АНДРІЙ: І коли, нарешті, в будинку заспокояться. Така веремія.
ЧЕБУТИКІН: Скоро. (Дивиться на годинник, потім заводить його; годинник б’є.) У мене годинник старовинний, з боєм... Перша, друга і п’ята батарея підуть рівно о першій годині.
Пауза.
ЧЕБУТИКІН: А я завтра.
АНДРІЙ: Назавжди?
ЧЕБУТИКІН: Не знаю. Може, через рік повернуся. Хоча біс його знає... Байдуже...
Чутно, як десь далеко грають на арфі і скрипці.
АНДРІЙ: Спорожніє місто. Точно його ковпаком накриють.
Пауза.
АНДРІЙ: Щось трапилося вчора біля театру; всі подейкують, а я не знаю.
ЧЕБУТИКІН: Нічого. Дурниці. Солоний став чіплятися до барона, а той розлютився і образив його, і вийшло так зрештою, що Солоний зобов’язаний був викликати його на дуель. (Дивиться на годинник.) Час уже, здається, вже... О пів на першу, в казеннім гаю, ось у тім, що звідси видно за річкою... Піф-паф. (Сміється.) Солоний уявляє, що він Лермонтов, і навіть вірші пише. Ось жарти жартами, а вже у нього третя дуель.
МАРІЯ: У кого?
ЧЕБУТИКІН: У Солоного.
МАРІЯ: А в барона?
ЧЕБУТИКІН: Що в барона?
Пауза.
МАРІЯ: У голові у мене плутанина... Усе таки, я кажу, не слід їм дозволяти. Він може поранити барона або навіть убити.
ЧЕБУТИКІН: Барон хороша людина, але одним бароном більше, одним менше — не все одно? Нехай! Усе одно!
За садом крик: «Ау! Гоп-гоп!».
ЧЕБУТИКІН: Зажди. Це Скворцов кричить, секундант. У човні сидить.
Пауза.
АНДРІЙ: Як на мене, і брати участь у дуелі, і бути присутнім на ній, хай навіть лікарем, просто аморально.
ЧЕБУТИКІН: Це тільки здається... Нічого немає на світі, нас немає, ми не існуємо, а тільки здається, що існуємо... І чи не все одно!
МАРІЯ: Так ось цілий день белькочуть, белькочуть... (Іде.) Живеш у такому кліматі, гляди, сніг піде, а тут іще ці розмови... (Зупиняючись.) Я не піду в будинок, я не можу туди ходити... Коли прийде Вершинін, скажете мені... (Прямує алеєю.) А вже летять перелітні птахи... (Дивиться вгору.) Лебеді або гуси... Любі мої, щасливі мої... (Виходить.)
АНДРІЙ: Спорожніє наш будинок. Поїдуть офіцери, поїдете ви, сестра заміж вийде, і залишуся в будинку я один.
ЧЕБУТИКІН: А жона?
Заходить з паперами Ферапонт.
АНДРІЙ: Жона є жона. Вона чесна, порядна, ну, добра, але в ній є при всьому тому дещо, що занижує її до дрібної, сліпої, отакої шершавої тварини. У всякому разі, вона не людина. Кажу вам як другу, єдиній людині, якій можу відкрити свою душу. Я люблю Наталю, це так, та іноді вона мені здається дивно вульгарною, і тоді я гублюся, не розумію, за що, чому я так люблю її або, принаймні, любив...
ЧЕБУТИКІН (підводиться): Я, брате, завтра їду, може, ніколи не побачимося, то ось тобі моя порада. Знаєш, одягни шапку, візьми в руки палицю й іди... іди й іди, іди без оглядки. І що далі підеш, то ліпше.
Солоний проходить до глибини сцени з двома офіцерами; побачивши Чебутикіна, повертає до нього; офіцери прямують далі.