Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Саме пару кроків оподалік два долинянці періщили, аж гуло, якогось залісяка, що не встиг дати драла і попався в матню. Петро глухо застогнав, якби це на його хребет посипалися удари, прикусив порепані губи й рвучко відвернувся набік. Цей, обкладений частоколами, був його побратим із дитячих літ та ще й свояк, обоє зжилися ще змалечку, разом ліпили бабки з болота, разом пасли гуси, корови... Ах! Добре йому так, голоп’ятникові!.. Най’го навчуть розуму, коли туман!.. Але враз рванувся наперед, мов ужалений, із затиснутими п'ястуками, пуднувши від себе Ганнусю, мов стебелину. Дівча налякано розкрило очі-блаватки й сплеснуло в долоні:

— Йой, чуєте, а вам що сталося?

Але парубій зараз же схаменувся та взяв себе у карби. Скривився з погордою, плюнув у тернину і терпко та нещиро зареготався:

— Ха-ха! Та я нічого... Я тільки так. Мене то нічого не обходить. От голоп’ятники!

Ганнуся відчула вмить, що з Петром коїться щось недобре, тож голосно бідкаючись, вхопила його обіруч за полу і силоміць потягла в сад. Волікся за нею слухняно, мов тіло без душі, зломаний, згорблений, понуривши очі в землю, як злодій. О Боже, який сором, яка ганьба!.. Як же ж він міг сам собі нахаркати в лице, як міг споневіряти, змішати з болотом свою честь і совість?! Падлюка ж він, гад, худобина! Ох, розступися ж, сира земле, та прохолонь у свої челюсті такого харцизяку, нікчему!.. Хто ж це видав, хто чував? Так-во втікати, тримаючись бабської спідниці, і лишати на поталу побратима? Та як? Та хто? Він, Петро Пліхівський?.. Строгий хлопський родовий кодекс честі, викарбуваний на тій ґудзуватій, але щирій, мов криця, душі, — не мав для нього пощади, не мав оправдання. Петрів мозок свердлувало безпощадно веретено свідомості, що він допустився непростимої підлоти, за яку палив його страшний біль і сором перед самим собою, перед цілим світом, а вже найбільше перед цією щебетушкою з русявими косами, що волікла його оце, мов барана, й що приворожила його, нюнькуватого валила, мрійливими смолистими віями.

Та лихо не спало, воно лише притаїлося! Не увійшли наші молодята і три стаї від гостинця, як десь з-за перевулка пурхнула чередою кіз громадка розцокотаних, мов сороки, дівчат.

— Хі-хі-хі! — сміялася безтурботно одна з другою. — Але ж бо залісяки втікають, аж ногавиці гублять!

— Ото герої!

— Ха-ха-ха!

Ех, необачні цокотухи, викликали ви вовка з ліса!.. Нестерпна мука, їдь і чад, що досі дусилися Петрові в печінках, роз’ятрилися і бухнули полум’ям! Скипіла кров, забагрилися злісно очі під чотиригранним чолом, сп’ялися кулаки в кам’яні довбні. Що? Хто?! Такі сороки глузують з нього в живі очі, що він утікає?.. Ні, не діждете ви цього, щоб він, Петро Пліхівський, губив зі страху ногавиці перед «вукраїнцями» з Красної Долини! Чекайте! Я вам покажу, що залісяки не втікають!

Одною рукою отрясся від Ганнусі, другою відчехолив від плота штахетину:

— Ні, не тікають!

— Ой, лишенько, людоньки, тримайте його! — заголосила Ганнуся. — Петре, Петруню, стій, не лети!.. Не лети, вони тебе заб’ють!

Ага!.. Стримайте вихор у полі, стримайте розгуканий гірський водоспад, що рине зі скали в безодню!.. Садив дужими кроками, аж земленька дудоніла. Мах, мах, мах! — і вже був на гостинці. Як грім з ясного неба впав між юрбу хлопців із Лип’я і Красної Долини, що дружніми зусиллями прочищували дорогу від заліських недобитків. Трах-тарах! Ой-ой, ґвалт! Хто це? Що за напасть?!.. Від Петрового одчайдушного і неочікуваного наступу та від страшенних ударів штахети парубки розскочилися хто куди, а кілька опинилося в рові, зметені сюди, мов полова, тим несамовитим вітряком.

