війни з Францією. Одночасно московський уряд остерігався того, що у разі переможного завершення спільної з поляками боротьби проти турків Польща відразу розпочне наступ проти Росії⁴⁸. Саме тому остання розпочинає вишукувати можливість укладення сепаратного миру з Османською імперією. Однак у цьому її випереджає польський король, який 17 жовтня 1676 р. підписав перемир’я з Мегмедом IV.

Таким чином, у жовтні 1676 р. припинилася чотирилітня польсько-турецька війна, але конфліктна ситуація, яка склалася навколо Правобережної України, не була повністю вирішена. Про свої «права» на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу в порушенні андрусівських домовленостей. Загострилися російсько-польські міждержавні відносини, а згодом розпочалася нова війна за Правобережжя, але вже між Портою — з одного боку, і Росією та Лівобережною Гетьманщиною — з іншого. Цар і лівобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору, продовжували тримати свої війська в правобережних містах, а тому багатотисячна турецька армія влітку 1677 р. вирушила на правий берег Дніпра⁴⁹.

10 серпня 1677 р. до Стамбула прибув великий посол короля Я. Гнінський, який одержав завдання вимагати в султана повернення під владу Корони всієї території Правобережної України⁵⁰. Польських урядовців дуже схвилювала політика турецького уряду, що була спрямована на відтворення васальної української державності й проходила під гаслом створення князівства Малої Русі на території Київщини і Брацлавщини⁵¹ під управлінням екс-гетьмана Ю. Хмельницького, який перед тим, з 1669 р., перебував у почесному турецькому полоні.

Після тривалих переговорів між Я. Гнінським, Мустафою-ефенді та Мегмедом IV турецька сторона погодилася підписати т. з. Константинопольський трактат (7 квітня 1678 р.). Власне, це була ратифікація Журавненського перемир’я. Але шостий пункт, який торкався «українського питання», був змінений. Тепер «Україна, взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею»⁵². Отже, знову за територією «від Дніпра до Случі» визнавалися права васальної держави. Обидві «високі сторони» брали на себе зобов’язання Наділяти комісарів правами для визначення кордонів між володіннями монархів. Це розмежування відбулося трохи згодом, у 1680 р.⁵³.

Від часу укладення Бучацького договору Османська імперія вважала Правобережну Україну своєю власністю, а козацького гетьмана — своїм підданим. Втручання Московської держави й перехід П. Дорошенка під владу царя змусили Порту призначити іншого «намісника» в Україні. Але Ю. Хмельницького ще потрібно було «посадовити» в Чигирині, який перебував під владою І. Самойловича та московських воєвод. Гетьманська столиця відігравала важливу стратегічну роль у військових та політичних планах ворогуючих сторін. Саме тому влітку 1678 р. турецька армія здійснила чергову спробу захопити Чигирин⁵⁴.

Виснаженій у довголітніх війнах з Річчю Посполитою та Швецією Московській державі в останній чверті XVII ст. було не під силу боротися з Османською імперією, яка ще не зовсім втратила свою колишню могутність. Наприкінці грудня 1677 р. до Стамбула вирушило московське посольство на чолі зі стольником А. Проскуровим. В інструкції послам, яка затверджувалася царем Федором, був цікавий пункт стосовно України. Відзначалося, що вона «з найдавніших часів належала до князів руських і київських, але пізніше відійшла від них, а в 1654 р. знову вернулась під владу царя»55. У зв’язку з цим, як говорилося далі в наказі послам, султан не мав права приймати в підданство гетьманів Війська Запорозького і тим самим претендувати на володіння Україною. Положення цього документа, який був типовим для московської політики «післяпереяславського» періоду, на думку царя, мали засвідчувати начебто законні претензії Московщини на українські землі. Дискусійність такої «легітимності» очевидна, і є проблемою іншого дослідження. Разом з тим, у 1667 р. государі «Всієї Русі» за власним бажанням відмовилися від її більшої, правобережної частини: «…Козаків з другого боку (Правобережжя. — Т. Ч.) Його Царська Величність звільняє від присяги, виконаної собі на підданство»56. Султан Мегмед IV навіть не допустив російських дипломатів до аудієнції — Порта виконувала план другого «переможного» походу на Чигирин, який відбувся в серпні 1678 р.

