Три сестри: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ДОРН: Що?

МАРІЙКА: Я ще раз хочу вам сказати. Мені хочеться поговорити... (Хвилюючись.) Я не люблю свого батька... але до вас лежить моє серце. Чомусь я всією душею відчуваю, що ви мені близький... Допоможіть-но мені. Допоможіть, а то я зроблю дурість, я підніму на глум своє життя, зіпсую його... Не можу довше...

ДОРН: Що? У чому допомогти?

МАРІЙКА: Я страждаю. Ніхто, ніхто не знає моїх страждань! (Кладе йому голову на груди, тихо.) Я люблю Костянтина.

ДОРН: Які всі знервовані! Які всі знервовані! І як багато любові... О, чаклунське озеро! (Ніжно.) Ну що ж я можу зробити, дитино? Що? Що?

Завіса

Дія друга

Майданчик для крокету. В глибині праворуч будинок з великою терасою, ліворуч видно озеро, у якому, відбиваючись, сяє сонце. Квітники. Полудень. Жарко. Збоку майданчика, в затінку старої липи, сидять на лаві Аркадіна, Дорн і Марійка. У Дорна на колінах розкрита книжка.

АРКАДІНА (до Марійки): А встаньмо.

Обидві підводяться.

АРКАДІНА (до Марійки): Станьмо поруч. Вам двадцять два роки, а мені майже вдвічі. Євгене Сергійовичу, хто з нас моложавіша?

ДОРН: Ви, звичайно.

АРКАДІНА: Ось, мось... А чому? Тому що я працюю, я відчуваю, я постійно в суєті, а ви сидите все на одному місці, не живете... І в мене правило: не зазирати в майбутнє. Я ніколи не думаю ні про старість, ні про смерть. Що має бути, того не минути.

МАРІЙКА: А в мене таке відчуття, ніби я народилася вже давно-давно; життя своє я тягну волоком, як нескінченний шлейф... І часто не буває ніякого бажання жити. (Сідає.) Звичайно, це все дрібниці. Треба здригнутися, скинути з себе все це.

ДОРН (наспівує тихо): «Розкажінь-но ви їй, квіти мої...»

АРКАДІНА: До всього я коректна, як англієць. Я, мила, тримаю себе у струні, як-то кажуть, і завжди одягнена і зачесана comme il faut[8]. Щоб я дозволила собі вийти з дому, хоча б ось у сад, у блузі або незачесаною? Ніколи. Тому я і збереглася, бо ніколи не була нечупарою, що не розпускала себе, як деякі... (Руки в боки, походжає майданчиком.) Ось вам, — як ціпонька. Хоч п’ятнадцятирічну дівчинку грати.

ДОРН: Ну, мось-пані, проте все-таки я продовжую. (Бере книжку.) Ми зупинилися на комірниках і щурах...

АРКАДІНА: І щурах. Читайте. (Сідає.) Утім дайте мені, я читатиму. Моя черга. (Бере книжку і шукає в ній очима.) І щурах... Ось воно... (Читає.) «І, зрозуміло, для світських людей балувати романістів і залучати їх до себе так само небезпечно, як комірникам виховувати щурів у своїх гамазеях. А тим часом їх люблять. Отже, коли жінка обрала письменника, якого вона прагне заполонити, вона тримає в облозі його шляхом компліментів, люб’язностей і догоджанням...» Ну, це у французів — можливо, але в нас нічого подібного, жодних програм. У нас жінка звичайно, перш ніж заполонити письменника, сама вже закохана по вуха, даруйте. Навіщо далеко ходити, візьміть хоч мене і Тригоріна...

Іде Сорін, спираючись на тростину, і поруч з ним Ніна; Медведенко котить за ними порожнє крісло.

СОРІН (тоном, яким пестять дітей): Так? У нас радість? Ми сьогодні веселі зрештою? (До сестри.) У нас радість! Батько і мачуха поїхали до Твері, і ми тепер вільні на цілих три дні.

НІНА (сідає поруч з Аркадіною і обіймає її): Я щаслива! Я тепер належу вам.

СОРІН (сідає у своє крісло): Вона сьогодні гарненька.

АРКАДІНА: Ошатна, цікава... За це ви розумниця. (Цілує Ніну.) Але не потрібно надто хвалити, а то наврочимо. Де Борис Олексійович?

НІНА: Він у купальні рибу вудить.

АРКАДІНА: Як йому не набридне! (Хоче продовжувати читати.)

НІНА: Це ви що?

АРКАДІНА: Мопассан, «На воді», люба. (Читає кілька рядків про себе.) Ну, далі нецікаво і неправильно. (Закриває книжку.) Неспокійна в мене душа. Скажіть, що з моїм сином? Чому він такий нудний і суворий? Він цілі дні проводить на озері, і я його майже геть не бачу.

МАРІЙКА: У нього недобре на душі. (До Ніни, боязко.) Прошу вас, прочитайте з його п’єси!

НІНА (знизавши плечима): Ви хочете? Це так нецікаво!

МАРІЙКА (стримуючи захоплення): Коли він сам читає щось, то очі у нього горять і обличчя полотніє. У нього прекрасний, сумний голос, а манери як у поета.

[8] Належно (фр.).