Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гей, де моя форма?! — тупає ногами, пика червона, кулаки стиснуті. — Падлюки ви безродні! — проревівши, шпурляє кілька пляшок і попільничок, розбиває два вікна, кидається на стінку з декоративною стійкою для парасольок, і на душі стає легше. Над головою і в сусідніх кімнатах тупотять солдатські черевики, верещать дівчата, платівка на фонографі деренчить і змовкає.

Марві придивляється до плюшевого чи то оксамитового вбрання, розуміє, що це костюм свині в комплекті з маскою, нерішуче припускає, що лягаві не зачеплять безневинного поросяти, якому закортіло трохи розважитися. Кімнатами «Путці» розтікаються невеселі аглицькі голоси, а майор тим часом знавісніло рве шовкову підкладку і солом’яну набивку, щоб запхати туди власне сало. Влізши нарешті у костюм, ффух, застібнувшись, сховавши під маскою обличчя, у безпеці, безликий, мов блазень, пролазить крізь завіску з пацьорками, відтак угору до бару, аж тут — трісь — налітає на зустрічну дивізію покручів у червоних кашкетах і, курва їхня мати, всі йдуть у ногу.

— А ось і наша невловима свиня, джентльмени, — ряба морда, дурнуваті шолудиві вуса, пістолет націлений у голову Марві, швидко підтягуються всі інші. Проштовхується тип у цивільному, на гладенькій щоці палає темний піковий туз.

— Чудово. Доктор Маффедж на вулиці зі «швидкою», і нам на секунду знадобляться двоє ваших хлоп’ят, сержанте, поки не зафіксуємо.

— Зрозуміло, сер. — Зап’ястки, розімлілі від пари й комфорту, вміло заламані назад, Марві не встигає як слід розлютитися, щоб загорлати, — холодна сталь, тріщить, наче телефонний диск серед ночі, коли на все пекло ані крихти надії, що візьмуть слухавку…

— Замахали, — нарешті виривається з нього, маска заглушує голос, у ній таке відлуння, що вухам боляче, — салабоне, ти що, сказився? Ти хоч знаєш, хто я?

Ой-ой-ой, стривай-но, якщо вони знайшли мундир, посвідчення Марві та кокаїн в одній кишені, то може, не так і розумно одразу називати своє прізвище…

— Гадаємо, лейтенант Слотроп. Ідіть, і то хутко.

Він замовкає. Слотроп, ну, гаразд, перечекаємо, поглянемо, що до чого, з наркотою розберемося потім, прикинемося дурником, мовляв, підкинули. Може, навіть знайдемо собі жидка-адвоката, надійного, щоб цей набрід вхопити за зябра через протиправний арешт.

Його виводять за двері, а тоді садовлять в карету швидкої допомоги, гуркоче мотор. Водій з борідкою кидає побіжний погляд через плече, вмикає зчеплення. Не встигає Марві навіть подумати про опір, як інший цивільний і «проліски» пристібають його в колінах і грудях до нош.

Пригальмовують біля армійської вантажівки, щоб висадити поліцейських, відтак їдуть далі. До Куксгафена, гадає Марві. У вікні сама ніч, пом’якшена місяцем темрява. Нічого не розбереш…

— Заспокійливе зараз? — Біля нього навпочіпки присідає Піковий Туз, світить ліхтариком на ампули в аптечці, брязкає шприцами та голками.

— Гм-м. Так, ми майже приїхали.

— Не розумію, чому цього не можна було помістити у шпиталі.

Водій ірже:

— Ага, уявляю собі…

Піковий Туз повільно наповнює шприц.

— Ну, наказ є наказ… Тобто нічого такого…

— Шановний, ця операція не з респектабельних.

— Агов, — майор Марві намагається підвести голову. — Операція? Хлопці, що тут коїться?

— Шшш, — відриває шмат поросячого рукава, оголює передпліччя Марві.

— Не треба голок… — проте вона вже у вені, розряджається, а Піковий Туз пробує вгамувати Марві. — Ви не розумієте, що взяли не того?

— Та все ми розуміємо, лейтенанте.

— Гей-гей-гей. Ні! Я не лейтенант, я майор. — Тут можна було сильніше на голос брати, переконливіше. Може, ця свинська маска не дає. Він один чує власний голос, той говорить лише з ним, в голосі металічні нотки… вони його не чують. — Майор Двейн Марві. — Вони не вірять йому, не вірять його імені. Навіть імені його не… Майора охоплює паніка — куди тому седативу, і він починає хвицатися у непідробному жаху, натягує паси, відчуває, як жилки у грудях безглуздо сіпаються і вибухають болем, Боженьку, горлає вже на повну, слів нема, саме волання, гучно, наскільки дозволяє пас поперек грудей.

— Я вас благаю, — зітхає водій. — Спонтуне, ви що, не можете його зацитькати?

Але той уже зірвав свинську маску і замінив її на марлеву, притримує однією рукою, а другою бризкає етер, щойно голова потрапляє в сектор обстрілу.

— Пойнтсмен геть здурів, — зауважує Спонтун, якому увірвався терпець, — якщо називає отаке «сильним урівноваженим інертним типом».

— Так, ми вже на березі. Нікого не видно. — Маффідж під’їжджає до води, пісок достатньо влежаний, щоб витримати швидку допомогу, під серпиком місяця у зеніті все дуже біле… суцільна крига…

— О-о-х, — стогне Марві. — Ой паскуди… О ні. О Боже, — стогне довгим наркотичним димінуендо, слабне у боротьбі з путами, а Маффідж тим часом нарешті припарковується, брудно-оливкова тарадайка на широкому березі видається крихітною, величезна масна смуга тягнеться до місяця, до порога північного вітру.

— Маємо купу часу, — Маффідж дивиться на годинник. — До першої встигнемо на С-47. Вони казали, що можуть трохи притримати. — Вдоволені зітхання перед початком звичної роботи.