У другій половині 1677 р. Ордин-Нащокін запропонував Федору Олексійовичу скликати в Києві з’їзд представників усіх країн, які були зацікавлені в проблемі визначення міжнародного статусу України: «І тепер потрібно з султаном турським царству Московському шукати міцного миру, а королівство Польське від ради спільної не відштовхувати»⁵⁷. Крім того, Ордин-Нащокін передбачав закликати на цей міжнародний форум представників України, Молдавії, Болгарії і Сербії.

Варшавська еліта була занепокоєна можливістю мирного урегулювання російсько-турецьких відносин адже в цьому разі першою постраждала б Річ Посполита. «Москва тільки й думає, щоб нас штовхнути до війни з турками й забрати собі Україну», — відзначав познанський воєвода⁵⁸. І це справді було так. У квітні 1678 р. керівники російського посольства Чаадаєв та Українцев заявили у Варшаві, що не віддадуть полякам ні Києва, ні Білої Церкви (а отже — Правобережжя)⁵⁹. Натомість польський резидент у Москві скаржився на те, що І. Самойлович іменує себе «гетьманом обох сторін Дніпра» й відбирає «Дорошенкові» міста⁶⁰. Але невдовзі уряд Польщі переорієнтовується на те, щоб покращити відносини з Москвою й змусити їх виконувати пункти Андрусівського перемир’я.

17 серпня 1678 р. в Москві був укладений черговий польсько-російський договір, який підтверджував положення 1667 р.⁶¹ А 31 січня 1679 р. в Гродно знову відбулося спільне засідання польських та російських дипломатів, на якому мала вирішитися проблема «вічного миру». Польща знову вимагала від Москви повернення Києва. Посли відповідали, що поляки самі віддали Київ і всю Правобережну Україну в руки турків, внаслідок чого виникла нова війна і «бунт козацький, які за вітчизну свій Київ мають»⁶². Таким чином, як підсумовували російські посли, Польща не мала ніякого права вимагати повернення Києва та українських земель⁶³. Поки московські та польські дипломати звинувачували один одного в невиконанні андрусівських домовленостей, лівобережний гетьман І. Самойлович проводив власну політику щодо Правобережної України, яка на той час полягала у т. з. «великих згонах» місцевого населення на Лівобережжя.

Одночасно Московська держава шукала шляхів до примирення з Туреччиною. На початку 1679 р. до Стамбула прибули царські посли В. Даудов та Ф. Старков⁶⁴, проте їхня місія виявилася невдалою. «…Москва з турками не погодилась, з нами зараз хоче», — так оцінював тогочасні напрями московської зовнішньої політики Ян III Собеський⁶⁵. Трохи згодом уже Мегмед IV, побоюючись можливості укладення «вічного миру» між Росією й Польщею, звертається за посередництвом до молдавського господаря Ю. Дуки. Той прислав до Москви посольство під керівництвом Я. Білевича У квітні 1679 р. молдавський представник повідомив російських бояр, що Мегмед IV готовий укласти з ними мирний договір⁶⁶. Головною умовою турецької сторони було встановлення кордону між володіннями обох монархів, який пролягав би по Дніпру. Правобережжя мало належати Порті, а лівобережна частина України — Московській державі. Султан навіть погоджувався віддати цареві Київ. Звичайно, що у Москві з великим задоволенням прийняли дані пропозиції. Разом з тим, ідучи на дипломатичну хитрість, московський уряд зауважив, що в царському підданстві мають перебувати і правобережні козаки. Автоматично це означало відхід Правобережної України до російських володінь. З’їздивши до Стамбула, молдавський капітан Білевич привіз у грудні того ж року відповідь султана, який, певна річ, не погодився відступити царю всю територію України. Серед багатьох причин такої відмови вказувалось і на те, що Річ Посполита не бажає вирішення даної проблеми на користь російського монарха⁶⁷.

Московський цар мав змогу особисто пересвідчитись у цьому — влітку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство, очолюване П. Бжостовським та Я. Гнінським⁶⁸. Намаганню обох сторін укласти військовий союз проти Туреччини знову перешкоджало «українське питання». І росіяни, і поляки вже вкотре, забувши про андрусівські домовленості, вимагали один від одного права на володіння всією Україною — як Лівобережною, так і Правобережною. У даному разі Москва вела хитру дипломатичну гру, результатом якої повинен був стати майбутній мир з Османською імперією⁶⁹. Реакція королівського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною. «…Зрадники, жиди, про мир домовляються і нас поганинові на відлов віддають, перед яким з батьківських місць тікати мусимо», — обурювався з цього приводу Ян III Собеський⁷⁰.

