Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мамуня були в коморі й завивали в старі газети книші, що їх кожен гість мав дістати під пахву, як піде додому. Татуньо також тут були, склонилися в журбі на чвертку і напівсонно щось слинили, а пиво з піпи, замість до збанка, текло їм за холяву... Пилипиха торохкотіла, гей скоростріл, й обмовляла любих гостоньків, не залишаючи на них сухої нитки. І навіщо та кривописка стільки бахорів привезла? А та суха дримба напевно схоче лишитися на попразен, я вже її знаю!.. Боженьку милосердний, але ж той Максим пхає в себе і пхає! Десь дна хлоп не має чи що?.. А Матроні не даю книша, бо я для неї не маю... Я печу хліб, як пан-Біг приказав, а не якісь пєрніки і торти!..

— Мамуню, я піду трошки на музику подивитися, — просилася Ганнуся.

— А йди, йди, або я тебе тримаю? Та й витягни з хати того без’язикого! Страх, людоньки, що то за німак!.. Сяде, надується, гей борсук!..

— Ей, десь ти така! — боронив Пилип свого майбутнього зятя. — Видно, що хлопець статкує... Все ж то господарська дитина!

Господарська дитина стояла вже в сінях, м’яла кашкетину у ведмежих лапищах і ждала на Ганнусю, мов на дощ. П’янке й туге повітря маєвого вечора, що в багряній заграві заходу мінилося золотим відтінком, як дорогоцінне питво, вдарило в нього дурманом, аж хлопиця захитався на порозі та нехітьма обняв рукою в’юнкий Ганнусин стан. Зашарілися від того обоє, Ганнуся не дуже-то мудро засміялася, закриваючи низку дрібних зубків вишиваною хусточкою, а широкогрудий Петро протяжно зітхнув і ніяково задивився в облаки.

Маєвий день гас запашним смолоскипом, приносив із себе жертву цілоспалення у своїй величній красі. Невговкані ескадри хрущів, розгнуздані у весняній гульні, гуділи серед ласкавої тиші, мов невидимі мотори, й збивали крильцятами білі пелюстки квіту з відцвітаючих садів. На подвір’ї, під останнім рубцем сонця, порпалися в піску дрібні й пухкі, мов базі на вербині, ціпенята. Зеленолисті горіхи, що курилися, мов кадильниці, пахощами весни, розстелювали по сутиках кирею вечірніх тіней. Троянди під вікнами сріблилися першими сльозинами тихих рос. Померкло небо ген у своїй глибині, тільки на сузір’ях, де зустрічалося воно з фіолетом лісу, — відгороджував земні низини від небесних вершин темно-рожевий омофор.

Двоє молодят ішло поруч себе тихою ходою тісним переулком, що наче темрявний зелений тунель губився і потопав у траві, хабазях і глухій кропиві. Обабіч вулиці бігли оплітки, плетені з лозини, перетикані щокілька сажнів, замість стовпців, головатими, підчімханими вербами.

Ганнуся теребила в пальцях вишивану хусточку і ставила хиткі та непевні кроки у своїх мештиках на корках поміж вибоїни по худоб’ячих ратицях. Вона була лише у вузенькій оксамитній, понашиваній блискучими цяцьками горсетці, тому легко тремтіла від вечірнього холоду і раз у раз незамітно тулилася до боку Петра. При тому щебетала безугавку, як ластів’я; яка вона славна хористка — співає сопраном на хорах, а яка аматорка, нема понад неї!.. Сьогодні ні, сьогодні не виступає в «Невольнику», бо хотіли їй дати ролю в гурті, але вона красно подякувала... Спасибі за ласку, най собі беруть до гурту тих роззяв, що перший раз вилізли на сцену, а вона — стара аматорка!.. Йой, але якого вони мають файного диригента... Єгомосців синок, студент, умгу, називається Ромцьо. Хлопець, як ляльочка, чешеться так-то — на бік, а який веселий, жартівливий!.. Е, а в нас буде це і тамте, а наші поїдуть там і там, а наша читальня — те, а наш кружок — тамте... І раз у раз зводила русяву голівку високо догори — бо де ж такий височенний вигнався, — та з-під довгих смолистих вій посипала Петрові іскристі допитливі бісики, від яких велетень зараз відвертав очі на облаки.

