ФЕДОТИК (до Кулигіна): Це вам на згадку... книжка з олівчиком... Ми тут підемо до річки...
Відходять, обидва озираються.
РОДЕ (кричить): Гоп-гоп!
КУЛИГІН (кричить): Прощавайте!
У глибині сцени Федотик і Роде зустрічають Марію і прощаються з нею; вона йде з ними.
ІРИНА: Подалися... (Сідає на нижню сходинку тераси.)
ЧЕБУТИКІН: А зі мною попрощатися забули.
ІРИНА: А ви ж чого?
ЧЕБУТИКІН: Та і я якось забув. Утім скоро побачуся з ними, йду завтра. Так... Ще один день лишився. Через рік дадуть мені відставку, знову приїду сюди і доживатиму свій вік поряд із вами. Мені до пенсії лишень один рочок залишився... (Кладе в кишеню газету, виймає іншу.) Приїду сюди до вас і зміню життя докорінно. Стану таким тихеньким, благо... благоугодним, пристойненьким...
ІРИНА: А вам варто змінити б життя, голубчику. Варто хоч якось.
ЧЕБУТИКІН: Так. Відчуваю. (Тихо наспівує.) Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я...
КУЛИГІН: Невиправний Іван Романич! Невиправний!
ЧЕБУТИКІН: Так ось до вас би на вишкіл. Тоді виправився б.
ІРИНА: Федір збрив собі вуса. Бачити не можу!
КУЛИГІН: А що хіба?
ЧЕБУТИКІН: Я сказав би, на що нині схожа ваша фізіономія, та не можу.
КУЛИГІН: Що ж! Так прийнято, це modus vivendi[25]. Директор у нас із поголеними вусами, і я теж, як став інспектором, поголився. Нікому не подобається, а мені байдуже. Я задоволений. З вусами я або без вусів, а я однаково задоволений... (Сідає.)
У глибині сцени Андрій провозить у візочку дитину, яка спить.
ІРИНА: Іване Романовичу, голубчику, рідний мій, я неймовірно занепокоєна. Ви вчора були на бульварі, скажіть, що там трапилося?
ЧЕБУТИКІН: Що трапилося? Нічого. Дурниці. (Читає газету.) Все одно!
КУЛИГІН: Так подейкують, ніби Солоний і барон стрілися вчора на бульварі біля театру...
ТУЗЕНБАХ: Припиніть! Ну, годі... (Махає рукою і йде до будинку.)
КУЛИГІН: Біля театру... Солоний став чіплятися до барона, а той не стерпів, сказав щось образливе...
ЧЕБУТИКІН: Не знаю. Нісенітниця це.
КУЛИГІН: В якійсь семінарії вчитель написав на творі «нісенітниця», а учень прочитав «хіцехіцуя» — думав, латиною написано. (Сміється.) Дивно аж до сміху. Подейкують, Солоний закоханий в Ірину і ніби зненавидів барона... Це зрозуміло. Ірина дуже гарна дівчина. Вона навіть схожа на Марійку, така само задумлива. Тільки в тебе, Ірино, характер м’якший. Щоправда, й у Марійки, втім, теж дуже хороший характер. Я її люблю, Марійку.
У глибині саду за сценою: «Ау! Гоп-гоп!».
ІРИНА (здригається): Сьогодні мене все чомусь лякає.
Пауза.
ІРИНА: У мене вже все готово, я по обіді відправляю свої речі. Ми з бароном завтра вінчаємося, завтра ж їдемо на цегельний завод, і позавтра я вже у школі, починається нове життя. Якось мені Бог та й допоможе! Коли я тримала іспит на вчительку, то навіть плакала з радості, з доброти...
Пауза.
[25] Тут: так уже повелося (латин.).