Пісня життя (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Той чорнобривий, той наш такий... Свого ховання.

— Хе-хе...

Статочні ґазди в білесеньких полотнянках, опоясані австрійськими «куплями», а чупері вимазані по-празнешному й приплескані, як плесканки сира, а чоботи статні, господарські, з вухами на п’ять цалів, аж світилися від шварцу — чап-чалап — вагом, гей гусаки ступали по кам’яних сходах, дзеленькали підковами й погладжували вуса.

У самій хвіртці безногий бородач із вовчим видом люто стискав у жменях дерев’яні кулі.

— Шляк трафив наглий! І ніц ніхто не дає...

— Аво, дивися!.. Бив би!

— На маєш! Ніж би засадив!

— Цуд!.. Щось такого...

На стос сірого каміння, під гіллястими липами, виліз на проповідь в сяючім епітрахилі катехит із Лубина, стрункий, як свічка, чорнявий, живий, як іскра, очі блискавками мигали. Молоде то ще було, всього рік як його висвятили, а вже мури витирав, бо залісяки доти на нього юдили і хляпали язиками, доки не виюдили...

Але він балакав! Але чесав!.. Гріло, бо гріло без милосердя, а здріматися ні на часок не було права. Але-во! Ті, з місії, ані не вмилися до нього!.. А як із притиском урубав: і «Так і наш український нар-р-род!», то людонькове — шу-шу-шу! — встояти не могли, земля під ними горіла, пучнявіли дужі груди під вишиваними сорочками, пашіли бронзові лиця, тут сльоза — кап! там сльоза — кап! — запаски пішли в рух, навіть дядькам із приплесканими гирями зробилося маркотно. Ханасівські, що гурмилися під липами, лише головами похитували:

— Ото ксьондзик раз! Гей, гей, якби в нас такий, то щось у селі було би. А наші що? Винце пендять зі свербивусу, на цитрі грають і до лісничого — на гербатку...

— Бая. Так, ой так...

Надуті «сельроби» із Залісся глумливо закопилювали губи.

— Чекай, чекай, той такий самий буде! Дістане ліпшу парафію, приховає собі животик та й вкоськається...

Але їх зараз запшикали:

— Тс-с-с!.. Аво, дивися, які мудрагелі...

— Витри си ніс наперед, шмаркачу один з другим.

— А то бий таке дрантя, пся кров...

Сонце колувало на полудень, променів хрест на церковній бані, ледве чутно шуміли хором крислаті смереки, цвіла черемха на зарослих хабазом могилках, і дивом дивувався задивлений в свою празничну вроду ласкавий день, золотом тканий, блакитом замаєний, пишними садами закосичений!

Празник був — гей! — празнику був ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи — празник у Красній Долині!..

— Та ну!

— Та во!

— Стрию, я вас не пущу! Татуньо так вас просили!

— Гов, дівче, не сіпай мене, бо перевернуся на сміх людям... Таке то моцне, так вигналося... цуд!

— Митре, та ну, ходи!

— Чекай, а ти не знав, що в мене на Покрови празник?

— Е, десь ти такий...

— Тихо! А твоя Феська не знала?

— Ой-ой!

— А, гостоньки мої, косоньки мої, де вас посадити та чим вас приймати? Не цурайтеся, не чужайтеся, тож ми свої!..