Був майже у розпуці, бо не знав, як і що промовити до цієї щебетушки. Він ніде не був записаний, ніде не співав і не виступав, і нікуди не виїздив, хіба за обірником у поле або по дрова до лісу, ну та й до млина з мливом або у п’ятницю на торг. Але вона сама добре знає, що у п’ятницю торг, а як вийде мука, заспа і грис для безрог, то треба везти до млина. Це ж ясне... Ну, а якби їй так натякнути про те, що він дуже любить іти з кіньми на ніч, як там дише медяними пахощами конюшина, і липи цвітуть на цвинтарищі, і повновида плесканка місяця вихиляється з-поза чорного бовдура дзвіниці... або як світанком сліпуче сонце чеканить тобі на добридень чоло, а ти держиш чепиги в жилавих долонях і кладеш скибу за скибою — і чуєш цілунки ранніх рос на устах... і п’янку міць, що б’є з тебе і з тих скиб життєдайних... і дивну якусь радість... ет! Говорила-їхала... Також не мав би що розповісти, та такі небилиці... Ах, як то тяжко дійти з бабою до ладу!.. До конини скорше промовиш, а з бабою гірка година...

Дивний був собі хлопець Петро Пліхівський із Залісся, такі тепер уже переводяться, бо для таких не стає місця на землі, не стає повітря, яким вони могли б дихати. Хоча походив з ославленого Залісся, з того осиного гнізда сектанства і сельробівщини, де жирували і штунда, і суботники, і баптисти, де ломили й паскудили придорожні хрести з розп’яттям, а за священиком, як ішов з божими дарами, жбурляли камінням, де здичіння й розперезаність не знали меж, — то оцей хлопець неначе б уродився десь на відлюдному острові, здалека від світа та людей. Він виріс на багацькому хуторі, що так само сторонив від села, як панський двір, був нащадком кметів-багатирів із діда-прадіда, що ніколи не гнулися на панщині і для яких решта односельчан були ізгої, діди, голоп’ятники, паршивці. В його патріархальному роді гордощами й святощами безцінними були тверда руська віра, сліпий послух батькам та їхній волі й глибоко вкорінена любов до прадідівського закону. В його родинній хаті під закуреним сволоком були видовбані заповіти-чесноти, найбільше перестерігані в цьому домі: «Молись, трудись, тверезись!» І його рід ніколи й ніде не осквернив себе й не обезславив прогріхами простолюддя — чи то крадіжкою, чи пияцтвом, чи розбоєм і безбожним життям.

Та відколи Петрового діда вивезли мадяри до Талергофу, а Петровому батькові, на превеликий сором і ганьбу, всипали українські вояки двадцять п’ять відливаних за те, що не пустив кінної стежі на гумно квартирувати, — відтоді в роді Пліхівських загніздилася змора непримиримого «кацапства», а слово «українець» стало раз і назавжди тавром прокляття й зненависті, що так і всмокталося, як гадина, в кров і кість цілої родини.

I в Петра, в наймолодший паростень його роду, впоєно змалечку цю зненависть, хоча під животворним подихом чародія-часу та крутіжі його бистрих колесниць, вона безнастанно крушіла і топніла, як леди від весняного сонця. Грімкий і стоголосий водоспад нового буйного життя тягнув Петра силоміць на широкі плеса з-поза китайського муру рідного хутора, що тхнув ще тільки духом трупарні. Але й такому чародієві, як час, важко було упоратися та вирізьбити на новий лад цю неотесану і первісну людську брилу, бо на сторожі її скам’янілості стояли непохитно, мов струпішілі фетиші, старі і кошмарні закони батьків... Так! Петро був ще твердий русин! А до того ж він називався не будь-як, а Пліхівський, а ті решта — це самі діди, голоп’ятники і вошивці. Пхе! «Вукраїнці»!..

Ганнуся з притаманним жіночій вдачі віщим даром якби відгадувала все те, що кишіло в челюстях душі цього незугарного велетня з хмарним видом, який перевалювався біля неї з боку на бік і смудив хробака з махорки.

— Чуєте, — промовила вона з повагою, — а в тім вашім Заліссі-то щось нічого нема людського... Якісь — вісьта-сельроби, гайта-сельроби, суботники, антихристи — йой, як то не файно, як у селі є така дич...

