Очевидно, що 22 листопада Гоголем була складена присяга на вірність польському монархові. Її чорновий текст віднайшов у польських архівосховищах М. Крикун. Зміст присяги є дуже цікавим з огляду на його антитурецьку спрямованість: «Присягаю пану Богові всемогутньому, в святій Трійці єдиному, що найяснішому Янові III, з Божої ласки королеві польському і Великого князівства Литовського, і найяснішим його королівським наступникам, також Речі Посполитій вірним буду до останньої миті мого життя і останньої краплі крові моєї та вирікаюсь протекції турецької і татарської, ані приймати її більше не буду, навпаки скільки матиму сил і розуму, спрямую їх на викорінення бусурман з держав його королівської милості…»58. Король як справжній сюзерен письмово затверджував зобов’язання захищати свого підданого. «…На фундаменті присяги, сьогодні особисто перед нами виконаної (Гоголем. — Т. Ч.).., і ми навзаєм дальшу ласку нашу і протекцію обіцяємо, обіцяємо також і по наступниках наших»59 — такими монаршими словами закінчувався листопадовий універсал.
4 квітня 1675 р. датовано королівський універсал до Могилівського, Брацлавського, Кальницького, Уманського городових полків, де зазначалося: «для кращого… урядування гетьманом наказним уродзоного Гоголя призначаємо…»60. У зобов’язання ново-призначеного гетьмана-васала перед королем-сюзереном входило «управляти, запобігати ворожим задумам, забезпечувати спокій і послух у містах, боронити від безправ’я і розбоїв, чинити кожному справедливість, непослух карати, додержуватися даної королеві присяги, бути щодо нього доброчесним і вірним»61. Згідно зі «стародавніми правами і звичаями», правобережним козакам дозволялося скликати Генеральну раду, «щоб на ній викласти свої скарги, якщо б ще хто-небудь чогось потребував…». Окрім вказаних чотирьох полків, під гетьманське управління надавалися також охотницькі полки Артиша, Барабаша та Кваші.
Влітку Гоголь разом з полковником М. Кия піком неодноразово розбивав загони турків під Кам’янцем-Подільським, а восени звернувся зі скаргою на погане постачання своїх відділів особисто до Яна III Собеського («в малій ціні вірне підданство моє королеві»)62. У грудні він зустрічався з королем та коронним гетьманом Д. Вишневецьким у Львові, де, очевидно, планувалися спільні військові операції проти турків.
У лютому наступного року наказний гетьман брав участь у коронаційних урочистостях Яна III Собеського. Вальний сейм Речі Посполитої знову нобілітував Є. Гоголя, адже після своєї першої нобілітації в 1661 р. він кілька разів зраджував Корону. Разом з наказним гетьманом до «клейноду шляхетства польського» було приведено козацьких полковників С. Корсука (Корсунця — ?), М. Лукейчика, А. Зеленецького (Зеленського — ?), сотників В. Іваненка, Г. Бернашовського, Я. Озаринського, С. Багринського, осавула П. Калкуля, обозних К. Гасаненка й А. Ясеновського63. Однак проблема функціонування Українського гетьманату на Правобережжі практично не вирішувалася панівними колами Польщі. Тому, повернувшись з Варшави, Є. Гоголь зібрав старшину і доповів їй, що «поляки недобре з нами товаришують.., а як бачу лядську неправду проти нас і там раджу, що потрібно нам пану гетьману задніпровському поклонитися»64. Отже, знову йшлося про перехід під зверхність московського царя. Старшинська рада навіть відрядила посольство до канцелярії І. Самойловича. Але ці переговори не закінчилися прийняттям якогось рішення. Очевидно, що Ян III Собеський все ж таки якимось чином зумів переконати свого підданого залишитися на боці Речі Посполитої. Від того часу Гоголь почав переманювати до себе на службу козаків лівобережних полків, чого дуже боявся Самойлович. Останній постійно нагадував охотницькому полковнику І. Новицькому, щоб той охороняв жителів прикордонних містечок від «наклепів і знаджувань» Гоголя.