26 серпня 1680 р. до Кримського ханату (хан Мюрад-Гірей одержав султанський дозвіл на ведення переговорів і укладення попереднього договору) вирушила російська делегація на чолі зі стольником В. Тяпкіним⁷¹. Заїхавши на Лівобережну Україну, щоб вислухати пропозиції гетьмана І. Самойловича, і включивши до свого складу ще одного члена посольства (писар С. Ракович мав представляти інтереси гетьманату), 25 жовтня посли прибули до татарської столиці Бахчисараю⁷². Більше двох місяців тривали напружені переговори. 3 січня 1681 р. був укладений мирний договір, за яким Правобережна Україна залишалась під владою турецького султана й кримського хана: «…а рубежу бути, в ті роки річці Дніпру»⁷³. Крім того, у московському варіанті тексту було записано, що «у ті перемирні 20 років від річки Бугу і другого пом’янутого рубежу річки Дніпро Салтановій Величності Турській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити… і поселення людям своїм ніякого народу на пом’янутих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими»⁷⁴. Остаточний турецький варіант договору був підписаний султаном у Стамбулі (квітень, 1682)⁷⁵. Він уже не згадував про те, що частина придніпровських правобережних земель має залишатися незаселеною⁷⁶. Однак цей мир не задовольняв обидві сторони. Адже Московська держава не змогла приєднати до своїх володінь Правобережжя та зміцнити західний кордон, а Порта не добилася закріплення за собою Києва та Лівобережної України. Разом з тим Бахчисарайське перемир’я вперше офіційно зафіксувало розподіл сфер впливу Стамбула та Москви⁷⁷. Водночас, укладення цього договору надавало можливість Османській імперії розпочати війну з австрійським імператором Леопольдом І та сприяло подальшому просуванню турків углиб Центральної Європи.

Відразу після укладення договору в Бахчисараї Мегмед IV почав зміцнювати свою владу на Правобережжі, віддавши його під управління молдавському господарю Ю. Дуці. 14 жовтня 1681 р. польський король повідомляв своїх послів у Москві: «…донеси і те ЙЦВ, що господар волоський вже є в Україні і поселився в Немирові за рішенням Султана Турецького.., а не так, як у пактах є.., що Україна козакам належать має»78. Саме тому, продовжував король, «коли йде до того, що Задніпров’я на тій стороні України при початкових вольностях не було, належить, щоб ЙЦМ (його царська милість. — Т. Ч.) до такого не допускав і з нами найперше спілкувався»79. Безперечно, мир між Портою й Москвою штовхав Річ Посполиту до пошуку нових шляхів замирення з царем, а також спонукав до тіснішого співробітництва з Австрійським двором. 31 березня 1683 р. Ян III Собеський у Варшаві укладає наступально-оборонний союз проти Османської імперії. Обидва монархи зобов’язувалися надати один одному військову допомогу в разі нападу турків на Відень чи Краків: король мав виставити 40-тисячне, а цісар — 60-тисячне військо80.

У кінці травня — першій половині червня 1683 р. у Москві перебувало австрійське посольство, яке представляло інтереси польського короля. На запитання цісарських посланців С. Блюмберка й Я. Жировського щодо належності Києва і Правобережної України московські бояри на чолі з князем В. Голіциним дали таку відповідь: «…по вчинених під Журавном договорах польський король Поділля і всю Україну по старих рубежах уступив на сторону султана., а коли поміж Царською Величністю і Султаном Турським по війні учинені мирні договори і Султан написав Царській Величності Київ з іншими містами»⁸¹. Наприкінці спільних засідань, відповідаючи на вимоги посланців Леопольда I, царські дипломати заявили: «Царська Величність дозволяє бути вічному миру на таких статтях: щоб все завойоване було у володінні і державі під високодержавною рукою ЙЦВ у такому ж обмеженні як і нині перебуває і щоб ніколи зі сторони Королівської Величності не було згадано»⁸². Таким чином, московська сторона знову відмовлялася від Правобережжя й погоджувалася на утримання лише Лівобережної України, але разом з Києвом.

