— Той чорнобривий, той наш такий... Свого ховання.
— Хе-хе...
Статочні ґазди в білесеньких полотнянках, опоясані австрійськими «куплями», а чупері вимазані по-празнешному й приплескані, як плесканки сира, а чоботи статні, господарські, з вухами на п’ять цалів, аж світилися від шварцу — чап-чалап — вагом, гей гусаки ступали по кам’яних сходах, дзеленькали підковами й погладжували вуса.
У самій хвіртці безногий бородач із вовчим видом люто стискав у жменях дерев’яні кулі.
— Шляк трафив наглий! І ніц ніхто не дає...
— Аво, дивися!.. Бив би!
— На маєш! Ніж би засадив!
— Цуд!.. Щось такого...
На стос сірого каміння, під гіллястими липами, виліз на проповідь в сяючім епітрахилі катехит із Лубина, стрункий, як свічка, чорнявий, живий, як іскра, очі блискавками мигали. Молоде то ще було, всього рік як його висвятили, а вже мури витирав, бо залісяки доти на нього юдили і хляпали язиками, доки не виюдили...
Але він балакав! Але чесав!.. Гріло, бо гріло без милосердя, а здріматися ні на часок не було права. Але-во! Ті, з місії, ані не вмилися до нього!.. А як із притиском урубав: і «Так і наш український нар-р-род!», то людонькове — шу-шу-шу! — встояти не могли, земля під ними горіла, пучнявіли дужі груди під вишиваними сорочками, пашіли бронзові лиця, тут сльоза — кап! там сльоза — кап! — запаски пішли в рух, навіть дядькам із приплесканими гирями зробилося маркотно. Ханасівські, що гурмилися під липами, лише головами похитували:
— Ото ксьондзик раз! Гей, гей, якби в нас такий, то щось у селі було би. А наші що? Винце пендять зі свербивусу, на цитрі грають і до лісничого — на гербатку...
— Бая. Так, ой так...
Надуті «сельроби» із Залісся глумливо закопилювали губи.
— Чекай, чекай, той такий самий буде! Дістане ліпшу парафію, приховає собі животик та й вкоськається...
Але їх зараз запшикали:
— Тс-с-с!.. Аво, дивися, які мудрагелі...
— Витри си ніс наперед, шмаркачу один з другим.
— А то бий таке дрантя, пся кров...
Сонце колувало на полудень, променів хрест на церковній бані, ледве чутно шуміли хором крислаті смереки, цвіла черемха на зарослих хабазом могилках, і дивом дивувався задивлений в свою празничну вроду ласкавий день, золотом тканий, блакитом замаєний, пишними садами закосичений!
Празник був — гей! — празнику був ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи — празник у Красній Долині!..
— Та ну!
— Та во!
— Стрию, я вас не пущу! Татуньо так вас просили!
— Гов, дівче, не сіпай мене, бо перевернуся на сміх людям... Таке то моцне, так вигналося... цуд!
— Митре, та ну, ходи!
— Чекай, а ти не знав, що в мене на Покрови празник?
— Е, десь ти такий...
— Тихо! А твоя Феська не знала?
— Ой-ой!
— А, гостоньки мої, косоньки мої, де вас посадити та чим вас приймати? Не цурайтеся, не чужайтеся, тож ми свої!..