Три сестри: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

НІНА: Ваше життя прекрасне!

ТРИГОРІН: Що ж у нім особливо хорошого? (Дивиться на годинник.) Я маю зараз іти й писати. Даруйте, мені ні́коли... (Сміється.) Ви, як-то кажуть, наступили на мій найулюбленіший мозоль, і ось я починаю непокоїтися і трохи сердитися. Утім говорімо. Говоритимемо про моє чудове, світле життя... Ну, мось-панно, з чого почнемо? (Поміркувавши трохи.) Трапляються нав’язливі уявлення, коли людина день і ніч міркує, скажімо, все про місяць, і в мене є свій такий місяць. День і ніч охоплює мене одна невідчепна думка: я маю писати, я маю писати, я маю... Ледь скінчив повість, як уже чомусь маю писати іншу, потім ще одну, по ній іще іншу... Пишу безперервно, як на перекладних, й інакше не можу. Що ж тут прекрасного і світлого, я вас питаю? О, що за дике життя! Ось я з вами, я непокоюся, а тим часом щомиті пам’ятаю, що на мене чекає незакінчена повість. Бачу ось хмара, схожа на рояль. Думаю: варто неодмінно зазначити десь в оповіданні, що пливла хмара, наче рояль. Пахне геліотропом. Швидше затямлюю: нудотний запах, удовина барва, згадати при описі літнього вечора. Ловлю себе і вас на кожній фразі, на кожному слові і кваплюся хутко замкнути всі ці фрази і слова в свою літературну комору: а раптом згодяться! Коли завершую роботу, біжу до театру або вудити рибу; тут і відпочити б, забутися, ач — ні, у голові вже ворушиться важке чавунне ядро — новий сюжет, і вже тягне до столу, і треба поспішати знову писати і писати. І так завжди, завжди, і немає мені спокою від самого себе, і я відчуваю, що з’їдаю власне життя, що для меду, який я віддаю комусь у простір, я оббираю пилок із ліпших своїх квітів, зриваю самі квіти і топчу їхнє коріння. Хіба я не божевільний? Хіба мої близькі і знайомі тримають себе зі мною як зі здоровим? «Що пописуєте? Чим нас порадуєте?» Одне і те саме, одне і те саме, і мені здається, що ці увага знайомих, хвала, захоплення — усе це обман, мене обманюють, як хворого, і я іноді боюся, що ось-ось підкрадуться до мене ззаду, схоплять і повезуть, як Поприщіна[10], до божевільні. А за тих літ, за молодих, ліпших літ, коли я починав, моє письменство було однією суцільною му́кою. Маленький письменник, особливо коли йому не щастить, здається собі незграбним, недолугим, зайвим, нерви в нього напружені, розхитані; нестримно бродить він поряд людей, причетних до літератури й мистецтва, невизнаний, ніким не помічений, боячись прямо і сміливо дивитися в очі, точно пристрасний гравець, у якого немає грошей. Я не бачив свого читача, але чомусь у моїй уяві він здається мені недружнім, недовірливим. Я боявся публіки, вона була страшна мені, і коли мені доводилося ставити свою нову п’єсу, то здавалося щоразу, що брюнети вороже налаштовані, а блондини прохолодно байдужі. О, як це жахливо! Яка це була му́ка!

НІНА: Даруйте, та хіба натхнення і сам процес творчості не дають вам піднесених, щасливих хвилин?

ТРИГОРІН: Так. Коли пишу, приємно. І коректуру читати приємно, але... ледь вийшло з друку, як я не терплю і бачу вже, що воно не те, помилка, що його не треба було б писати зовсім, і мені прикро, на душі паскудно... (Сміючись.) А публіка читає: «Так, мило, талановито... Мило, але далеко до Толстого» або «Прекрасна річ, однак “Батьки і діти” Тургенєва ліпше». І так до гробу все триватиме — лишень мило і талановито, мило і талановито — окрім цього нічого, а як умру, знайомі, оминаючи могилу, казатимуть: «Тут лежить Тригорін. Хороший був письменник, але він писав гірше за Тургенєва».

