Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якась та гра недобра.

— Garçon. — Для Слотропа напої за рахунок закладу — це вже Вони не поскупилися, підозрює він. — Ще такого самого шампанського! І щоб не чекати — порожніє пляшка, несіть ще, comprendez[253]? — Зачувши чарівне слово, молодші офіцерики з одвислими щелепами поволі підходять і сідають за стіл, а Слотроп продовжує розтлумачувати правила.

— Щось не впевнений… — починає Додсон-Трак.

— Дурня. Давайте спробуємо, що вам ті шахи?

— Точно, точно, — погоджуються всі.

У кріслі Додсон-Трак сидить дещо напружено.

— Келишки несіть, оті більші, — горлає Слотроп офіціанту. — А ліпше дайте он ті пивні гальби! Ая! Саме враз. — В офіціантових руках вистрілює здоровенна пляшка брюту «Вдова Кліко», всім наливають. — То що, принц Валійський якось так, — провадить Слотроп, — взяв і загубив свій фрак. Номер три його знайшов. Принц-отак, фрак, три, сер!

— Аж ніяк, сер, — відповідає Додсон-Трак, наче виправдовується.

— А хто, сер?

— П’ять, сер.

— А чому я? — з хитрим виразом запитує П’ять, шотландський горець у парадних вузьких штанях.

— От, курва, й сіли маком, — командує Слотроп, вжившись у роль принца, — отже, маєте випити. До дна, без перепочинку, одним духом.

Гра триває. Слотроп поступається титулом Принца Четвірці, і всі номери міняються. Першим вибуває шотландець, спочатку роблячи помилки навмисно, а потім уже неминуче. Приносять і відносять бутлі, пузаті, зелені, подерта сіра фольга на шийках пляшок сяє електричним світлом. Корки стають щоразу пряміші, все менше і менше схожі на гриби, роки degorgement[254] переходять у часи війни, а товариство стає дедалі п’янішим. Шотландець, гикаючи, скотився зі свого крісла, протримався на ногах кроків з десять, а тоді заснув під пальмою у діжці. Одразу інший молодший офіцер, сяючи, посунув на його місце. Вістка осмосом просочила всеньке Казино, тепер довкола столу зібралася юрма непроханих порадників і чекала на втрати. Заносять величезний шматок льоду з тріщинами, схожими на листя папороті, крижані грані дихають білим, відтак лід розтрощують на дрібні шматки у велетенській мокрій ванні, куди кладуть охолоджуватися пляшки, що їх естафетою виносять з пивниць. Невдовзі натомленим офіціантам доводиться споруджувати піраміди з порожніх кухлів і наливати в них шампанське фонтаном згори, а натовп гучними вигуками вітає пінисті водограї. Обов’язково якийсь жартун вихопить кухоль із самого споду, споруда захитається, а решта кидається рятувати те, що можна врятувати, бо за мить усе з гуркотом обвалиться, заливаючи мундири і черевики, доведеться спороджувати все спочатку. Гра вже перейшла на «Принца по колу», коли кожен названий номер негайно стає Принцом, а решта номерів зсуваються відповідно. На цей час уже неможливо сказати, хто робить помилки, а хто ні. Виникають суперечки. Пів зали затягує сороміцьку пісню:

Слотропова голова — повітряна кулька, тільки рухається не вертикально, а горизонтально, і повсякчас уздовж зали, хоча й залишається на одному місці. Всі клітини мозку тепер — малесенькі бульки: голова перетворилася на чорний епернейський виноград, прохолодні тіні, шляхетне cuvée[255]. Дивиться на сера Стівена Додсон-Трака, якимось дивом той ще тримається прямо, хоча очі й оскліли. Ага, саме тут і передбачається контрзмова, так-так, ну, ось… Слотроп втуплює погляд у черговий пірамідальний фонтан, цього разу у солодке «теттенже» без дати на етикетці. Офіціанти і працівники, робочий день яких закінчився, розсілися, мов ті птахи, уздовж барної стійки і витріщаються. Галас просто неймовірний. На столі стоїть валлієць з акордеоном і лабає «Іспанську даму» у до мажорі, бігає пальцями вгору-вниз по всіх клавішах, як маніяк. Дим густий, в’ється клубами. У напівмороці тліють люльки. Відбувається щонайменше три кулачні бої. Вже важко встежити за грою у «Принца». Біля дверей з’юрмилися дівчата, хихотять і показують пальцями. Світло від мундирного рою в залі набрало брунатно-ведмежого забарвлення. Слотроп, стискаючи свій кухоль, з тяжкою бідою підводиться на ноги, розвертається довкруж і з гуркотом гепається посеред гри в «корону і якір». Пристойніше, застерігає він себе, пристойніше… Гуляки підхоплюють Слотропа під пахви та задні кишені й кидають у бік сера Стівена Додсон-Трака. Він лізе під стіл, по дорозі на нього падають один чи два лейтенанти, перетинає випадкову ковбаню розлитого ігристого, баюру блювотиння, аж поки не натрапляє на те, що йому видається набитими піском манжетами штанів Додсон-Трака.

— Агов, — заплівшись між ніжками стільця, вигинаючи шию догори, аби вздріти лице Додсон-Трака, окреслене німбом підвісного світильника з пацьорками. — Іти зможете?

Обережно опустивши погляд на Слотропа:

— Навіть не знаю, чи зумію підвестися…

Якийсь час вони виплутують Слотропа зі стільця, а тоді встають, що також відбувається не без труднощів, а вже тоді визначають розташування дверей і наводяться у потрібному напрямку… Похитуючись і підпираючи одне одного, вони проштовхуються крізь пляшконосний, скляноокий, розхристаний, галасливий, блідоликий і животохапний натовп, минають гнучку і напахчену дівочу публіку біля виходу, всі приємно збуджені, декомпресійний шлюз назовні.

