Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Свята правда! Хомова стара була в місті! Навіть тих пару покладків продала! Але грошей за ці покладки ніхто ніколи не побачив. Десь поділися.

Згадали ми про Хомову жінку. Фільозоф була баба! Дібралися з паном справником, як дві краплі роси. Прийде вона, бувало, до кооперативи, нагорне цілий подолок всякого краму та й:

— Запиши там, Сенуню, ая. Старий заплатить, ая...

За тиждень-два крамар тиць Хомі книжку під ніс:

— Пане справник, щось ви тут теє...

— А тобі що? Палиться?! Маєш час, я зі села не втікаю!

А сам всадиться на прилавок, нагорне з перескринка повні жмені грошей і до кишені. Змішає їх зі своїми власними, бо, мовляв, це не собаки — не погризуться.

— Як же так? — питає крамар. — Ні денний торг ще не замкнений, ні касієр не знає, скільки було грошей, а ви вже й сховали...

— Но, ти мене не вчи! Я знаю, що роблю! Що там касієр!.. Ну, що касієр? Касієр — є касієр, а мені треба грошей на товар, і шлюс!..

Так воно було на перший місяць, так воно було на другий. Вже й по селі почали скрізь говорити, що Хома Собенко щось забагато кооперативу «відтяжує».

Зразу Сень Свистун, «рекрут» у кооперативному діловодстві, глядів на ці штудерні маніпуляції і мовчав. Воно ж і начальство якесь, і перший господар у селі — як же тут рекурсувати?.. Та смілива й чесна вдача колишнього вояки не могла стерпіти такого циганства. Раз якось перестрів Сень голову Павлюка та й каже:

— Зле, пане голово! Робіть, що знаєте: або я тікаю з крамниці, або шукайте іншого справника! — І розповів все, що знав сам, і що чув від людей про справникування Хоми Собенка.

Голова почухався в голову, бо ж воно... гм... справа трохи делікатна... Для більшої відваги та для скріплення важливости хвилини нарядив Павлюк нову шапку, закликав містоголову Коцюбу, і оба разом потюпали на «авдієнцію» до Собенка.

Пан справник розвалився саме за скринею і завзято періщив гарячу бульбу, политу шкварками, та дудлив раз у раз зі здоровенного горшка квасне молоко. Сопів притім і стогнав, як на муках.

— Дай Боже добрий вечір.

— Дай Боже здоровля.

— Час на обід...

— Просимо й вас.

— Гм... кхм... — почав Павлюк і закашлявся. — Воно... гм... як то кажуть... щось ви там, пане справник, трохи наборгували в кооперативі...

— Е, та то нічо не є! Смійтеся з того. Тих кілька ґрошів... Я віддам, в мене не пропаде!

— Це навіть лихий приклад для других, що...

— Аво! Ви мені говорите! Та ж я сам це розумію...

— Друга річ, то... борони Боже! Я вам нічого не закидаю... але ви не повинні брати з ляди грошей перед замкненням торгу...

— Аво! Чи ж я дитина?.. Та як?!

— ... а також на свої власні потреби...

— Гей, люди! Чи мені аж тре кооперативних грошей! Я маю свої!..

— Маєте свої, це правда, але й на чужі у вас апетит несогірший, — перебив нетерпеливий Коцюба.

— Що?! Ви мене злодієм називаєте?! Ви виділи?! Маєте свідків?! — заверещав Собенко й почервонів, як когутячий гребінь.

— Не треба й свідків! Вже ціле село знає, що ви обкрадаєте кооперативу на всі боки! — крикнув й собі запальчивий містоголова.

— Я краду?! Я краду?! Брешеш, пся кров собача!.. Я знаю, хто вас під’юдив на мене: той мурґа поломаний, що сидить у крамниці! Але я його навчу! Я йому покажу! Я йому!.. — і осатанілий Хома зірвався з лави, хватив палюгу в руки і, як опарений, вилетів з хати.