Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

2

На цих флячках з капустою дозвольте залишити в спокою славних побратимів і сказати дещо про себе самого. Пригадую, як нині, що це було після закінчення шкільного року і роздачі свідоцтв, коли то всі школярі з провінції роз’їздились додому на вакації. Прийшла, значить, і для мене та година — попрощати Львів, і свою станцію на Церковній вулиці, і мого неоціненого пана інструктора, спакувати в дерев’яний куферочок всі маєтки та й вертатись до батьків на село, щоб там, упродовж двох із лишком місяців, займатися випасом рогатої худоби.

Настав, значить, час прощання. В той пам’ятний день наша пані господиня не пішла зрання на базар до своєї будки на Новому Світі, а залишилась у хаті, щоб попрасувати мені сорочки, привести до порядку одежину, взагалі в належний спосіб вирядити в дорогу. А десь так з обіду повинні були з’явитися на Церковній вулиці мої татуньо з фірчиною і конятами, розплатитись з господинею за станцію і забрати свого «скубента» додому.

Не можу того сказати, щоб я збирався на вакації, сповнений райдужних надій, розпромінений від щастя… Ой, я добре знав, що там, на селі, не чекає на мене безжурне, солодке безділля, а тяжка гарівка на полі, під час жнив, та й оце прокляте вставання надосвітках, до сходу сонця, щоб виганяти корівки на пашу. А далі — я вже звик був до шумного життя в місті, до Церковної вулиці, до нашої станції, до добрячої пані Евдокії, що стала ніби другою матір’ю для мене…

Ось і тому, мабуть, з вище наведених причин, смуток получений з жалем обгортали їй серце, коли бачила, як я, сидячи на підлозі серед кухні, складав рівненько свої мудрощі в дерев’яний куферочок, з яким ще колись мої татуньо «рокували» до цісарсько-королівської інфантерії. От і тому, мабуть, дорога пані Евдокія, стоячи коло столу з розжареним залізком, раз-у-раз підносила кінчик запаски до зачервонілих очей, не забуваючи при цій оказії голосно висякати носа, прикрашеного бородавками.

А мені теж немов би збиралось на плач… Взагалі, атмосфера була важка, пригноблююча. Ніби на похоронку.

І в той же час із-поза дверей т. зв. покою розносилось громоподібне хропіння на два голоси. Так, так: хоч добігала вже 10-та година ранку, то наші картограйники ще спали… Видно, вчора загуляли на цілий регулятор, і на флячках з капустою, очевидячки, діло не обійшлося. Що до флячків прийшли ще різні «цушпайзи», як, наприклад, грибки, селедчик, гусяча печінь, ну, і «щось для духа», як любив казати мій неоцінений пан інструктор. Як я підслухав уночі з фрагментів їх веселої розмови, то на цей скромний студентський трахтамент пішла не тільки виграна на «шкарпах» десятчина, а ще й в додатку 5 злотих Тоськових на квиток до Чорного Острова…

Так, що, фактично, пану Тоськові не було чого рано вставати до поїзду і тому він хропів собі любенько на моєму складаному ліжку. А пан Макс вторував йому на «недокінченій симфонії».

А тепер — увага, увага! Наближається переломовий момент у нашому оповіданні!.. Саме в той час, як хлопці смачно хропіли, як я сидів на підлозі і складав до куферочка своє манаття, а дорога пані Евдокія прасувала мою сорочину, — якраз у цю хвилину відчинилися двері до кухні і на порозі з’явився — поліційний аґент Коґут!..

Що значить страх перед поліцією, той лише знає, хто  жив у поліційній державі. Дивна річ сталася, прошу панства: тільки пан Коґут переступив поріг нашої станції, як хропіння за дверми перервалося, як ножем урізав! Знак, що наші браві підпільники і увісні відчували присутність когось з поліційного кодла.

А тим часом пан Базилі Коґут був сьогодні якийсь інший, як звичайно… Тобто, зовнішнім виглядом він аж ніяк не змінився, бо й одна штанка була в нього підкочена на дощ, а друга спущена — на погоду, і «банячок» стирчав на чубку голови, і парасолька звисала на руці. Та, от, цікаво, що в нього не було, цим разом у руці торбинки з американськими горішками. Зате двигав під пахвою якийсь клуночок, перев’язаний шпаґатом туди і навхрест. Він поклав цей клуночок на краю стола, поставив у куток парасолю, і, — тут сталася річ цілком неправдоподібна: зняв капелюха з голови! — і так, з «банячком» у руках, з легко похиленим чолом, з якоюсь небуденно-серйозною міною наблизився до нашої пані Евдокії…

— Кхм! Ну, так, пані Павлово… Так воно єст на світі, так? Так!

Відкашельнув і замовк.

Пані Павлова навіть не відвела осоловілих очей від залізка, що їздило по моїй сорочці, і взагалі не квапилась вдаватися у розмову з представником публічної безпеки, знаючи наперед, що відвідини пана Коґута нічого доброго не ворожать. Втім, як ми вже знаємо, вона була під настроєм хвилі, переживаючи надходячий момент розлуки зі мною…

Цей особливий настрій пан Коґут зразу таки відчув, кинувши бистрим, хатрацьким оком на пані Евдокію та й на мене, грішного. І це його ще більше спантеличило. Рушив з копита дрібним трухцем по кухні, а зробивши три і піврунди довкола столу, спинився напроти пані Евдокії і розвів руками:

— Га, трудно і дармо. Пропало! Чоловік живе, як муха, так? Так! Кожного з нас це чекає, як не нині, то завтра. Я то розумію і співчуваю з вами, але небіжчика з того світу назад не завернеш. Шлюс! Пропало.

