Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З десяток різних національностей, перевдягнених аргентинськими естансьєро, юрмляться біля польової кухні. Ель Ньято стоїть на сідлі своєї коняки, як справжній ґаучо, оглядає німецькі пампаси. Феліпе укляк на сонечку, б’є добропорядні полуденні поклони живій прояві якоїсь скелі серед пустелі у Ла-Ріоха на східних схилах Анд. Згідно з арґентинською легендою минулого сторіччя Марія Антонія Корреа вирушила за коханим до цієї посушливої землі з немовлям на руках. Пастухи знайшли її тиждень по тому, мертву, а немовля вижило, смоктало молоко з її тіла. До скель, що були свідками цього дива, відтоді щороку ходять прочани, але конкретна скеля Феліпе, окрім того, втілює інтелектуальну систему, бо він (як М. Ф. Біл[580] та інші) вірить у якусь форму мінеральної свідомості, не надто відмінну від свідомості рослин і тварин, хіба що часова шкала інша, у каменя вона значно довша. «Один кадр на століття, — Феліпе, як і всі останнім часом, користується кіношним жаргоном, — на тисячоліття!» Надзвичайно. Однак поступово Феліпе дійшов висновку, разом з тими, хто не є Розумними Скельниками, таке буває рідко, що історія, в нинішньому вигляді нав’язана світові, — лише дрібка, видима зовнішня частина. Ми мусимо вдивлятися і в те, що не піддається описові, у безмовність навколо нас, до руху наступного поміченого нами каменя — до еонів його історії під тривалою й жіночою впертістю води й повітря (хто трапиться поблизу, хто раз чи двічі на століття клацне засувкою камери?), мусимо придивитися до низин, де, найімовірніше, перетнуться стежки, людські та мінеральні…

Ґрасієла Імаґо Порталес — темне волосся розділене прямим пробором і зачесане від чола, у довгій чорній спідниці для їзди верхи та в чорних чоботях — сидить, тасує карти, збирає флеші, фул хауси, каре — просто задля розваги. Статисти не принесли більше нічого, у що можна було б пограти. Вона так і знала, що до цього дійде: якщо грошима користуватися лише в іграх, вони втратять реальність, зав’януть. Вже? чи вона з собою грає? Здається, від самого прибуття сюди Белаустеґі спостерігав за нею дещо уважніше. Їй не хочеться ставити під удар його проєкт. Кілька разів вона лягала у ліжко з похмурим інженером (хоча в студентську пору заприсяглась би, що не стала б його пити навіть через срібну соломинку) і знає, що він також гравець. Гарна парочка, одне до одного, Ґрасієла усвідомила це, щойно він уперше її торкнувся. Тямить розклáд, бачить і знає ризик, наче тіло коханої. У кожної миті своя ціна, свій шанс на успіх порівняно з іншими миттєвостями в інших руках, для нього колода перетасовується постійно. Він не може дозволити собі пам’ятати інші комбінації або могло-б-бути — лише реальне, здане йому тим, що він називає Шансом, а Ґрасієла — Богом. На цей анархістський експеримент він готовий поставити все, а якщо програє, знайде собі щось іще. Але стримуватися він не буде, і Ґрасієлу цей факт тішить. Він — джерело сили. Вона сама не знає, наскільки сильною виявиться сама, коли настане мить. Часом ночами вона пробивається крізь тонку плівку алкоголю й оптимізму — і бачить, наскільки потрібні їй інші, як мало користі вона здатна принести без підтримки.

Трохи допомагають декорації для майбутнього фільму. Тут будівлі реальні, жодного бутафорського фасаду. Boliche[581] забита справжнім пійлом, pulpería[582] — реальною їжею. Вівці, худоба, коні та загони для худоби — справжні, хатки не бояться негоди, обжиті. Коли фон Ґьолль поїде звідси, це якщо він перед тим сюди приїде, ніщо не завалиться. А якщо хтось зі статистів схоче залишитися — ласкаво просимо. Багато хто з них бажає лише перепочити — з’являться нові потяги, згадки про домівку до приходу руїни, мрії про те, щоб кудись нарешті дістатися. Ці підуть, але чи прийдуть інші? І що скаже військова адміністрація про таку громаду посеред їхньої воєнізованої держави?

