Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пилипиха просльозилася зі щастя й ховала свого пестунчика в пропащих закладках спідниці на чотири пілки:

— Не пий, кицуню, то гірке!

Але гості настоювали, щоб випив:

— Та не бороніть, най дитина вип’є.

— І я кажу: най покушає...

— Та що там того є? Як у наперстку...

Влодзьо з повагою простягнув руку по той наперсток, та в тій хвилині Славко перехопив чарку і друлив, аж оковитка розхляпалася по вишиваній скатерті.

— Най! Не пий тої отрути, бо не виросте з тебе людина, тільки худобина!

Всім зробилося трохи ніяково, а кущики брів над Гнатковими очима наїжились, гей щетина на дику. Грізно заворушились мідяні козацькі вусища:

— Но-но, не будь такий герой! Як вже-сь не збудував України, то і не збудуєш!

Стрий Гнатко, видимо, обдивився, бо зараз перестав оповідати про графське полювання і вже тільки сердито та як би від несхочу раяв вуйні Матроні, щоб купила в нього породисту льоху йоркширської раси... Яка?.. Ну, та яка... Свиня та й уже! З коротким рилом... Ну, то видите... Тепер усім стало моторошно, тільки вуйко Атанас не зважав ні на що і далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли.

— Та й потому, чуєте, положили мене на таку білу ляду, примоцували, як жиди Ісуса Христа, дали ми під ніс якоїсь чемериці, що-м геть чисто пам’ять стратив...

Але зараз прийшов до пам’яті й жадібно замуркотів й мляснув піднебінням, бо оце на порозі появився Пилип із дебелим дзбанком пива, з якого перевалювалася молочна піна з таким імпетом, що аж забілила Пилипові вуса і бороду. Хитався той наш Пилип із тим збанком від одвірка до одвірка, як явір під вітром, а його масні очиці світилися такою екстазою радості, що хлопа достеменно заткали, й не був у змозі слова промовити, тільки тицьнув пальцем позад себе, до сіней, та скалив зуби, мовляв — дивіть, хто то йде!

А то й справді... Гі! Йой! Хо-хо-хо! А дивіться, хто прийшов! Ну, най хто скаже! Гості! Гості! Три реєнти марширувало в хату один за другим, попереду Михайло Співак із Красної Долини, а за ним — Ханасівський із Лип’я. Як три царі з Востока!.. А за ними — ну хто ж би, як не Луць! Адіт, і та манта прилізла... Луць, без якого не обійшовся жоден празник, жодні хрестини, жоден похорон і жодне весілля, церковний провізор, права рука отця декана і третій по Бозі (Бог перший, отець декан другий, а я третій!), фірман над фірманами, брехлій над брехліями, а що вже до яствія і питія, то невикапаний Луць Заливайко!

Ху!.. Заклубилося в хаті, як у муравлищі, булькотало пиво, дзвонило череп’я, розв’язалися язики на всі заставки! Дячки — нічого й казати — були вже добре замаєні, бо обійшли кілька празників, усі три трималися дружньо за підпахи і беготіли невідомо на яку пам’ятку «Явился єси днесь вселенній... » Луць диригував їм батогом. Ого, тепер усе пішло шкереберть! Всі галасували, всі трочили ні в п’ять, ні в десять, а вже найбільше вуйни-стрийни, що порозпускали язики, як трилампові радія. Малі дітиська, що поспалися в перинах, побудилися та голосили, перелякані, мовби їх хто різав, Пилипиха плакала з радості серед хати, а стуманілий Пилип стирчав безрадно з порожнім збанком і не знав, куди вийти до комори, в той час коли дяки співали над ним многолітствіє. Але Луць миттю покмітив це трудне положення і вхопив збанок за вухо.

— Стрию, де стоїть бочка, в коморі?

— Та ти... ти там не трафиш, — циртолився збентежено Пилип.

— Що?! — запірився та визвірився Луць від такої зневаги. — Я не трафлю до чвертки з пивом? Ну, люди, подивіться, я не трафлю до чвертки з пивом!.. Стрию, та не робіть мені встиду.

А дячків уже волікли за поли, вже саджали на почесному місці під образами, вже вгощували чим хата багата. То обоє сторонські — це були реєнти старої дати — мали блискучі, як мушлі, черепи із закрученими над потилицею на біблійний спосіб рештками волосся, видовжені носи цвіли, як малини, та перламутрово мінилися на них окулярища з обвідками з тоненького дротика, за якими кисли заплилі очі, переплетені червоними жилками. З журавлиної шиї висувалося кожному на дишиці адамове яблуко. «Ангел вопіяще» вже ні той, ні той не витягнув, щоб не зірватись на «благородній» і не з’їхати на цілу октаву; обоє співали через ніс, а голоси мали загорівчені і дрантиві, як розбиті горшки. Зате тутешній, Михайло, — це був дячок із нової святоюрської школи, хлопиця черствий, як дубовий відземок, недавно жонатий, жвавий, як веретено, з буйним чупером, у вишиванці, а баритон мав такий, як дзвін, — як ревнув, то свічки гасли перед іконостасом! Смішака був, що най ‘го колька сколе, жартун такий, а практикант! — як зачав приповідати, то хоч боки зривай.

— Ну, гостоньки! — викрикував за скринею, — наїжтеся, напийтеся, та й ходіть до мене на празник...

— Ха-ха-ха! — лящало кругом. — Ади який штудерант! «Наїжтеся, напийтеся... » А щоб тебе сніг спалив!.. І я скажу: ото злодій!.. Хо-хо, Михайло — то голова!..

Вернувся з комори Луць з наточеним, верховатим збанком, перебрав від заголюканого Пилипа обов’язки господаря і дружбив-розливав «експортове», трохи до шкляниць, трохи по скрині, а трохи стрийнам на рукави, а стрийни пищали: «А ти, гунцвоте один, ходиш!.. А бодай-бись скис, та де лиєш?» Старий Гнатко, гикаючи, бо щикавка його напала, підставляв під збанок порожний коряк.

— Чуєш ти, третій по Бозі, а твої отець-декан знають, як ти їх цибулиш, коли ділиш спілки?..

— Аво, на маєте! — розкладав руками Луць. — Та певно, що знають. Та же на кожнім соборчику хвалять мене перед усіма єгомостями. Мій Луць, кажуть, то моя права рука. Краде, але добре краде, бреше, але рівно бреше, і за це його люблю!..

— Хо-хо-хо! А бодай тебе хліб обсів!.. Ото плентій...

— Ей, що не кажіть, таки добрий наш ксьондз, нема що казати.

— Та! Добрий, бо йому добре.

— І я скажу: ба кому ліпше на світі?.. Котові і попові!

— Має з живого, має з мерлого.

Хміль вже міцно забив гостям памороки, а іменно вуйнам-стрийнам, які розохотились не як-небудь і наперлися конче співати. Михайло Співак відкашельнув, втягнув дух в атлетичні, гей ковальські челюсті, груди і затягнув спіжевим баритоном: