Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дай нам, Боже, в добрий час!

Ой, ну-ну, ой, ну-ну...

— «Розвеселим родину!» — підхопили гості празниковий гімн «тирольців сходу», аж шибки злементіли, аж Пилипова хата застогнала на дубових закопах. Та як зійшло на другу строфу, що «в нас родина вся одна», то одні тягнули по-стародавньому: «ціла наша Русь свята», а другі вже потрапляли на новітній лад: «Україна та свята» і так помотали Русь з Україною, що не могли в’їхати ні вперед, ні назад. Тоді Михайло всіх утихомирив, звівся з лавиці, подзвонив шкляницею до стола і врочисто промовив:

— Шановні гості! Нашому панові господареві та й пані господині, та й всьому домові і всім живущим у нім да сотворить Господь многая і благая літа!

— «Во здравіє-є, во спасеніє-є-є»! — зарокотіло в хаті з двох десятків хлопських грудей... Запаморочений Пилип тримався жінки, як нурець підводного дзвона, втирав руками сльози щастя і голосно хлипав. А гості не вгавали:

Наш Пилип най жиє,

Най нам пива додає,

Сотвори, Господи, многая літа-а!

Потім вуйни і стрийни зачали своєї:

Пилося, пилося, по запасці лилося,

По запасці моїй, на здоров'я кумі!

А вуйки-стрийки своєї:

Кришталева чаша, срібная креш.

Пити чи не пити, все умреш!

А потім: «А хто п’є, тому наливайте, хто не п’є, тому не давайте» — і покотилися пісні коломийкові і жалібні, весільні і похоронні, тропарі й антифони, і «за нас, і за вас», і «бодай ся когут знудив», і «чом, чом, земле моя», «а в тім небі не дають горілки», і «не піду додому, аж рано, аж рано, аж буде день»...

Вуйки-стрийки вряди-годи давали собі раст, щоб переполокати горла, вуйни-стрийни піяли і піяли без кінця, аж позаходилися, аж похрипли. Аж як на скрині осіяло півтеляти в запашній підливі, тоді вже всі вмовкли й запопадливо присілися до снідів. При тому гаморили всі нараз, хоч ніхто нікого не слухав. Дячки сварилися за напіви у болгарських гласах, Михайло казав, що в церкві Юра так співають, а Ханасівський із Лип’я переконував його, що це фальшиво.

— Чия тобі не казала,

Як я свині заганяла,

Нині п’ятий глас! —

передражнював їх Луць на превелику втіху вуйнам-стрийнам, що покладалися зі сміху з його перелицьованого «Апостола».

— Братіє-є, — читав Луць через ніс, — не ходіте в подертому шматію, бо в подертому шматію нема хуху, ні духу, ні жодної теплоти...

Старий Гнатко, якого далі мордувала щикавка, вихвалював під небеса перед вуйною Матроною — раз графа Потоцького, а раз свою породисту льоху йоркширської раси: «Дванадцять штук того року висипала! Як писанки, як родзинки!» Вуйко Атанас далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли, а кум Максим склонив голову на лаву і спав, як той пень. Двоє сватів у білих полотнянках — обоє присадкуваті та опецькуваті — замастилися соусом і, липаючи білками, не могли собі ніяк пригадати, чи цісар Каролько був під Грацом на манебрах, чи не був?.. Ні, відай, такой не був!.. Стрий Францішко був. Ая, ая... Ги-гик!.. На здоров’ячко. А кажуть, що буде война, дайми-нато. Та йдіть!.. Та бігме-ну. А ви звідки знаєте? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Дай Боже здоров’ячко... А я вам кау, що буде. Не буде! Газета писала. Газета бреше... А відки знаєте, що бреше? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Ой, свату, щось мене притиснуло... Ходім на двір придивитися до коней. Помаленько, свату, помаленько, не стягніть обруса.

Кривий Гриць зачервонівся, як прапор на 1 мая, забув, що правується із шурином за півморга гниляка, гатив п’ястуком по скрині і толкував Славкові, що в Росії — рай жити, не вмирати, тільки пани і попи брешуть, що там зле, що там хліба нема. Ге-ге, хліба нема! Чув це світ?! Щоб у Росії хліба не було?.. Славко затискав зуби і демонстративно мовчав, бо уважав за нечесть відповідати людині, яка залила собі хавку. Але лютий був, болючий, очі в нього блищали гнівом, як срібна відзнака в кляпі маринарки: цідив п’яте порцелянове горня кави з праженого ячменю.

Тепер вуйки-стрийки щораз то частіше протискалися з-поза скринь, шукали на полиці за своїми шапками, натягали на голови чужі й, тримаючись одвірків, чимчикували надвір подивитися до коней і прохолодитися. У світлиці стало парно, як у лазні, можна було зваритися, піт лився цюркотом зі смажених сонцем облич. Пиво гасило спрагу, але геть замакітрило голови, поплутало язики, як жидам під Вавилонською вежею, але й додавало фантазії. Сипались, мов із рукава, соковиті жарти, дотинки і побрехеньки, що трискали барвистими перлинами гумору, який міг викохатися лише на буйній українській землиці, що вигодувала своїми всеблагими грудьми єдиний під сонцем нарід «хлопських фільософів». Але ж та празникова вакханалія ні стільки, що чорного за нігтем, не перебирала мірки, а навпаки — пахла немовби обрядовою повагою та достоїнством, що так і вросло в тіло і кров українського селянина. Так і видно було, що в кожному з тих невчених і простих хліборобів, від якого дише туго весняна млість чорнозему, дьоготь та гребінне полотно — намагається задержатись у слові й ділі, в умі і помишленню якийсь ніде не писаний традиційний церемоніал, переказаний йому з діда-прадіда та залишений в спадщині цілими поколіннями гідного й достойного роду ратаїв.

В тому людському стовковищі та розгардіяші Ганнусин жених Петро Пліхівський із Залісся покутував ціле пополуднє, як на муках, і вудився в тім комині духоти, міцних терпких пахощів і духу махорки. Несміливий той велетень весь час сидів, як на терню, і подобав на оленя, що запався до вовчого долу. Все робив якби з мусу: сидів — з мусу, їв з мусу, пив — з мусу, хіхотав, як мерлець до трама, — під час загальної веселості в хаті. Та зате жодна сила не могла його примусити бовкнути до когось бодай слівце, бодай комусь щось притакнути, бодай писнути так або сяк. А втім, мало хто з гостей звертав увагу на того без’язикого й нахмуреного валила. Правда, Марина, далека його тітка, пробувала викресати якусь іскорку життя з цього неотеси і розв’язати йому рот, але Петро відсахнувся з острахом від тої богомільної невісти, мов від сатани... Тож сторчав він у куті під бовдуром, осамітнений та німий, мов мумія, відганявся від мух, дусився в задусі, сорочку мав мокру, мов хлющ, в голові гатило йому сім ступ від гамору і дзенькоту череп’я, — але зі свого кута він не смів би ворухнутися, хоч би його пекли шиною!.. Тільки вряди-годи кидав скоса великими, блакитними очима ні то розпучливо, ні то закохано на красну Ганнусю, коли вона задзвонила намистом і блиснула, як веселка, біля нього. Ганнуся встигала обмінятися з ним палким-палким поглядом, бо запопадлива Пилипиха так муштрувала дочкою то в коморі, то в пекарні, що бідне дівча не мало коли й відсапнути.

Аж підвечір, як уже трохи переглотилося, як перейшли дівчата з тацями, що збирали на церкву, як одні гості вже не були в силі далі обідати, а другі пішли ще їсти на інші хати, — тоді Ганнуся десь у кутку мерщій причесалася до розколеного дзеркальця, виложила на чоло «шіму», взула празничні жовті мешти на корках і, несміливо закрадаючись до свого зальотника, шепнула йому на вухо:

— Чуєте... А може, підемо на музику?

Від такої несподіванки велетень мало не вдавився куснем книша, закашлявся, запчихався, почав шукати попід лаву за кашкетиною, а врешті видушив із себе:

— То ходім...

— Чекайте трошки, я ще піду і замельдуюся в мамуні.