Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Путці» виявилося вражаючим, фортечного типу обійстям минулого сторіччя, збоку від Дортмундського шосе і до моря, якщо їхати порослими травою піщаними коліями поміж очеретом і крутими дюнами. Сам будинок, наче пліт, осідлав гребінь гігантської дюни, яка хвилею здіймається з пляжу, схил її невловимо і цілком несподівано зникає у воді — спокійній, блідо-солоній воді, що переходить у сотні миль Північного моря подібно до хмар, їх тут і там дедалі більше: срібних, подібних до продовгастих клітин чи клаптів шкіри, серпанково-тонких, притихлих під місяцем на дорозі до Гельґоланду.

Обійстя не реквізували. Ніхто ніколи не бачив власника, не знали навіть, чи існує взагалі той Путці. Бодін заганяє вантажівку просто в колишню стайню, всі виходять, Ширлі під місяцем кричить «ура!», Криптон жує трофеї і набитим ротом бурчить «здуріть, здуріть». На вході невелика затримка через непорозуміння з паролем і свинячий маскарад Слотропа, але той показує білого коня, і все гаразд. Всередині вони бачать яскраво освітлене кипуче сум’яття бару, опійного кубла, кабаре, казино та закладу із сумнівною репутацією, в усіх кімнатах товчеться піхота, флотські, дівчата, шахраї, фартові й невдахи, штукарі, спекулянти, наркомани, вуаєристи, гомосексуалісти, фетишисти, шпигуни і просто публіка в пошуках компанії, всі гучно базікають, співають чи колобродять, і мовчазні стіни будинку не пропускають назовні ані єдиного звуку. Парфуми, дим, перегар і піт плавають повсюдно такими тонкими вихорами, що їх не чути і не видно — таке собі плинне свято, яке ніхто не збирається переривати: святкування перемоги настільки неминуче, так легко й просто поглинає новачків і завсідників, що хто тут напевне скаже, на честь якої перемоги? у якій війні?

Шпрінґера не видно, і, порозпитувавши, Слотроп доходить висновку, що той з’явиться пізніше — якщо з’явиться взагалі. А нині, до речі, саме той день доставки, про який домовлялися дорогою на Штральзунд у компанії фрау Гнаб, і саме сьогодні — після спокійного тижня — поліція взялася пресувати Слотропа. О так, саме так НННННННН Добривечір, Тайроне Слотроп, Ми На Тебе Чекали. Безперечно, Ми Тут. Ти Ж Не Сподівався, Що Ми Щезнемо, Ні-Ні, Тайроне, Ми Мусимо Знову Зробити Тобі Бо-Бо, Якщо Будеш Таким Дурненьким, Бо-Бо Знову Й Знову, Так, Тайроне, Ось Наскільки Ти Безнадійний, Тупий І Приречений. Ти Й Справді Сподівався Щось Знайти? А Раптом Це Смерть, Тайроне? Чому Ти Гадаєш, Наче Вмієш Грати Не Гірше За Нас? Ти Ж Не Вмієш. Гадаєш, У Тебе Добре Виходить. Насправді Ж Ти Гімно, І ми Всі Це Знаємо. У Тебе В Досьє Записано. (Регіт. Гамір.)

Бодін знаходить його в гардеробі, Слотроп сидить і жує оксамитове вухо своєї маски.

— Кепсько виглядаєш, Рокі. Знайомся, це Соланж. Вона масажистка. — Жінка невпевнено всміхається, наче дитину привели до печери навідати чарівне порося.

— Вибачайте. Вибачайте.

— Я відведу вас у купальню, — голос у жінки, ніби намилена губка, вже пестить його гіркоту, — там дуже тихо, ви відпочинете…

— Я тинятимуся десь поблизу цілу ніч, — каже Бодін. — Повідомлю, якщо з’явиться Шпрінґер.

— Якась змова, так? — Слотроп висмоктує слину з оксамиту.