Але це не найдивніше поселення в Зоні. Сквалідоссі повернувся з мандрів із байками про палестинські підрозділи, які прибилися аж з Італії, осіли далі на схід, заснувавши хасидські комуни за прикладом тих, що побутували тут півтора століття тому. Є колишні поселення компаній, що потрапили під жваве і неспокійне правління Меркурія, тепер вони вузькоспеціалізовані, перевезення пошти на схід і назад, до совітів і від них, по 100 марок за лист. Одне сільце в Мекленбурзі захопили військові собаки — добермани та вівчарки, натреновані без попередження вбивати все живе, крім людини, що їх дресирувала, — дресирувальники ж померли або загубилися. Собаки збилися у зграї, загризали корів у полях, а потім тягли туші за багато миль до своїх родичів. Такими собі Рін-Тін-Тінами[583] вони вдиралися на продовольчі склади й грабували сухі пайки, морожені гамбургери, ящики шоколадних батончиків. Усі підходи до Гунд-Штадту вкрито тілами довколишніх селян і допитливих соціологів, ніхто й близько підійти не може. Один експедиційний загін прибув із гвинтівками та гранатами, але жилаві, наче вовки, собаки розчинилися в пітьмі, а знищувати будинки та крамниці ніхто не наважився, та й село займати нікому не хотілося, і загін пішов. А собаки повернулися. Чи існують між ними силові лінії любові, вірності, ревнощів — невідомо. Можливо, якось G-5 надішле сюди регулярні війська, але собаки можуть про це й не знати, у них може не бути німецького страху оточення, вони можуть жити цілком і повністю під знаком єдиного, навіяного людиною рефлексу: Убий Чужого. Можливо, і нема способу відрізнити цей рефлекс від інших заданих параметрів їхнього життя — голоду, спраги, сексу. Звідки їм знати, а може, «убий Чужого» народилося разом із ними. Якщо хтось і пам’ятає удари, електрострум, газети, ніким не читані, згорнуті в трубку, чоботи і швайки, то нині біль пов’язаний із Чужим, із ненависним. Якщо серед собак існують єресіархи, вони двічі подумають, перш ніж вголос говорити про будь-які позасобачі джерела цього раптового потягу до вбивства, що захоплює навіть найзадумливіших єретиків при першому ж подуві Чужого запаху. Та наодинці з собою собаки дістають із пам’яті образ єдиної людини, яка їх навідувала, хай і нечасто, проте в присутності якої вони ставали спокійними та ніжними, — з ним приходила їжа, лагідне почухування за вухом і погладжування, ігри в «принеси-палицю». Де цей чоловік тепер? Чому для одних він особливий, а для інших — ні?

Існує ймовірність, наразі латентна, бо всерйоз її ще не перевіряли, що собаки гуртуються в секти, і в центрі кожної секти — образ свого дресирувальника. Відверто кажучи, навіть цієї хвилини в кулуарах G-5 вивчають можливість пошуку первісних дресирувальників і тим самим — початку гуртування, кристалізації. Одна секта може прагнути захистити свого дресирувальника від нападу з боку іншої. За грамотного комбінування та з урахуванням прийнятного показника зменшення кількості дресирувальників, можливо, дешевше дати змогу собакам знищити одне одного, а не присилати війська. Контракт на дослідження підписали із самим паном Пойнтсменом, якому тепер виділили невеличкий кабінетик у «Дванадцятому домі», — всі інші площі захопило агентство, зайняте дослідженням можливості націоналізації вугілля та сталі, — це завдання містеру Пойнтсмену доручили, загалом кажучи, з огляду на давню дружбу. Після кастрації майора Марві Пойнтсмена офіційно притягли до судової відповідальності. Клайв Моссмун і сер Маркус Скаммоні сидять у клубі поміж забутих підшивок «Брітіш Плестікс», п’ють улюблений лицарський напій «Quimporto» — це моторошна довоєнна суміш хініну, м’ясного бульйону та портвейну, куди ще можна долити «кока-коли» і покришити цибулину. Про людське око ця зустріч мала б завершити обдумування Повоєнного Полівініл-Хлоридного Дощовика, поживного ґрунту для улюбленої цехової розваги («Уявіть собі пику якогось бідосі, коли в нього рукав відпаде…» — «А може, домішати чогось, щоб він під дощем розчинявся?»). Але насправді Моссмун хоче потеревенити про Пойнтсмена.

