Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Слотроп помічає хитрий примружений погляд.

— Маєте план.

— Вам потрібен відволікаючий маневр.

— Що? Що?

— Мавпи, музиканти, хористки. Все це так, щоб відвернути увагу. А ви троє тим часом ідіть і витягуйте Der Springer.

— Можемо сховатися. — Нерріш озирається довкола очима достеменного гангстера. — Ніхто не помітить, Ja, ja! Судно відійде, буцімто ми на борту!

— Без мене, — каже Слотроп.

— Ха! Ха! — каже фрау Ґнаб.

— Ха! Ха! — каже Нерріш.

— Я ляжу в дрейф у північно-східному напрямку, — провадить несамовита матінка, — у протоці між острівцем і тією трикутною штукою біля берега.

— Випробувальний стенд X.

— Хитра назва. Гадаю, до того часу приплив уже буде високим. Запалю вогонь. Отто! Віддавай швартові.

— Zu Befehl, Mutti[504]!

Слотроп із Неррішем кидаються за склад, знаходять товарний вагон і ховаються всередині. Їх не помічають — урізнобіч саме чкурнули мавпи. Переслідувачі, здається, вже оскаженіли. Кларнетист десь видуває свої гами, двигун на судні пирхає, а тоді гарчить, гвинти спінюють воду. Перегодя Отто і його дівчина залазять у товарняк, дуже захекані.

— То що, Нерріше, — цікавиться Слотроп, — як гадаєте, куди його повезли?

— Наскільки я бачив, Четвертий Блок і весь комплекс на південь порожні. Гадаю, до монтажного корпусу біля Випробувального стенду VII. Під тим великим еліпсом. Там підземні приміщення і тунелі, просто ідеально для штаб-квартири. Так виглядає, що більшість із них мало постраждали, хоч Рокосовському й наказали зрівняти це місце з землею.

— Маєте бодай яку зброю? — Нерріш хитає головою. — І в мене нема. Який же ви спекулянт на чорному ринку? Без пістоля?

— Раніше я займався інерційним наведенням. Гадаєте, спасую?

— Н-ну, а чим же їх брати без зброї? Силою думки?

Небо у шпаринах вагона тьмяніє, хмари стають помаранчевими, мандариновими, тропічними. Отто з дівчиною перешіптуються в кутку.

— Про нього можна забути, — це Нерріш зі своїми злими балачками. — П’ять хвилин від мамці, а вже Казанова.

Отто палко пояснює свої погляди на Змову Матусь, дівчата нечасто дослухаються до таких слів із розумінням. Раз на рік матусі потайки збираються, і на таких велелюдних зібраннях обмінюються інформацією. Рецептами, іграми, ключовими словами для впливу на дітей.

— Що твоя звичайно каже, коли хоче, щоб тобі стало соромно?

— «Так наробилася, що рук не чую!» — каже дівчина.

— Точно! А ще, бувало, робила таку запіканку з-з картоплею та цибулею…

— І вудженицею! Вудженицю накришить…

— О, бачиш, бачиш? Це ж не випадковість! Вони змагаються за титул Матусі Року: годування груддю, зміна пелюшок — засікають час, потім конкурс запіканок, ja, — а тоді, під самий кінець, випускають дітей. На арену виходить Державний Обвинувач. «За хвильку, Альбрехте, виведемо твою матусю. Ось тобі «люгер» з набоями. Держава надає тобі гарантії Цілковитої свободи від будь-якої відповідальності. Роби що захочеш, правда — що заманеться. Щасти тобі, мій хлопчику». Пістолети заряджені холостими, натюрліх, але нещасне дитя того не знає. У фіналі тільки матусі, в яких вистрелили. Тут уже залучають психіатрів, а судді сидять із секундомірами, засікають, наскільки швидко зірвуться діточки. «Ну що, Ольго, хіба Мутті зле вчинила, коли вас порозганяла, ну, тебе і того патлатого поета?» — «Ми розуміємо, що ти зі своєю мамою, Германе, е-е, дуже близький. Пам’ятаєш, як вона тебе заскочила, ну, коли ти мастурбував у її рукавичку? Що скажеш?» Напоготові стоять санітари, щоб відтягувати дітей — у слині, вереску, клонічних конвульсіях. Зрештою на сцені залишається лишень одна Матуся. На голову їй натягують традиційний квітчастий капелюшок, вручають скіпетр і державу, а в нашому випадку — позолочений шматок тушкованого м’яса і батіг, оркестр грає «Tristan und Isolde».

Зі схованки вони виходять наприкінці сутінків. Звичайний сонний літній вечір у Пенемюнде, над головою пролітає на захід зграя качок. Росіян поблизу нема. Отто з дівчиною ідуть по пристані, тримаючись за руки. До них вистрибом підходить мавпа, бере Отто за вільну руку. На північ і південь Балтика розгортає низькі білі хвилі.

— Що там сталося? — питає кларнетист.

— На, з’їж банан, — у тубиста повний рот, розтруб інструмента затикає чимале їх гроно.

[504] Виконую, матінко! (нім.) (прим. пер.).