Чути, як хропе Сорін.
ДОРН: Добраніч!
АРКАДІНА: Петруню!
СОРІН: Га?
АРКАДІНА: Ти спиш?
СОРІН: Анітрохи.
Пауза.
АРКАДІНА: Ти не лікуєшся, а це недобре, брате.
СОРІН: Я радий лікуватися б, та ось лікар не бажає.
ДОРН: Лікуватися в шістдесят років!
СОРІН: І в шістдесят років жити хочеться.
ДОРН (розпачливо): Е! Ну, приймайте валеріанові краплі.
АРКАДІНА: Мені здається, йому добре поїхати б кудись на води.
ДОРН: Що ж? Можна поїхати. Можна і не їхати.
АРКАДІНА: От і зрозумій.
ДОРН: І розуміти нічого. Усе ясно.
Пауза.
МЕДВЕДЕНКО: Петру Миколайовичу було б кинути курити.
СОРІН: Дрібниці.
ДОРН: Ні, не дрібниці. Вино і тютюн знеособлюють. Після сигари або чарки горілки ви вже не Петро Миколайович, а Петро Миколайович плюс ще хтось; у вас розпливається ваше я, і ви вже ставитеся до самого себе, як до третьої особи — він.
СОРІН (сміється): Вам добре міркувати. Ви пожили вже, а я? Я прослужив по судовому відомству двадцять вісім років, але ще не жив, нічого не відчув, зрештою, і, ясна річ, жити мені дуже хочеться. Ви ситі і байдужі, і тому маєте схильність до філософії, я ж хочу жити і тому п’ю за обідом херес і курю сигари, і все. От і все.
ДОРН: Треба ставитися до життя серйозно, а лікуватися в шістдесят років, жаліти, що замолоду мало насолоджувався, це, даруйте, легковажність.
МАРІЙКА (підводиться): Снідати час, гадаю. (Іде ледачою, в’ялою ходою.) Ногу відсиділа... (Виходить.)
ДОРН: Піде і перед сніданком дві чарочки пропустить.
СОРІН: Особистого щастя немає в бідаки.
ДОРН: Пусте, ваша вищосте.
СОРІН: Ви міркуєте, як сита людина.
АРКАДІНА: Ах, що може бути нудніше цієї ось милої сільської нудьги! Жарко, тихо, ніхто нічого не робить, усі філософствують... Добре з вами, друзі, приємно вас слухати, але... сидіти в себе в номері й учити роль — набагато ліпше!
НІНА (захоплено): Добре! Я розумію вас.
СОРІН: Звичайно, в місті ліпше. Сидиш у своєму кабінеті, лакей нікого не впускає без доповіді, телефон... на вулиці візники і все...