— Як бути з Пойнтсменом?

— На Портобелло-роуд я знайшов такі гарненькі чобітки, — щебече сер Маркус, який ніяк не налаштується на діловий лад. — Ви у них виглядатимете неймовірно. Криваво-червона кордовська шкіра, висота до середини стегна. Вашого голенького стегна.

— Поміряємо, — відповідає Клайв якомога нейтральніше (однак ідея йому подобається, бо старенька Скорпія останнім часом геть скурвилася). — Незле було б розслабитися після того, як я відзвітую про Пойнтсмена перед Вищими Колами.

— Ага, це той хлопець із собачками. А ви ніколи не думали завести собі сенбернара? Такі здоровенні й кошлаті.

— Часом думаю, — впирається Клайв, — але переважно я думаю про Пойнтсмена.

— Дорогенький, він вам не пасує. Геть не пасує. До того ж він, бідолаха, не молодшає.

— Сер Маркус, — це останній засіб, бо зазвичай шляхетний лицар вимагає, щоб до нього зверталися «Анжеліка», іншого способу привернути його увагу не лишилося, — якщо весь той цирк вибухне, настане криза національного масштабу. У мене через активістів уже комутатор збоїть, і поштова скринька листами забита…

— Гм-м, а я прочистив би вашу скриньку, Клайві…

— …на додачу ще «Комітет 1922[584]» у вікна лізе. Знаєте, Брекен і Бівербрук гнуть своєї, вибори виборами, а робота у них завше буде…

— Любий хлопчику, — усміхається, мов янгол, — не буде ніякої кризи, лейбористи також хочуть знайти американця. Ми відрядили його винищувати чорних, і тепер уже очевидно, що він цього завдання не виконає. Не біда ж, якщо він трохи потиняється по Німеччині? А може, він сів на пароплав і поплив до Південної Америки, до тих чарівних вусанів? То хай гуляє наразі. А як настане час, маємо Армію. Слотроп був доброю спробою зробити все по-тихому, але зрештою все вирішує Армія, хіба ні?

— А чому ви впевнені, що американці змиряться з таким становищем?

Довге огидне хихотіння.

— Клайве, ви як мала дитина. Ви не знаєте американців, а я знаю. Я з ними працюю. Вони схочуть поглянути, як ми вчинимо з нашими симпатичними чорненькими тваринками — о Боженьку, ex Africa semper aliquid novi[585], вони ж такі кремезні, такі міцні, — а вже по тому влаштують випробування на власних, так би мовити, цільових групах. Можливо, якщо ми напартачимо, вони скажуть нам чимало неприємних речей, але санкцій не буде.

— А ми напартачимо?

— Усі ми партачимо, — сер Маркус збиває кучерики, — але Операції це не загрожує.

Так. Клайв Моссмун наче постає з багна буденних розчарувань, політичних небезпек, фінансових негараздів, його викидає на твердий берег Операції, де ноги мають опору, де «я» — дрібна невибаглива звіринка, що раніше плакала у пітьмі свого болота. Тут уже ніяких планів, тут, у центрі Операції, ніякого нижчого «я». Питання виняткової ваги, не для втручання нижчого «я». Навіть у кімнаті для покарань в обійсті сера Маркуса «Березові канчуки» така собі прелюдія — гра в те, у кого реальна влада, в кого вона була від початку, поза цими стінами з кайданами, хоча зараз на ньому корсет і ланці. Приниження гарненької «Анжеліки» відкалібровані розмахом їхньої фантазії. Без радості, без справжньої покори. Лише те, чого вимагає Операція. У кожного з нас своє місце, постояльці прибувають і вибувають, а місця вистачає всім…