— Ох, курва, як гарно. — Такого заходу сонця більше не побачити, ну, як у дев’ятнадцятому сторіччі десь у глибинці, лише декому вдавалося зобразити на полотні, хоча й дуже приблизно, краєвиди Американського Заходу — художникам, про яких ніхто ніколи не чув, коли земля була ще вільною, погляд невинний, а присутність Творця значно відчутнішою. Ось він гримотить понад Середземномор’ям, величний і самотній, анахронізм у первісному багрянці, у жовтизні настільки чистій, що нині годі таку знайти, чистота просто благає, аби її негайно забруднили… аякже, Імперія обрала шлях на захід, а куди ще їй було рухатись, як не в незаймані заходи сонця, аби у них проникнути і спаскудити.

А десь далеко на небосхилі, ген там, на відшліфованому краї світу, що то за прийшлі стоять… оті постаті в одіяннях — заввишки, може, зі сто миль на такій відстані — їхні лиця незворушні, безсторонні, як у Будди, схиляються над морем, спокійні, направду, як той Ангел, що стояв над Любеком під час нальоту у Вербну неділю, прийшов того дня не карати і не оберігати, але свідчити про гру в спокусу. Був то передостанній крок, який зробила пані Лондон перед тим, як скоритися, перед тим зв’язком, що зрештою привів її до запалення і рубцювання спустошливої висипки, поміченої на мапі Роджера Мехіко, латентної у цьому коханні, яке вона ділить з нічним розпусним володарем на ймення Смерть… тому що посилати Королівські ВПС наводити жах на цивільний Любек було нічим іншим, як безпомильним поглядом, що казав: поквапся трахнути мене, поквапся підняти ракети, тверді і виючі А-4, які все одно б полетіли, хіба трохи раніше…

І що ж приходили шукати дозорці краю світу? вони темнішають, монументальні істоти, стоїчно темнішають до жужелю, до попелу, до тої барви, якій ніч сьогодні надасть стійкості… і що тут аж настільки грандіозне можна засвідчити? тут лишень Слотроп і сер Стівен верзуть дурниці, перетинають довгі тюремно-ґратчасті тіні стовбурів високих пальм обіч еспланади. Проміжки між тінями на зернистому шоколадному пляжі омивають дуже теплі цієї миті промені призахідного сонця. Здається, що тут не відбувається нічогісінько. Ніякого тобі шамотіння вуличного руху на кругових під’їзних алеях, за жодним столом усередині не ризикують мільярдами франків через жінку або союз націй, саме тільки в міру офіційне пхинькання сера Стівена, що впав на одне коліно у теплий ще пісок: тихе, притлумлене, стримане хлипання відчаю розповідає про утиски, яких сер Стівен колись зазнав, і горло Слотропа болісно стискається через співчуття до страдника…

— Ох, так, так, бачите-но, я, я, я не можу. Ні. Я припускав, що ви знаєте, але, зрештою, навіщо їм було вам про це повідомляти? Вони знали. Для всіх в конторі я посміховисько. Навіть сторонні люди сміються. Нора вже роками водиться з натовпом телепатів. Завжди щось свіже для допису в «Н’юз оф зе Ворлд»…

— Ага! Нора — це та дамочка, яку колись застукали з отим бахуром, щ-що змінює свій колір, правильно? Точно! Аякже, Нора Додсон-Трак! А я собі думаю, звідки мені знайоме ваше прізвище…

А сер Стівен провадить далі:

— …був син, так, ми мали дуже доброго сина, десь вашого віку. Френк… Думаю, його послали до Індокитаю. Тепер вони дуже ввічливі, коли запитую, дуже ввічливі, але досі не кажуть, де він… Дуже хороші хлопці у Фіцморіс-гаусі, Слотропе. Бажають лише добра. Майже в усьому моя вина… А я таки любив Нору. Таки любив. Але з’явилося ще дещо… Дещо надто важливе. І я в те вірив. Досі вірю. Мушу. Коли вона пішла далі, ну… вони і собі пішли. Знаєте, які вони вимогливі, завжди хочуть затягнути вас у-у ліжко. Я не міг, — хитає головою, тепер, у сутінках, його волосся стає розжарено помаранчевим. — Я не міг. Надто високо подерся. На іншу гілляку. Не міг спуститися до неї назад. Вона-вона, може, б і тішилася навіть доторком до себе час від часу… Чуєте, Слотропе, ваша дівчина, ваша Катьє, вона… вона, знаєте, дуже вродлива.

— Знаю.

— Во-вони думають, мені байдуже — тепер. «Можете спостерігати безпристрасно». Гімнюки… Ні, я не це мав на увазі… Слотропе, всі ми люди технічні. Виконуємо свою роботу. От і все. Чуєте, а як, на вашу думку, я почуваюся? Коли ви з нею після кожного заняття кудись зникаєте. Я все ж таки чоловік, хоча й імпотент, і можу, Слотропе, усамітнитися хіба що з книжкою. Хіба що рапорти писати…

— Знаєте, шановний…

— Не дратуйтесь, я безпечний. Зацідіть мені, я впаду й одразу встану. Гляньте. — Він показує. — Ви мені не байдужі, ви обоє. Мені не байдуже, повірте, Слотропе.

— Добре. То скажіть, що відбувається.

[253] Розумієте (спотв. фр.) (прим. пер.).

[254] Розлив (фр.) (прим. пер.).

[255] Вино високої якості (фр.) (прим. пер.).