Австрійський імператор та римський папа Інокентій XI настійливо добивалися від польського короля підписати мирний договір з царем на запропонованих московським урядом умовах. 14 грудня 1683 р. для підготовки проекту польсько-російського «вічного миру» до Андрусова прибуло королівське посольство, очолюване К. Гжимультовським83. Перший з’їзд дипломатів відбувся на початку січня 1684 р. На ньому поляки вимагали «учинити спочатку союз, а потім говорити про мир і малоросіян зробити вільними»84. Москва не погодилася з таким «сценарієм» спільних переговорів і вже у березні відкликала своїх послів. Гжимультовський, який повернувся до Варшави, складаючи звіт про своє посольство на сеймі 1685 р., пропонував шляхті: «…при тому будемо радити королеві, щоб видав універсал до козаків (правобережних. — Т. Ч.), що їх мусить зробити вільним народом, бо цар сам хоче ними володіти, каже, що дасть їм мільйон, другий… (грошей. — Т. Ч.)»85. У цей час імператорська військова рада Австрії розробила план створення могутньої антитурецької коаліції, до якої, крім неї, мали ввійти Польща, Росія, Персія, Україна, Молдавія, Волощина і Трансільванія86. Ці задуми невдовзі втілилися в життя, але вже у зовсім іншій міждержавній конфігурації.

Протягом зими 1684–1685 рр. польський король ще мав надію укласти мирний договір з Кримським ханатом, але вона не справдилася. Не надходила обіцяна для боротьби з турками за Правобережну Україну фінансова допомога від Франції. Тільки Апостольська столиця не лише обіцяла, а й надавала посильну матеріальну поміч королю, вимагаючи при цьому укладення мирної угоди з Московською державою.

Ще в березні-травні 1684 р. була організована «Священна ліга» за участю Австрії, Венеції та Речі Посполитої під патронатом римського папи Інокентія IX. Наступально-оборонний союз («offensivi e defensivi belli societas») цих держав організовувався лише для війни з Османською імперією, а тому ввійшов до історіографії як антитурецький. Згідно з його умовами, австрійський цісар і польський король мали надавати якнайкраще військо, а венеційський дожа — морський флот. Також учасники «Священної ліги» домовлялися відвойовувати в турків утрачені раніше території. Зокрема, Річ Посполита повинна була повернути Поділля з Кам’янцем і «Україну» («…fortalitiis eins vindicandis, Sacra vero Rm as Poloniae, Cameneco e Podoliae ae Ukrainae vindicandis incumbent»)87. Однак положення цієї важливої міжнародної угоди все ж таки не сприяли Яну III Собеському в його намірах утвердитися на правобережних землях88. Головним чином, цьому заважала мілітарна потуга Туреччини та закулісна гра Австрії. На початку 1686 р. Відень укладає договори з Швецією й Бранденбургом, правителі яких у разі посилення абсолютистських запитів Яна III Собеського мали виступити на поміч польській шляхті. Отже, всі вищеназвані зовнішньополітичні чинники робили неминучим для Польсько-Литовської корони рух до налагодження міцного союзу з Московською державою.

Однак російський уряд не поспішав вступати до антитурецької коаліції держав. Він висунув ряд вимог свого вступу до «Священної ліги». Небажання турецького уряду відмовитися від зазіхань не лише на Правобережну, а й на Лівобережну Україну робило досить напруженими московсько-турецькі відносини, що підштовхувало Москву до союзу з Річчю Посполитою. А тому цар запропонував королеві підписати «Вічний мир» за умови його відречення від Лівобережної України, правобережних територій на захід від Києва, Смоленська, а також погодження на царську протекцію над православними Польсько-Литовської держави. Всі ці пропозиції до короля були оформлені російськими дипломатами на основі пропозицій гетьмана І. Самойловича⁸⁹. Активно вмовляли Москву підписати мирний договір з Польщею представники Голландії, яким була вигідна війна обох країн з Османською імперією⁹⁰. Сприятлива зовнішньополітична ситуація, яка склалася для Московської держави з початком боротьби країн «Священної ліги» проти Османської імперії, дозволяла царському уряду мати певну надію на успішне вирішення свого головного геополітичного завдання в другій половині XVII ст. — питання про володіння Україною «з лівого берега Дніпра»⁹¹.