Погірдливо скривився і плюнув.

— От голоп’ятники!

— А чи то правда, — спитала невинненько, — що ваш татуньо «кацап»?

Насупився, як темна ніч.

— Тато такий русин, як і всі... ніякий не «кацап»!

Ганнуся розсіяно скубала ріжок хустки.

— Та, Боженьку, я там не знаю, як у вас, але в нас нема вже жодного русина. Самі українці...

Потім соромливо знизила смолисті вії й тихо шепнула:

— А як... пристанете до нас, то впишетеся до нашої читальні, правда?

— Може ся, і впишу...

Вийшли з мрячного льоху зелені й опинилися на многолюдному гамірному гостинці, що вів на громадську толоку, де молодь дотанцьовувала празник. Широкий вигін був обтичений свіжим осиковим плотом, а високо понад ним на тридцятиметровій сосні, облупленій з кори, лопотів на вітрі розвіяний жовто-блакитний прапорець. Оркестра сиділа на збитій з дощок трибуні й видмухувала із себе рештки духу в пузаті мосяжні труби. Хлопці попріли, як миші, пороздягалися до сорочок, порозщіпали ковніри вишиванок і дули, аж їм очі з лоба вилазили... Гоп-а! Або грай, або гроші віддай!.. «Соколи» з Лип’я, що виступали сьогодні з вправами вільноруч, та «луговики» з Красної Долини, що були на фестині впорядниками, завзялися тепер надолужити те, що проґавили за ціле полуднє. З розвіяними гирями і малиновими гарасівками витинали гопака, аж землю рвали під собою, вівкали, кидали головами на всі боки і обертали в міцних руках, гей пір’ячка, дівчат, молодиць і підстрижених панянок. Гоп-а! Ріж, сип, най ся меле! Тепер ми гуляємо! Грай, Матвію, бо то вже останок! Гоп-а!..

Закрутився, заметушився цілий світ божий в шаленій коломийці, стугоніла земленька, іскри сипались з-під чобіт, летіла курява і пил, дзеленькали коралі, вогневицями в безтямі блищали очі, розлеймались бинди, стрічки коси-роси і вишивані рукави.

Гоп-а! Як празник, то празник!..

Посередині площі в мурованім Народнім Домі, обліпленім, як леп мухами, лабатими і крикливими афішами, йшли повною парою приготування до «Невольника». Єгомосців академік Ромко в білій запасці до характеризації, замащеній пудром, як мельник, з перекривленою краваткою, засапаний, задиханий, товкся по площі, мов несповна розуму, і зганяв аматорів, щоб ішли на сцену малюватися. Кляв, як швець, кидав перуками і підкладами, роздер би тепер кожного на кусні, бо ніяк не міг собі дати ради з тим народом!..

Всі запорожці ухарактеризовані, в червоних шароварах і з приліпленими мастіксом вусищами, втекли зі сцени і пішли в танець, а дівчат із гурту в п’ятій дії — то навіть кіньми не відірвав би від коломийки. Ромко рвав собі волосся з розпуки і гонив, мов навіжений, із салі на сцену, а зі сцени на салю, то до брами, то до каси, то до оркестри, молив, просив, грозив, вимахував кулаками: «Перестаньте грати, ради Бога! Перестаньте грати! Таж о сьомій годині початок!.. » Де ж там! Говори до гори! Його зараз закричали: «Ще один танець, тільки один танець!» І знов: гоп-а, Коломия не помия!.. Ромко затикав вуха пальцями і втікав назад до салі. Господи Боже, що за темний нарід!.. Папуаси, справжні папуаси або ботокуди!.. Тільки застромити перо в чупер і завісити кочільце на ніс!.. І що ти витанцюєш, один з другим? Україну вискакаєш, тумане вісімнадцятий?..

В холодку, під розложистим ясенем при розхитанім столику, сиділи непорушно, як статуї Будди, два лисі виділові в полотняних портеницях і продавали білети. Сині, рожеві і білі. По 10 грошів, по 20 і по 49, але то вже ті «екстра», з самого переду. А дітиська най ідуть задурно. Ая... Най бахор також щось побачить... В набожному скуплені слинили обрубкуваті пальці, листкували бльочки, а дрібняки складали рівненько на окремі купочки.