Згідно з положеннями Журавненського договору 1676 р. до Польщі відходили землі по Білу Церкву й Паволоч. Решта території Правобережної України залишалася під протекторатом султана65. Тому наказний гетьман разом з полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (майже 2000 осіб) за рішенням польського сенату від 23 жовтня 1676 р. передислокувався в Димерське староство на Поліссі66. Під його управління надавалися Чорногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Варшавський сейм 1677 р. ухвалив постанову «Консервація війська Запорозького», де зазначалося: «нагороджуючи вірних козаків Запорозьких до нас і Речі Посполитої: послуги і на дальшу Речі Посполитій заслугу зберегти, обіцяємо їм, і ухвали Сейму теперішнього постановляємо, місця певні в Україні для осідання і мешкання назначить…»67 Також з коронного скарбу козакам Є. Гоголя було видано 60 000 злотих68. Димерське староство лежало неподалік від Києва, що сприяло активнішій політиці у справі запрошення на Правобережжя лівобережних козаків.
У березні 1677 р. на «правий берег» Дніпра перейшов колишній переяславський полковник Дмитро Райча. Це дуже занепокоїло царя Федора Олексійовича, і він вимагав від І. Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя»69. Через погрози останнього захопити Київ лівобережний володар булави навіть відіслав свою поїздку до Москви. Про серйозність цієї проблеми свідчив той факт, що кремлівський уряд вислав І. Самойловичу 10 000 золотих рублів у подяку за перехоплені листи Є. Гоголя до коронного гетьмана С. Яблоновського70. До лівобережного гетьмана їх привіз полковник І. Шульга, який перед тим був одним з найближчих соратників правобережного гетьмана.
З початком діяльності на теренах Правобережної України «князя сарматського Малої Русі-України» Ю. Хмельницького Гоголь налагодив з ним зв’язки. З Білої Церкви повідомляли до Варшави, що «тільки димерські козаки тримаються орди, забрали гармати з Корсуня, хотіли для Хмельниченка і орди взяти залогу з людей, але ті відмовилися»71. Одночасно козацький провідник намагався встановити стосунки з волоським господарем, для чого відрядив до нього свого представника. Польську владу занепокоїла така поведінка, адже вона хотіла зробити з Є. Гоголя слухняну маріонетку. Особливо був розгублений воєвода Руського воєводства, який запитував у найвищого урядовця Белзького воєводства про те, що йому робити з непокірним наказним гетьманом72.
Кінець 1677 р. був нещасливий для гетьманування Гоголя. Від нього на лівий берег Дніпра перейшло близько 2000 осіб. Самойлович вихвалявся, що незабаром до нього прийде сам Гоголь, і стверджував, що з «лядським» гетьманом залишилося тільки тридцять козаків. І справді, незабаром Є. Гоголь написав листа до І. Самойловича, в якому повідомляв про підготовку нового походу турецького султана на Україну, а також про переговори Яна III Собеського з московським посольством з приводу союзу християнських держав проти «невірних». Закінчуючи листа, Гоголь дав згоду визнати владу лівобережного гетьмана: «… зараз самого себе твоїй милості віддаю»73. Майже одночасно про можливість турецького нападу на Україну Є. Гоголь повідомив й ігумена Микільсько-Пустинного монастиря Г. Кирдиновського74. Однак наказний гетьман польського короля так і не перейшов на бік Російської корони — відчуваючи наближення смерті, він наприкінці 1678 р. подався до Спасо-Преображенського Межигірського монастиря, де й помер на початку січня наступного року.
Соратника Б. Хмельницького, який протягом двадцяти семи років був полковником Війська Запорозького й останні п’ять років свого життя очолював козацьку організацію Правобережжя, було поховано в Межигірському монастирі, що неподалік від Києва75. Багато десятиліть по тому тут зберігалося Євангеліє львівського видання 1644 р. у срібно-золотому обрамленні, подароване Є. Гоголем ченцям незадовго до смерті. Окрім того, певний час тут зберігалися і його гетьманські клейноди. Символічним є те, що у Святодухівській церкві Спасо-Преображенського Межигірського монастиря портрет козацького провідника «в чорних з червоними травами рамах» розміщувався поруч із зображенням Б. Хмельницького76.