Так було не завжди. В окопах Першої світової англійці любили своїх ближніх з гідністю, без сорому чи лицемірства, з огляду на високу ймовірність раптової загибелі, знаходили в обличчях інших юнаків настрої не від цього світу, слабку надію, що могла б компенсувати навіть багнюку, лайно, гнилі шматки людської плоті… То був кінець світу, всезагальна революція (хоча й не зовсім така, яку пропагував Вальтер Ратенау): щодня тисячі аристократів, нових і старих, так само увінчані німбами власних уявлень про добро і зло, йшли на дзвінкоголосу гільйотину Фландрії, що невтомно працювала, денно і нічно без допомоги чиїхось рук, принаймні, людських, проріджувала весь англійський клас. Хто пішов добровольцем, гинув за того, хто щось знав і не пішов, і попри все це, попри знання про зраду декого з них, поки спустошена Європа гнила у власних відходах, чоловіки любили, але життєвий голос тієї любові давно вже стих, лишилася тільки лінива суча педерастія. У цій останній Війні смерть була не ворогом, а партнером. Гомосексуалізм у вищих колах нині — лише запізніла плотська ідея, а істинний трах відбувається єдино на папері…

4. Спротив

Бетті Девіс і Маргарет Дюмон у кучеряво-кювілійному[586] салоні чийогось палацу. Якоїсь миті з-за вікна долинає навдивовижу недоладна мелодія — грають на казу, схоже, «Хто то є?» із фільму «День на перегонах» (дуже, дуже неоднозначно). Грає один з вульгарних приятелів Ґраучо Маркса, видає низьке гортанне дзижчання. Бетті Девіс завмирає, підводить голову, збиває попіл з сигарети.

— Це що, — цікавиться вона, — таке?

Марґарет Дюмон посміхається, випинає груди, позирає звисока.

— Та щось схоже, — відповідає, — на казу.

Наскільки Слотроп розуміється, то й було казу. Коли він прокинувся, ґвалт уже стих, але щось же його розбудило? А був це — чи навіть є — Пірат Прентіс у досить-таки нахабно викраденому Р-47, летить до Берліна. Накази в нього стислі та чіткі, як в інших агентів Папи, а Папі віра підказала: підіть і знайдіть цього міннезінгера, загалом він хлопець непоганий…

Це старий «глечик» із заскленою кабіною, і обмежений огляд вмикає у Піратовій шиї м’язову пам’ять. Постійно здається, що літак несправний, і Пірат час від часу бавиться з тримерами: зараз він випробовує Військову Аварійну Потужність, хоче глянути, як вона діє, хоча й нема ані Війни, ані Аварії, очей з приладів не зводить, де обер/хв, тиск у каналі й температура головки циліндра посмикують кожне свою червону стрілку. Скидає потужність, летить далі, й ось пробує вповільнену бочку над Целле, відтак петлю над Брунсвіком, відтак — дідько з ним! — імельман над Маґдебурґом. Відкинувся на спину, сушить зуби, починає бочку на дрібку повільніше, крапелиночку не добравши до один-тридцять, і двигун мало не глухне, проскакує кілька точок — закінчити як звичайну петлю чи піти в імельман? — вже тягнеться до елеронів, до біса поворотники, не думати про штопор… але останньої миті все ж легенько торкає педаль, малесенький компроміс (о Господи, мені вже під сорок, і це зі мною справді відбувається?) і виходить з бочки. Ліпше вже імельман.

На цю пору Осбі Філ мав би вже прибути до Марселя і шукати виходи на Блоджетта Воксвінґа, Веблі Зільбернаґель прямує до Цюриха, Катьє — у Нордгаузен… Катьє…

[580] Американська романістка і новелістка (нар. 1937). Тут ідеться про її оповідання «Золото» (1972).

[581] Забігайлівка (ісп.) (прим. пер.).

[582] Продуктова крамниця (ісп.) (прим. пер.).

[583] Собака-актор, знявся у двадцяти семи фільмах.

[584] Британська парламентська група.

[585] З Африки завжди щось новеньке (лат.) (прим. пер.).

[586] Франсуа де Кювільє, архітектор і гравер, створив південно-німецьку версію рококо.