— Друже, та все на світі — якась змова, — сміється Бодін.

— Так, і всі стрілки показують у різні боки, — Соланж ілюструє сказане танцем рук, вектори її пальців із червоними кінчиками. Таким чином Слотроп уперше чує — сказане вголос, — що в Зоні є вдосталь інших змов, і не всі пов’язані з ним… що це потяги й автобуси неосяжної транспортної системи Ракетенштадта, страшнішої навіть за бостонську, і, проїхавши кожною гілкою на потрібну відстань, знаючи, де пересідати, зберігаючи спокій, хоча й може видаватися, наче їдеш не в той бік, цією мережею змов усе ж можна дістатися свободи. Слотроп усвідомлює, що параноя щодо Бодіна і Соланж недоречна, і ліпше трішки проїхати їхньою підземкою, поглянути, куди вона виведе…

Соланж веде Слотропа до купальні, а Бодін продовжує шукати свого клієнта, два з половиною флакончики кокаїну дзенькають і липнуть до голого черева під натільною сорочкою. Майора немає ні за покером, ні за костями, не дивиться він і шоу Іоланди — блондинка, вся лискуча від дитячої оливи, витанцьовує від столика до столика, підбираючи флорини й соверени, часто гарячі від полум’я запальнички якогось жартівника, чіпкими губами піхви, — та й не п’є він, і, якщо вірити Моніці, балакучій мадам «Путці» з незмінною сигарою в зубах і в костюмі з matelassé[574], нікого не «грає». І навіть не чіплявся до піаніста, щоб той зіграв «Троянду Сан-Антоніо». Бодін тиняється по будинку з пів години і врешті-решт натикається на майора — той випадає з гойдливих дверей вбиральні, одурілий від двобою з Eisenkröte[575], сумно відомим на всю Зону універсальним тестом на мужність, перед яким — це всі знають — блякли, умлівали, обхезувалися та іноді блювали, не зрушивши з місця, не лише орденоносні та заслужені фріцорізи, а й найзухваліші втікачі з найкрутіших каталажок Зони, а цим усе одно: гімно-на-залупі-а-чи-кров-на-заточці. Це воістину Залізна Жаба, відтворена дуже старанно, з тисячею бородавок і, за деякими свідченнями, з непевною усмішкою, десь із фут заввишки, вона повзає по підлозі засраного туалету і під’єднана до Європейської Енергомережі через реостатний регулятор, налаштований на подачу розрядів струму й напруги різної потужності, хоча й не смертельних. Жодна жива душа не знає, хто керує цим таємним реостатом (дехто вважає, що сам напівміфічний Путці), і чи не підключено реостат до автоматичного таймера, бо розряд дістається не кожному — на Жабу можна просто так посцяти, і нічого не станеться. Але наперед не вгадаєш. Струм вмикають досить часто — щойно бризне струмінь, він атакує, наче зграя піраній, лососем повзе вгору блискучим золотим сечопадом, підступною драбинкою твоїх солей і кислот, відновлює твій зв’язок із Матінкою Землею, великим планетарним фондом електронів, сполучає тебе із твоїм прообразом, бідолашним легендарним пияком, який упився до синіх цуциків і мочився на якусь прадавню контактну рейку, його пробиває до вугілля, до епілептичної темряви, волає навіть не він, це електрично голосять із його спопелілої сутності ампери, а спопелів він дуже швидко, вони ще й писнути не встигли, щоб проголосити своє моторошне визволення від мовчанки, все одно ніхто не чує, хіба який нічний доглядач ходить, тицяє у рейку, старий дід через безсоння вийшов прогулятися, міський волоцюга на кладочці під зеленим маєвом хрущів довкола ліхтаря, шия розслаблюється і напружується, то спить, то не спить, а може, це просто кішка шкребеться, церковний передзвін із шумом вітру, розбивається вікно — ані напрямку, ані переполоху, і незабаром його змінює старе, кам’яновугільногазове та лізольне мовчання. А вранці хтось його знайде. Або ж ти будь-якої ночі знайдеш його «У Путці», якщо ти справжній чоловік і зважишся піти посцяти на Жабу. Нашого майора тюкнуло зовсім легенько, тож виглядає він самовдоволеним.