Та цей переполох не тривав довго. Хлопці покмітили вмить, що мають до діла із самітним одинцем. Гі! Братва! Та він до кого? Та з ким? Тьфу-тьфу!.. Поплювали легіні в жилаві долоні й тісним перстенем окружили роз’юшеного велетня. А бий, сучого сина! Вали!.. Кільканадцять здоровенних п’ястуків, а в них цілий арсенал парубоцької зброї невмолимо завис над Петровою головою, віщуючи йому жахливу загибель. Але Петро в нелюдськім шалі й жадобі боротьби не відчував ні крихти перестраху. Що? Хто? Він, Петро Пліхівський?! Чекайте, паршивці, я вас навчу, я вам покажу, що залісяки не втікають!.. Приперся плечима до рештки поломаного плота і, затиснувши у ведмежих ручищах штахету, молотив на всі боки, вправо й вліво, та клав покотом на гостинець одного парубка за другим. Виглядав страшно! Сорочка на широких косматих грудях розірвалася надвоє, очі метали вогневиці, з рота прискала піна, розбурхана чуприна, змішана з потом, заліпила кантове обличчя. Здавалося, що це з вечірніх облаків, які купалися в пурпурі заходу, ступив на землю одчайдух-борець Кирило Кожум’яка або легендарний Ілля Муромець і став на кривавий герць з кривавою ордою, що облягла його, мов тічня роззявлених сіроманців... Та ні! Це тільки кінчився празник у Красній Долині... І тихо лопотів розвіяний леготом на сосновій щоглі жовто-блакитний прапорець...

Петро не довго так воював, не довго... Заки Ганнуся збігла на гостинець, заки, розпихаючи ліктями колесо воюючих, доглянула врешті в тій страхітливій суматосі свого жениха, то він уже подобав ні на жениха, ні на нікого... Когось там ще копали, місили, тратували і гатили чим попало, але той хтось не давав уже й знаку життя...

Як празник — то празник!

Потім люди зглядалися на Пилипову Ганнусю, як бігла горі селом, ломила рученята й голосила, як за покійником:

— Петруню мій, Петруню!

В селі було, мов по штурмі. Плоти порозвалювані, поломані ворота, на дорозі в купі пороху валялися побиті горшки, шапки, каменюки й потрощені частоколи. Туча перешуміла, бійка затихла, лише роздзявкана собачня рвалася на припонах і довго ще не могла втихомиритися. Пороздягані гостоньки з рум’янцями на лицях і з похміллям в очах повиходили на подвір’я, на гумна і перелази і з досадою негодували на загонистість молодого покоління, само собою промовчуючи те, що колись за молодості вони так само грішили. Опечалені ґаздині лише зводили очі на небо й безрадно кивали головами, мовляв, ото, кумонько, виховали-сьмо собі потіху на старість, гей-гей... А ґазди-батьки були більш непримиренні, рішучі. Сердито спльовували в траву, накивували кулаками головатим вербам та ясеням придорожним і ремствували:

— Ото бий таке дрантя собаче і слухай, чи трохи тепле!

— Порозпускалося та порозвозилося, що най матка Божа боронить!

— То, чуєте, по тій войні така дич поробилася. Де ж то перше так було?

— Але-во, перше було цілком інакше!

— A-а, хлоп все був дурний, буде дурний і здохне дурний. Не досить того, що його і так вся біда б’є, то він ще сам себе тлумить.

— Ая!.. Як той казав: хлопа не бий, то хлоп слабий...

В Пилипа на подвір’ї вуйки-стрийки поправляли галопом нашийники і відгортали зап’ятками з-перед кінських храп до баламутів недоїджену конюшину. Вуйни-стрийни саджали до полукішків розіслану дітвору. Пилип із Пилипихою вовтузилися поміж розвори, дишлі та довгі хвостища і впихали гостям під пахви клунки з книшами, обвиненими в старі газети. Кривий Гриць вперся і ані руш не хотів прийняти книша. Але-во, за жадні гроші!.. Цілував Пилипиху по руках і белемонив, плентаючи язиком, що чоловік є свиня, а цілий світ — це один бардак, і що пролетаріат мусить вже з тим зробити якийсь порядок!.. Одному сало росте, а другий не має на сіль і гас... Стрий Гнатко в кожусі розвалився на своїм возі, запряженім у пару цуговців, як самий граф Потоцький, і толкував вуйні Матроні, що молодість має своє право, а празник без бійки — то не є жоден празник. Начхати на такий празник! Що то за празник?.. А що там собі трошки юшки спустять, то це не зашкодить. Та що то є? Смійтеся з того! Гей, як я собі нагадаю, як я колись парубочив! Хо-хо!..

Раз зійшлися три святі із неба:

Святий Петро, Павло і Іван —

Як присілись та й коло горівки,