Тривалий час тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, вже після смерті гетьмана. До нього було внесено такі імена: Тимофій, Ганна, Матвій, Іван, Гафія, Мотрона, Осип, Лук’ян, Саватій, Авраамій, Марія, Ірина, Даміан, Марія, Іван, Павло, Остап, Ірина, Віра, Настасія, Ілля, Мартин, Прокіп, Марія, Остап, Григорій, Баса, Василиса, Василь, Гафія, Феодосія, Василь77. Тут подаються імена всіх родичів гетьмана і його дружини до часу та, можливо, після його смерті. Згідно з основними принципами складання таких синодиків, він починав запис з основоположників роду — тут Тимофій і Ганна. А далі поминалися їхні діти, діти їхніх дітей і т. д. До речі, у синодику чомусь не згадується Баляцко (чи не тому, що він усе-таки був пасинком Євстафія?).
Ознайомившись з короткою біографією соратника Б. Хмельницького, бачимо, що можна провести багато аналогій між життєдіяльністю історичного Євстафія (Остапа) Гоголя й літературного Тараса Бульби. І перший і другий були полковниками Війська Запорозького. У них було по двоє синів приблизно одного віку. Сини полковника Є. Гоголя навчалися у вищому навчальному закладі Львова. Так само й літературні Остап з Андрієм отримували освіту, хоча й у Києві. У повісті Миколи Гоголя старший син Тараса гине від рук поляків, а молодший переходить на бік братовбивць. Тут простежується пряма аналогія з долею синів пращура письменника: один з них (теж старший) гине у 1671 р. від рук жовнірів під час оборони Могилева, а інший невдовзі, в 1674 р., переходить на бік поляків, які перед тим убили його брата. Саме втікаючи від польської погоні з Могилева, під час переправи через Дністер, старий подільський полковник Євстафій ледве не загинув. Чи не нагадує це відомий сюжет з утечею від «ляхів» гоголівського Тараса Бульби, хоча вже й доповнений описом невдалої переправи козацького ватажка через іншу річку — Дніпро?! Таким чином, можливо, що прототипом відомого літературного героя всесвітньовідомої повісті «Тарас Бульба» був не хто інший, як заслужений козацький старшина, гетьман Правобережжя останньої чверті XVII ст. Євстафій (Остап) Гоголь.
З кінцем гетьманування Гоголя закінчився певний період у відносинах між Українським гетьманатом та Річчю Посполитою, що розпочався з підписання Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату. 1660-ті — кінець 1670 рр. можна охарактеризувати не інакше як періодом процвітання своєрідного «козацького колабораціонізму», або ж відходу частини козацької еліти від більшості досягнень Української революції. Ще воюючи з Б. Хмельницьким, польська влада зрозуміла, що найліпшою політикою відносно України повинні стати проведення військових походів і таємної дипломатії, підкуп старшини та інші заходи, спрямовані на розкол серед козацької верхівки. Варшава також різними засобами впливала на вибір гетьманів, які потім виконували б її волю. Тим самим королі Польсько-Литовської держави намагалися повернути Український гетьманат під свою сюзеренну владу. З огляду на непоступливість в українсько-польських відносинах та полівасалітетну зовнішню політику П. Дорошенка, варшавські урядові кола у 1669 р. ініціюють появу в Україні гетьманського уряду М. Ханенка, а після його переходу на бік московського царя — і гетьманування Є. Гоголя.