— Цей запорток ще й кобенився! — майор хапає Бодіна лаписьком за шию, — та ниньки я йому всі бородавки на сраці обдер, най мене шляк трафить, якщо це не так.

— Майоре Марві, дістав вам трохи «сніжку». Пів пляшечки бракує, вже даруйте, що так вийшло.

— Нормас, матросику. В мене стіки носатих клієнтів відсіль до Вісбадена, що хуч три тонни давай, а гівнюкам і на день не вистачить. — Сплачує Бодіну повну ціну, відмахується від пропозиції знизити її пропорційно до нестачі. — Вважай, що се маленькі lagniappe[576], хлопче, отак Двейн Марві діла робить, трясця, а від жаби моя пуцька просто кайф ловить. Ох і встромити б її в якусь курвегу. Гей! Де мені тут якусь шльондерку знайти?

Матрос показує напрямок на бордель. Спочатку клієнта заводять у таку собі приватну парильню, «погратися» можна й там, при бажанні, за це доплати не беруть. А мадам — гей! ха, ха! схожа на лесбуху з дешевою сигарою в роті! вигинає брову при словах Марві, що йому потрібна негритоска, проте вона, либонь, таки спроможеться задовольнити клієнта.

— Тут не Дім Усіх Націй, але ми шануємо різноманітність, — мадам водить черепаховим мундштуком по списку викликів, — Сандра наразі зайнята. Вона на показі. А тим часом до вас приєднається чарівна Мануела.

На Мануелі лише високий гребінь і чорна мереживна мантилья, на стегнах квітчасті тіні, дарує професійну усмішку тлустому американцю, який уже розстібає мундир.

— Шурум-бурум! Вона таки засмагла! Хіба нє? У нас тут мюлаточка, мексиканочка, так, маленька? Ти sabe español[577]? Ти сабе йобу-йобу?

— Сі, — вона вирішує, що цього вечора буде з Леванту, — я іспанка. З Валенсії.

— Ва-лен-сіі-йяяя, — наспівує майор Марві на відомий однойменний мотив. — Сеньйорито, йобу-йобу, смокі-смокі, шестдесят-дев’яточкааа, ля-ляляля ля-ля ля-ля ляяя… — виконує з нею короткий танець навколо терплячої мадам.

Мануела вважає, що підспівувати їй не обов’язково. Валенсія здалася Франко однією з останніх. Насправді Мануела родом з Астурії, яка зустріла Франко першою, пережила його жорстокість за два роки до початку громадянської війни у решті Іспанії. Вона стежить за лицем Марві, поки той передає гроші Моніці, споглядає найголовніший американський акт, платіж, коли Марві є більше самим собою, аніж коли кінчає чи спить або навіть помирає. Він у неї не перший американець — але майже перший. Тут, «У Путці», переважно англійська клієнтура. Під час Війни — скільки було таборів і міст після її полонення 38-го — була німецька. їй бракувало Інтербригад, запертих у рідних студених зелених горах, людей, які ще довго воювали набігами після того, як фашисти захопили всю північ, — бракувало квітів, дітей, поцілунків і різноголосся Барселони, Валенсії, де вона ніколи не бувала, Валенсії, вітчизни на цей вечір… Ya salimos de España… Pa' luchar en otros frentes, ay, Manuela, ay, Manuela[578]…

Вона охайно вішає мундир майора у шафу і супроводжує клієнта у спеку, в яскраву пару, навіть стін не видно, у нього на ногах пір’їсті волоски, величезні сідниці й спина вже помітно зволожуються. Тіла інших ворушаться, зітхають, стогнуть, невидимі в пелені туману, виміри тут, під землею, безглузді — приміщення може бути будь-якого розміру, та хоч як ціле місто, все вкрито зображеннями птахів із не надто послідовно витриманою двосторонньою симетрією, де-не-де приглушені жовті та блакитні кольори, єдині барви у водянистих сутінках.

