ІРИНА: Яка неспокійна ніч!
Пауза.
АНДРІЙ: Олю! (Визирає через ширми.) Чула? Бригаду беруть від нас, переводять кудись далеко.
ОЛЬГА: Це чутки лишень.
ІРИНА: Залишимося ми тоді одні... Олю!
ОЛЬГА: Ну?
ІРИНА: Мила, люба, я поважаю, я ціную барона, він чудова людина, я вийду за нього, згодна, тільки їдьмо в Москву! Благаю тебе, їдьмо! Ліпше Москви на світі немає нічого! Їдьмо, Олю! Їдьмо!
Завіса
Дія четверта
Старий сад при будинку Прозорова. Довга ялинова алея, в кінці якої видно річку. На тому боці річки — ліс. Праворуч тераса будинку; тут на столі пляшки і склянки; видно, щойно пили шампанське. Дванадцята годин дня. З вулиці до річки через сад зрідка ходять перехожі; швидко проходить осіб зо п’ять солдатів.
Чебутикін у піднесеному настрої, який не полишає його впродовж усього акту, сидить у кріслі, у саду, чекає, коли його покличуть; він у кашкеті і з палицею. Ірина, Кулигін з орденом на шиї, без вусів, і Тузенбах, стоячи на терасі, проводжають Федотика і Роде, які сходять униз; обидва офіцери в похідній формі.
ТУЗЕНБАХ (цілується з Федотик): Ви хороший, ми жили так дружно. (Цілується з Роде.) Ще раз... Прощавайте, дорогий мій!
ІРИНА: До зустрічі!
ФЕДОТИК: Не до зустрічі, а прощайте, ми вже ніколи не побачимося!
КУЛИГІН: Хто знає! (Втирає очі, посміхається.) Ось і я заплакав.
ІРИНА: Колись зустрінемося.
ФЕДОТИК: Років через десять-п’ятнадцять? Проте тоді ми ледь пізнаємо одне одного, холодно привітаємося... (Робить світлину.) Стійте... Ще востаннє.
РОДЕ (обіймає Тузенбаха): Не побачимося вже... (Цілує руку Ірині.) Дякую за все, за все!
ФЕДОТИК (розпачливо): Так постій!
ТУЗЕНБАХ: Дасть Бог, побачимося. Пишіть же нам. Неодмінно пишіть.
РОДЕ (оглядає сад): Прощавайте, дерева! (Кричить.) Гоп-гоп!
Пауза.
РОДЕ: Прощавай, відлуння!
КУЛИГІН: Глядіть, ще одружитеся там, у Польщі... Дружина полька обійме і скаже: «Кохане!». (Сміється.)
ФЕДОТИК (глянувши на годинник): Лишилося менше години. З нашої батареї тільки Солоний піде на баржі, ми ж зі стройовою частиною. Сьогодні підуть три батареї дивізійно, завтра знову три — і в місті запанують тиша і спокій.
ТУЗЕНБАХ: І нудьга страшна.
РОДЕ: А Марія Сергіївна де?
КУЛИГІН: Марійка в саду.
ФЕДОТИК: З нею попрощатися.
РОДЕ: Прощавайте, маю йти, а то я запла́чу... (Обіймає швидко Тузенбаха і Кулигіна, цілує руку Ірині). Прекрасно ми тут пожили...