Пані Евдокія мовчала й прасувала далі, тільки вуглики в залізку тихесенько підспівували.

Того вже пан Коґут не втерпів і вискочив із себе:

— А я знав, що він скінчить у такий паршивий спосіб! Я не раз остерігав його довірочно, щоб не сунув пальця межи двері, щоб тримався здалека від політики! Але він свистав на мої перестороги, так? Так! А тепер — маєш, чого-сь хотів: гризи сиру землю, дурний варіяте!.. Скажіть, мені, кобітко кохана, який дідько милосердний витаскав його на дах ваґону? Чого він пхав свою фраєрську макітру під Сихівський міст?.. Ну, то справа ясна: напевно їхав курієром з якимись секретними паперами ОУН і сховався на дах поїзду. Ми ще цього докладно не знаємо, але це напевно справа політична, так? Так!

Аж тепер дорога наша пані господиня звела сумні свої очі на поліційного аґента, а в її погляді відбилося таке безмежне приголомшення й недоуміння, що пан Коґут раптом затих і перестав хвилюватися. Мовчки взяв зі стола ножички і порозтинав шпаґат, що ним був перев’язаний клуночок. Розгорнув папір — із клунка викотились на стіл черевики пана Макса і його штани, в яких він учора був на «шкарпах», правда, якісь сильно пошарпані і заплямлені, немов би закипілою чорною кров’ю…

— Ой, Матко Пречиста! А то що таке? — скрикнула пані Евдокія, притиснула руки до дебелих грудей і важко сіла на крісло. І в тому моменті я почув (носом), що крім вугликів у погасаючім залізку починає теж тихенько шкварчати під ним моя парадна сорочка…

Поліційний аґент Коґут драматичним жестом простягнув руку:

— Так, проше, це його, небіжчика, речі… Тільки всього збереглося з його ґардероби, так? Так! Мені припав сумний обов’язок розпізнавати тіло. Ну, я зразу пізнав його по цих черевиках 46-ий номер. Таких ведмежих копит ніхто більше не має в нас на Богданівці. А крім того в кишені були отсі документи, проше: виказка Студентської громади, бльочки на обіди до голодної кухні і посвідка з льомбарду, що він там заставив за три злоті свій годинник… Ой, це було страшне видовище, кобітко кохана: голова розторощена на гамуз, сама січка з маківки! Тіло лежить в «анатомії» на Пекарській, тепер, мабуть, відбувається секція трупа. Коли доктори скінчать свою роботу і все виклярується, можна буде зайнятися похоронком. Прикро мені, пані Павлово, сповіщати вам таку новину, але ж служба не дружба, так? Так! Шкода Макса, то нема що казати, хлопець був моровий і свій вар’ят, а якби був не пхався до тієї зателепаної революції, то міг би жити до самої смерти і півкопи дітей наплодити. Атак — пропало! Поминай, як звали.

Під час цього ділового рапорту пана Коґута наша пані господиня перейшла через три фази обмертвіння: насамперед заніміла, потім здеревіла, а накінець чисто скам’яніла на кріселку. Тільки два її органи проявляли ще деякі ознаки активности, а саме: дико вибалушені очі та широко розкритий рот, в якому здригався і мелькав безпорадно кінчик язика, теж поступнево переходячи в стан паралічу.

Мабуть і я, грішний, мусів мати в той час досить дурну міну, бо пан Коґут, ще раз кинувши на нас обоїх бистрим оком шпіцля, спохватився, нарешті, що тут щось не теє…

— Гм, гм! — сказав, подряпавши неголене підборіддя, — то ви, людоньки, відав ще нічого не знаєте про той випадок, так?.. Так!

Пані Евдокія сиділа далі скам’яніла на кріселку, тільки сама її голова автоматично й заперечуюче похитнулась, мовляв — ні, нічого не знаємо.

— О, о! Таке діло! Нічого не знаете про трагічну смерть пана Макса під Сихівським мостом… А то ж як?

Голова пані Евдокії вдруге автоматично заперечила, що ні, та одночасно її очі повернулись в напрямку дверей до т. зв. покою, з-поза яких якраз тоді загриміло розкотисте хропіння на два голоси… На диво чутке вухо поліциста виявилось глухе, як ступа, на ці відголоси з-поза дверей. Пан Коґут був такий збудоражений тим, що це він перший подає нам страшну вістку, що пустився майже бігцем кружляти довкола кухні! Зробив одну рунду, зробив другу і, з надмірного схвилювання — сягнув до кишені по торбинку з американськими горішками!

— О, о! Так стоять справи! То ви нічого не знаєте, що пан Макс забився, так?.. Так! Сталося. Пан Макс їхав вечірнім поїздом до Ходорова чи до Станиславова, того ми ще докладно не знаємо, бо справа, знаходиться в слідстві. Перед Сиховом вискочив чомусь на дах вагона, а в темряві не завважив моста над головою. Трахнув лепетою об склепіння моста і капут! Січка з голови. Тепер лежить в «анатомії» на Пекарській вулиці…