Оцінюючи тогочасну політику Речі Посполитої, сучасні польські історики зробили висновок, що ранньомодерна Польща, так само як і тогочасна Росія, «не була тією державою, в межах якої козаччина мала б якийсь розвиток, обидві держави утискали маси українські і хотіли маніпулювати маріонетковими гетьманами»78. Саме тому широко пропонована тоді ідея «трьохнародової» Речі Посполитої так і залишилася лише теоретичним надбанням частини українських та польських інтелектуалів другої половини XVII ст.
Отже, по-різному можна оцінювати діяльність Є. Гоголя на посаді наказного гетьмана від імені польського короля. Однак не підлягає сумніву факт, що він за допомогою прийняття різноманітних іноземних протекцій робив усе можливе для того, щоб не дати загинути козацькому устроєві на Правобережжі. Очевидно, що розуміння політичних прагнень І. Самойловича до об’єднання України під єдиним державним управлінням спричинило до переходу далекого пращура всесвітньо відомого письменника під владу гетьмана лівобережної частини Українського гетьманату.
1 Про історію роду Гоголів див.: Сенютович-Бережний В. Рід Гоголів на Волині // Літопис Волині. — Нью-Йорк — Вінніпег — Буенос-Айрес, 1953. — ч. 1. — С. 50–51; Оглоблин О. Проблеми предків Миколи Гоголя // Український історик. — Нью-Йорк — Мюнхен, 1967. — № 3/4. — С. 85–87; Stilman І. Nikołaj Gogol and Ostap Hogol // Orbis scriptus Dimitrij schizewskij zum 70 Geburstag — München, 1966. — S. 813–814; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993. — С. 112, 147.
2 Крикун М. Подільський козацький полк: періоди існування і полковники // Козацькі війни XVII ст. у свідомості польського та українського народів. — Львів-Люблін, 1996. — С. 116–144; Крикун М. З історії української козацької старшини другої половини XVII століття. Полковник Остап Гоголь // ЗНТШ. — Т. 233. — Львів, 1997. — С. 398–443; Крикун М. Остап Гоголь — гетьман козацтва Правобережної України // Україна модерна. — Львів, 1999. — ч. 2–3. — С. 37–58; Крикун М. Гоголь Остап // Українське козацтво. Мала енциклопедія. — К., Запоріжжя, 2002. — С. 106–108.
3 Чухліб Т. В. Соратники Богдана Хмельницького: військово-політична діяльність Євстафія Гоголя (1648–1679 рр.) // Доба Богдана Хмельницького. Зб. наук, праць. — К., 1995. — С. 142–160; Чухліб Т. В. Євстафій Гоголь — полковник Війська Запорозького та наказний гетьман Правобережної України // Укр. іст. журнал. — 1997. — № 1. — С. 93–104; Чухліб Т. В. Євстафій Гоголь // Полководці Війська Запорозького: історичні портрети. — К., 1998. — С. 64–80; Чухліб Т. В. Євстафій Гоголь // Історія України в особах: Козаччина. — К., 2000. — С. 129–139.
4 Крикун М. З історії української козацької старшини… — С. 399.
5 Липинський В. Твори. — Філадельфія, 1980. — Т. 2. — С. 209.
6 Памятники, издаваемые Киевскою комиссиею для разбора древних актов. — К., 1898. — Т. I. — x. III. — С. 25.
7 Липинський В. Твори. — Т. 2. — С. 21.
8 Документи Богдана Хмельницького (1648–1657). — К., 1961. — С. 109.
9 Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т. 1. — С. 83.
10 Степанков В. С Поділля в роки Визвольної війни українського народу // Нариси історії Поділля. — Хмельницький, 1990. — С. 77–78.
11 Чарт. — Од. зб. 144, арк. 439; Акты ЮЗР. — Т. III. — Санкт-Петербург, 1862. — С. 415.
12 Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: хроніка життя та діяльності. — К., 1994. — С. 151.
13 Крикун М. З історії української козацької старшини… — С. 405.
14 Липинський В. Твори. — Т. 2. — С. 152.
15 Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. — К., 1993. — С. 357.
16 Софонович Ф. Хроніка з літописців давніх. — К., 1992. — С. 232.