Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перед церковною брамою загородив їм шлях ескадрон кінної поліції з оголеними шаблями. Може, й не тому він тут з’явився, щоб перешкодити католицьким студентам у повішенні греко-католицького Архиєрея. Поліція, очевидячки, знала, що поза мурами катедри сидить замаскована наша залога, готова дати добру відсіч непрошеним гостям. Тому-то, мабуть, панове з поліції взяли на себе ролю ангелів-хоронителів над своїми мазунчиками — заступили їм дорогу, щоб зберегти від ще одного прочухана.

А вони, браві студентики, і не дуже так рвалися штурмувати Собор, от, наспівалися досхочу, спалили паперову фігуру Митрополита, нагрубили йому від зрадників і ренеґатів та й розійшлись по Святоюрській площі й сумежних вуличках, бешкетуючи та провокуючи кожного, хто подобав їм на «кабана».

Богослов Славко Башук теж був на панахиді. Прийшов хлопець помолитись за душі героїв і попрощатись зі Львовом, бо його розвідча служба й «відпустка» кінчилась і вночі мусів від’їхати до Станиславова.

З церкви вийшов задуманий і під настроєм урочистого моменту перед його очима ще далі височів обкутаний димом кадил символічний березовий хрест, а душа колишнього бойовика не переставала співати під музику розмоленого серця «Вічную Пам’ять».

Йшов наш питомець тихо самотою, тримаючи під пахвою парасолю, яку дорога бабця встромила йому на прощання в руку (а в кишеню десять злотих), бо радіо заповідало навечір дощ (казала). Ішов якраз попід дерев’яним парканцем, попри город пана Максим’яка, в напрямку вулиці Шептицьких до трамваю.

Саме там ждало на нього його Призначення…

Двоє репрезентантів Передмур’я Християнства, два миршаві студентики з когорти бешкетантів, побачивши смирного, Богу духа винного, затопленого в своїх думах питомця, дістали раптом охоту зробити йому несподіванку — заспівати щось «до слуху».

На розі вулиць Шептицьких і св. Терези приперли Славка до стіни, до будинку «Зінґера», і заричали йому, просто в обличчя:

«Шептицкєґо на лятарнє, на лятарнє…»

Але другої строфки не мали змоги проспівати, бо тоді смиренний, Богу духа винний питомець ніби перетворився з містера Джекила в доктора Гайда: рвонувся наперед, розпустивши чорні крила пелерини, махнув бабусиною парасолькою і кропнув одного співака (баса) ручкою межи очі так твердо і з притиском, що вона трісла на четверо, а співак отой знаменитий звалився на хідник, ніби вражений громом.

Його компаньйон (тенор) скрикнувши «О, пся креф, а ти, кабане!», кинувся на Славка з п’ястуками, але колишній член революційного підпілля вхопив його забарки, мов залізними обценьками, запінився, загарчав з дикої люті і з усієї сили став гатити потилицею полячка об мур, аж наріжня кам’яниця дудніла.

— Уб’ю! — хрипів, не тямлячи сам себе. — Уб’ю тебе, каналіє, за таку зневагу нашого Митрополита!

І тоді те сталось…

Ніби вогняна стріла, а ніби блискавка засліпила Славкові очі, світ йому померк, потім темрява обернулась в разючу ясність, а з тієї ясности глянуло на Славка просвітлене обличчя Великого Князя із Святоюрської гори… Ласкава, благородна усмішка сплила із сяючим промінням ясновидющих очей на уста пророчі, на апостольську білу бороду, і тоді уста Митрополита промовили устами Ісуса Христа у Гетсиманському саді: «Вложи меч твій у піхви, бо хто мечем воює, від меча гине».

Візія щезла… Славко спам’ятався, потрясений аж до відчаю, тримаючи в руках закривавленого, обімлілого студента. Другий тихо скімлив в його ногах. Славко поклав обімлілого біля того, що стогнав, сам прикляк коло них на тротуарі і, похиливши голову, бився кулаком у груди і шептав:

— Боже, милостив буди мені грішному! Боже, очисти гріхи моя…

Надбігли якісь наші люди, вхопили майже непритомного богомільника й силоміць поволокли геть, бо вже надтягала ціла зграя корпорантів…

— Голос Божий заговорив до мене устами Митрополита, дав мені знак, що я важко прогрішився і мушу цей гріх спокутувати, — повторяв Славко раз у раз, розповідаючи цю дивну подію панові Максові.

І справді поступив до монастиря чину оо. Студитів в Угневі коло Якторова.

— Так, Славко був хлоп з характером, — говорив потім пан Макс. — Сам згрішив і сам наложив на себе покуту, не чекаючи на розгрішення. Але то і добре сталося, бо там, у монастирі, також треба бойових хлопців.

Трагічна смерть пана Макса

1

Щоб якось рушити з місця, чи розкрутити карузелю, — як казали колись у Львові, я мусів би повернутись у цій нашій розповіді до тих часів, коли інспектор тайної поліції пан Базилі Коґут, був простим собі шпіцлем і жив у нас, на Богданівці, за Городецькою рогачкою.

Розуміється, цього ще замало. Не від речі буде тут заторкнути і той сумний випадок, коли я пробував стати соловейком і при цій нагоді злетів стрімголов з липи на Старому цвинтарі, перериваючи своїм гепненням, у кульмінаційній, можна б сказати, точці романс пана Макса з його нареченою, панною Дарцею з Черешневої вулиці.

Отож і з цього карамболю почалася вся біда. Ображена втручанням підробленого соловейка в їхні сердечні справи, панна Дарця «зірвала» з паном Максом, переславши йому поштою всі любовні листи, фотографію і твір Фридриха Ніцше «Так мовив Заратустра» в твердих палітурках, з печаткою «Української випозичальні книжок» пана меценаса Громницького. (До речі: печатка була вишкрябана жилеткою, але слід по ній залишився).

Отак, через дурного соловейка, розприслось, мов булька на воді, ще одне велике кохання, а ті, що кохались, мов голубки в парах, — розійшлися, мов чорная хмара, як каже народна пісня.

Любовна драма, що скоїлась у мого пана інструктора, вдарила рекошетом і по мені. Потерпів я тоді, можна б сказати, в трьох дименсіях: Фізично — падаючи з липи на Старому цвинтарі, посинячив собі крижі об фіґурку янгола з відбитим носом. Морально — пан Макс збештав мене за те, пар [так в оригіналі. — Прим. верстальника] я не виконав до кінця його інструкцій і не сидів орлом на липі. І, врешті, матеріяльно — я втратив посаду листоноші…

Раз панна Дарця сказала панові Максові «шлюс з любов’ю», так значить — не буде вже кому носити любовних листів, за котрі чарівна адресатка з Черешневої вулиці частувала мене завжди чеколядками чи «канольдами»…

Так-то ми обидва з паном Максом потерпіли втрату в цьому любовному інтересі, — кожний в інший спосіб, розуміється.

Аж на четвертий день після зірвання стосунків з нареченою, мій неоціненний пан інструктор прийшов трохи до себе: встав із канапи, яку ми прозвали «недокінчена симфонія» (бо страшенно скрипіла), сперіщив обширний сніданок, а потім узяв коца і пішов на «шкарпи» грати в карти з паном Тоськом.