НІНА: Даруйте, я відмовляюся розуміти вас. Ви просто розпещений успіхом.

ТРИГОРІН: Яким успіхом? Я ніколи не подобався собі. Я не люблю себе як письменника. Найгірше, що я в якомусь чаду і часто не розумію, що пишу... Я люблю ось цю воду, дерева, небо, я відчуваю природу, вона збуджує в мені пристрасть, непереборне бажання писати. Утім я не пейзажист лишень, я достоту й громадянин, я люблю батьківщину, народ, я відчуваю, що якщо я письменник, то я зобов’язаний говорити про народ, про його страждання, про його майбутнє, говорити про науку, про права людини й інше й подібне, і я говорю про все, поспішаю, мене зусібіч підганяють, сердяться, я кидаюся з боку в бік, як лисиця, зацькована псами, бачу, що життя і наука рухаються дедалі вперед, а я дедалі відстаю, як мужик, який спізнився на поїзд, і зрештою відчуваю, що я вмію писати тільки пейзаж, а в усьому іншому я фальшивий, і фальшивий до кісного мозку.

НІНА: Ви запрацювалися, й у вас немає часу і бажання усвідомити своє значення. Нехай ви незадоволений собою, але для інших ви великий і прекрасний! Якби я була таким письменником, як ви, то віддала б натовпу все своє життя, але усвідомлювала б, що щастя того натовпу тільки в тому, щоб підніматися до мене, і натовп возив би мене на колісниці.

ТРИГОРІН: Ну, на колісниці... Агамемнон я, абощо?

Обоє посміхнулися.

НІНА: За таке щастя, як бути письменницею або акторкою, я стерпіла б нелюбов близьких, нужду, розчарування, я мешкала би під дахом і їла би тільки житній хліб, страждала б від невдоволення собою, від усвідомлення своїх недоліків, але зате вже я зажадала б слави... справжньої, гучної слави... (Закриває обличчя руками.) Голова обертом... Уф!..

Голос Аркадіної з будинку: «Борисе Олексійовичу!».

ТРИГОРІН: Мене кличуть... Певно, збиратися. А не хочеться їхати. (Озирається на озеро.) Ач яка благодать!.. Добре!

НІНА: Бачите на тому березі будинок і сад?

ТРИГОРІН: Так.

НІНА: Це садиба моєї покійної матері. Я там народилась. Я все життя провела біля цього озера і знаю на ньому кожен острівець.

ТРИГОРІН: Добре у вас тут! (Побачивши чайку.) А це що?

НІНА: Чайка. Костянтин Гаврилович убив.

ТРИГОРІН: Красивий птах. Правда, не хочеться їхати. Ось умовте-но Ірину Миколаївну, щоб вона залишилася. (Записує до нотатника.)

НІНА: Що це ви пишете?

ТРИГОРІН: Так, занотовую... Сюжет промайнув... (Ховаючи нотатник.) Сюжет для невеликого оповідання: на березі озера з дитинства живе молода дівчина, така, як ви; любить озеро, як чайка, і щаслива, і вільна, як чайка. Але випадково надійшла людина, побачила і знічев’я занапастила її, як ось цю чайку.

Пауза.

У вікні показується Аркадіна.

АРКАДІНА: Борисе Олексійовичу, де ви?

ТРИГОРІН: Зараз! (Іде й озирається на Ніну; біля вікна, до Аркадіної.) Що?

АРКАДІНА: Ми залишаємося.

Тригорін заходить до будинку.

НІНА (підходить до рампи; після певних роздумів): Сон!

Завіса

Дія третя

Їдальня в будинку Соріна. Праворуч і ліворуч двері. Буфет. Шафа з ліками. Посеред кімнати стіл. Чемодан і картонки; помітно підготовку до від’їзду.

[10] Оксеній Поприщін — літературний персонаж, головний герой повісті Миколи Гоголя «Записки божевільного». (Прим. перекл.)