З огляду на це, в лютому 1686 р. у Москві розпочалися довгоочікувані російсько-польські переговори. Вони проходили в надзвичайно напруженій атмосфері, оскільки обидві сторони одночасно відіслали своїх представників до Туреччини92. Крім того, Ян III Собеський у цей час намагався вмовити І. Самойловича відректися від московської протекції. Вже на початку переговорів, 4 березня, Гжимультовський заявив росіянам, що для того, аби він підписав мирний договір, потрібно насамперед повернути Польщі ті землі (йшлося про Засожжя), які «козаки, всупереч усім колишнім умовам польсько-московським, безправно забрали»93. І тільки після того, як польський король повідомив своїх дипломатів про невдачу в таємних переговорах з лівобережним Українським гетьманатом, вони почали погоджуватися на компромісні рішення. 6 квітня був підписаний текст договору, що складався з 33 статей94. «Вічний мир» став актом остаточного міжнародно-правового розподілу України на дві частини. «Його Королівська Величність і Річ Посполита жителів малоросійського краю (Лівобережної України. — Т. Ч.)… не будуть також приймати їх у свою оборону на вічні часи», — проголошувала четверта стаття95. Правобережна Україна залишалася під владою Польщі, адже «Їхня Царська Величність тих козаків, що будуть за Дніпром… не будуть і не велять приймати у свою оборону»96. Але разом з тим не було вирішено проблему належності до влади одного з двох монархів правобережних українських земель уздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина — «…ті місця мають лишатися порожні, так, як вони є тепер»97. Отже, московсько-польський договір 1686 р. хоча й закріпив за Річчю Посполитою значну частину Правобережжя, але не вирішив одного з головних питань територіального спору між обома державами — проблеми політичного статусу правобережних земель Подніпров’я.

У зв’язку з цим у серпні 1686 р. до польського короля було відправлене московське посольство Б. Шереметьєва, яке за настійливими проханнями лівобережного гетьмана І. Самойловича мало вимагати повернення подніпровських земель під управління Українського гетьманату⁹⁸. Слід зазначити, що після укладення «Вічного миру» гетьман розпочав активну зовнішньополітичну кампанію, метою якої було об’єднання всього Правобережжя з Лівобережною Україною.

У цей час Османська імперія продовжувала війну з Австрійським цісарством за право першості у Центрально-Східній Європі. Після того як у серпні 1687 р. війська турецького візира Сулеймана зазнали поразки від габсбурзьких військ Карла Лотаринзького під Мохачем, Відень нарешті опанував більшу частину Угорщини. У результаті цього стався заколот у середовищі османських воєначальників та зміщення з престолу багаторічного турецького правителя Мегмеда IV, місце якого зайняв Сулейман II. У 1688 р. Відень все ж таки припинив воєнні дії проти турків, адже у цей час розпочався конфлікт між Австрією та Францією. Перед загрозою війни на два фронти цісар іде на переговори зі Стамбулом, до яких з його боку долучаються Польща та Венеція. Одночасно, як уже зазначалося, Річ Посполита проводить сепаратні переговори з турками і Кримським ханатом. Особливу роль у цих дипломатичних комбінаціях відігравало Французьке королівство, яке хотіло спрямувати Варшаву проти Австрійської імперії та її союзників. Ще перед тим Людовік XIV виступав як посередник між польським королем і турецьким султаном у справі повернення Речі Посполитій Кам’янця-Подільського. У цей же час Ян III Собеський знову повертається до ідеї оволодіння Молдавією та Волощиною, що вимагало військової допомоги українського козацтва не лише Правобережжя, а й Запорожжя⁹⁹.

Невдовзі Велика Порта, яка залишилась без союзників на міжнародній арені, запропонувала австрійському двору Габсбургів розпочати мирні переговори. Їх було проведено у 1688 р. за участю Австрії, Польщі, Ватикану та Венеції з одного боку і Порти — з іншого. На них знову постала проблема політичного статусу Правобережжя. Річ Посполита вимагала повернення їй всіх земель «між Дніпром і Дунаєм»¹⁰⁰. Не дивно, що ці переговори зайшли в глухий кут. Аналогічні наслідки мала дипломатична зустріч представників країн «Священної ліги» з турецькими послами у 1690 р.