— Оооххх, з біса гáряче, — Марві, слизький від поту, через кахельний край важко сповзає вниз, у напахчену воду. Нігті на ногах, обрізані по-військовому квадратами, зникають у воді останніми. — Ану сюди, всі до купелі, — гучний задоволений рев, хапає Мануелу за литку й тягне. Вона вже двічі падала на цих плитках, бачила одну з подруг на витяжці, а тому заходить елегантно — досить жорстко падає із широко розкинутими ногами, задом йому на пузо із гучним лясь, сподіваючись, що вийшло боляче. Але він лише знову регоче, гучно віддавшись теплу, плинності, довколишнім звукам — анонімному траху, сонливості, невимушеності. Він без зайвих слів забиває свій дебелий червоний стояк у серйозну дівчину, напівзакриту хмаркою чорних і змокрілих іспанських мережив, дивиться куди завгодно, аби не йому в очі, гойдаючись у внутрішньому тумані, у мріях про дім.

Ну і нехай, не в очі ж їй тицяти, правильно? В обличчя взагалі краще не дивитися, йому потрібна лише смаглява шкіра, стулений рот і мила серцю негритоська покора. Вона зробить усе, що скажуть, ага, хоч голову під воду запихай, аж поки не втопиться, чи руку викручуй, всі пальці зламати можна, як тій курві з Франкфурта минулого тижня. Вломити пістолетом, покусати до крові… видіння затоплюють, несамовиті, дарма ви гадаєте, що еротичні, — в них більше агресії, ударів, пронизування та інших військових цінностей. Не сказати, що він не отримує своєї дещиці насолоди, як будь-хто, не скажеш, що й самій Мануелі, отак, на хвилиночку, в спортивному сенсі, не подобається скакати на пружному червоному дулі майора Марві, хоча думки її тепер — у тисячі різних місць: Сандра має сукню, і Мануелі хочеться такої самої, слова до різних пісень, свербіння під лівою лопаткою, проходячи баром під час вечері, бачила високого англійського солдатика, у нього рука смаглява, рукав закочений до ліктя, лежить на цинковій стільниці…

Голоси серед пари, тривога, хляпають ноги у капцях, мчать силуети, сіра хмарна евакуація.

— Що за дідько? — майор Марві саме збирався кінчати, підводиться на ліктях, мружиться на всі боки, стояк швидко опадає.

— Облава, — пробігає повз них голос.

— Лягаві, — здригається хтось іще.

— А хааай йому! — репетує майор Марві, згадавши про дві з половиною унції кокаїну в кишені мундира. Важко, як морж, перекочується, Мануела зісковзує з обвислого нервового пеніса, трохи збуджена, але достатньо професійна, щоб відчувати, що ціна тепер включає символічні puto і sinvergüenza[579]. Вилізши з води, ковзаючи на кахлях і замикаючи колону втікачів, Двейн Марві вивалюється у крижану роздягальню і бачить, що всі інші купальники вже повтікали, шафки непривітно порожні, лишилося тільки щось оксамитово-кольорове.

[574] Тканина з випуклим малюнком, тут жакард (фр.) (прим. пер.).

[575] Залізна жаба (нім.) (прим. пер.).

[576] Доважок, чайові (спотвор. ісп.).

[577] Тут: знаєш іспанську? (ісп.) (прим. пер.).

[578] Вже покинули Іспанію… щоби битися на інших фронтах, о Мануело, о Мануело… (ісп.) (прим. пер.).

[579] Тут: педераст… пройда (ісп.) (прим. пер.).