Влітку 1692 р. до Польщі прибув посланець кримського хана Д. Газі, який запропонував військову допомогу Яну III Собеському у можливій війні проти Москви з метою повернення українських земель, втрачених поляками у війні 1654–1667 рр. Під час розмови з королем татарський посол намагався визначити ступінь готовності Речі Посполитої до підписання мирної угоди з Османською імперією¹⁰¹. У березні наступного року королівські посли виклали умови договору особисто турецькому султану, а вже в серпні король отримав попередню згоду османського уряду на укладення сепаратного миру¹⁰². Зважаючи на несприятливий для себе розвиток міжнародних подій, турецький султан лише в 1697 р. остаточно погодився з польськими пропозиціями щодо повернення під владу короля Поділля, Брацлавщини та південно-східної Київщини. У своєму володінні султан намагався залишити лише Камянець-Подільський¹⁰³. Водночас, продовжувала вести сепаратні переговори з Османською імперією й Московська держава.

Наприкінці XVII ст. всі учасники довголітньої війни відчували велику втому й бажання укласти загальний мир. У вересні того ж року австрійські війська Євгена Савойського завдали відчутної поразки 60-тисячній турецькій армії Мустафи II при Зенті, а тому Стамбул погоджується на мирні переговори¹⁰⁴. Карловицький конгрес, який розпочався в середині 1698 р., мав вирішити всі спірні територіальні питання між ворогуючими сторонами. У невеличке містечко Карловичі, що в Хорватії, з’їхалися представники всіх країн, які входили до «Священної ліги» (у 1686 р. до цього союзу приєдналась і Московська держава). Протилежну сторону на конгресі представляла Османська імперія. Їй довелося витримати дипломатичний тиск не лише з боку Речі Посполитої, Австрії, Росії й Венеції, а й від членів «Великого союзу» («Аугсбурзької ліги») — Англії, Голландії, Іспанії, Португалії, Саксонії, Бранденбурга (а також Австрії). До цього союзу держав у 1697 р. приєдналася також Франція, а отже, Австрійська імперія могла припинити свої військові дії проти неї й кинути основні сили на боротьбу з Портою.

Дипломатичний принцип uti possidetis (володій, чим володієш), запропонований австрійськими представниками, не влаштовував Польщу, адже Поділля та південно-східні землі Київщини перебували в руках турків. Натомість керівник польської делегації Малаховський вимагав повернутися до кордонів, які існували між Річчю Посполитою й Портою в довоєнний період. Після сімнадцятьох спільних засідань 2 грудня 1698 р. турецькі дипломати погодилися віддати польському королю всю територію Правобережної України105. У третій статті польсько-турецького договору, який був укладений 16 січня 1699 р., зазначалося: «Висока Порта зрікається з цього часу права на Поділля й Україну, і гетьмана українського, який був призначений і зараз в турецькій стороні перебуває, скасує»106.

Отже, згідно з Карловицьким договором Річ Посполита оволодівала територією південно-східної Київщини та Поділлям. Якщо зважати на те, що Волинь і решта земель Київщини вже перебувала під королівською владою, то наприкінці XVII ст. Польща добилася вирішення своїх геополітичних інтересів і одержала згоду інших країн східноєвропейського регіону на володіння майже всією Правобережною Україною. Разом з тим, міжнародні відносини останньої чверті століття так і не вирішили питання з подніпровською територією Правобережжя. У травні 1701 р. польські дипломати домагалися від царя Петра I та гетьмана І. Мазепи відступлення Стайок, Трипілля та Трахтемирова й дозволу на заселення Подніпров’я, яке, згідно з договором 1686 р., мало залишатись обезлюдненим¹⁰⁷.

Великі зміни в міжнародному становищі поліцентричного Українського гетьманату викликала Північна війна 1700–1721 рр., яка велася між Росією, Данією, Польщею («Північний союз») з одного боку, і Швецією — з іншого. Головним завданням Північного союзу була боротьба зі шведами за прибалтійські території та протидія поширенню гегемонії Шведського королівства не лише в Північній, а й у Центрально-Східній Європі¹⁰⁸.