Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван Керницький

ГЕРОЙ ПЕРЕДМІСТЯ

Котяча мама

1

Я ще був тоді заледве учнем 5-ої нормальної, як тато віддали мене «на станцію» до пані Евдокії Перепелиці.

Зроблено це навмисне і з доволі передбачливим розрахунком: на станції в пані Евдокії кватирував уже студент прав Львівського університету, пан Максим Чміль, або йнакше та коротше, — пан Макс. Оцього ж то пана Макса згодили тато за невелику плату для мене за «інструктора», як тоді казали у Львові. Його обов’язком було приготовляти мене до вступного іспиту в гімназію, а передусім присвоїти мені початкові відомості з латини.

Моя нова станція була трохи оподалік за містом, на Богданівці, де невеличкі одноповерхові кам’янички та партерові домики заховалися в затишку серед зелені садків і мініятюрних городців. Наша кімнатка, чи то пак «покій», не мала більше, як чотири метри в квадраті. Обстанова теж не грішила вибагливістю: стояла тут полиняла, облізла канапа, що з неї виставали голі дротяні ребра і що страшенно скрипіла (мабуть, з цього приводу пан Макс охрестив її «недокінчена симфонія»), невеличкий столик, інвалід на одну ногу, шафа і два крісельця.

До моїх власних меблів зараховувалось залізне складане ліжко, що з’являлось лише на ніч, вдень же мусіло щезати. Вікно з кімнатки виходило просто в садок, в якому росли дві миршаві черешеньки, яблуня і кущ бузини. Від одної черешеньки до другої простягнуто шнурок, а на шнурку завжди як не сушилась, то провітрювалась білизна.

Наша господиня, пані Евдокія, або, як її ще звали по покійному чоловікові — пані Павлова, була людина чину, запобіглива і клопотяща, гей мурашка, хоча, звичайно, назовні між пані Евдокією і крихітною мурашиною не кидалася в вічі завелика подібність…

Що й казати, господиня наша визначалась солідною тілобудовою! Ростом, щоправда, не вигналась висока, як гірська ялиця, стану теж не була стрункотополиного, зате уширінь розрослась, небога, просто таки в неймовірний спосіб. Лиця в пані Евдокії процвітали, мов букети пишних півоній та й ще до того виблискувались, неначе срібні павуки в нашій парохіяльній церковці. Багато чару й особливої принади надавали пані Евдокії ріденькі моторні вусики, що засіялись їй під носом, а також чарівне намисто нанизаних одне на одному підборідь, які рясніли від малин і бородавок, як колач від родзинків.

Фризуру носила пані Евдокія не так, щоб за найновішими паризькими фасонами, як радше на зразок деяких красунь з Рогу Доброї Надії: товстий, нашорошений стіжок волосся, густо перетиканий шпильками, стирчав їй на голові, ніби гурман соли або китайська паґода. Рукави мала завжди діловито закочені по лікті, а рученька, нівроку, була в неї така, що коли б, з доброго дива, ляпнула тебе позауш, то будь ти такий силач, як Юзько Бамбуля, то невідмінно вкриєшся ногами.

Господиня наша, пані Евдокія, була справді людина чину: вона керувала чималеньким підприємством, а саме будкою з овочами й городовиною на Новому Світі. Цю будку піднаймала в львівському маґістраті не так уже щоб самотужки, а на спілку з кумою та сусідкою, пані Кунеґундою Плішка.

Отому підприємству віддавала пані Евдокія всі свої сили і весь хист, всю свою душу. Від появи найранішої, молоденької редьківці із «шпектів» аж до пізньоосінніх дарунків природи, як ото пузаті дині, горіхи чи пізні яблука, день у день, в погоду чи в негоду, в холод чи в спеку, пані Евдокія стояла мужньо на своєму пості, під дерев’яним страганом, немов богиня Деметера, обложена звідусіль ряснотою земних плодів, кожночасно тримаючи дебелу руку на живчику базарної клекітні.

Базар — це була її глибока пристрасть, її життя, стихія! Тут бо доводилось працювати не лише руками і головою, але й також горлянкою і язиком, ну, а вже талану ретельно орудувати цими органами Всевишній, у своїй щедрості, аж ніяк не поскупив нашій господині.

До того ж пані Евдокія була людина вельми богобоязна: чи то в неділю, чи у свято нізащо в світі не опустила б Служби Божої та Вечірні. Ходила ревно на всі маєві богослуження та молебні до Святого Серця Ісусового, брала теж невтомну участь у св. Місіях. Частенько сповідалася й причащалася, щоб, бува, задовго не обтяжувати душі вантажем гріховним.

А за таким ремеслом, як базарне, що й казати, нагоди до гріха чимало! Базар, очевидячки, не сальон, тут не добираєш делікатних слів у розговірній мові, не панькаєшся і не церемонишся, а то, буває, таки здорово напрокудиш кому там попало навздовж і навпоперек.

Двічі на рік, а то в день Стрітення Господнього і зараз по св. Покрові, пані Евдокія носила на Службу Божу за вічний спокій душі блаженної пам’яті Павла Перепелиці, що помер наглою, а несподіваною смертю в самому розквіті творчих, мужеських сил, незадовго після Першої війни.

Павло Перепелиця вславився колись на всю Богданівку як незрівняний коминяр, а при тому неперевершений гуляка, весельчак і великий бабій. Довго ще після його смерти голосило за ним засмучене жіноцтво, бо й ніхто так справно не чистив коминів, як невіджалуваний покійник. Довго ще споминали його теплим словом усі шинки і трактієрні, з Копиткового почавши, а на Городецькій рогачці закінчивши.

Цей одчайдушний чолов’яга впав жертвою небезпечного коминярського звання, злетівши одного разу стрімголов з даху триповерхової кам’яниці, куди, кажуть, був видряпався не так то дуже тверезий…

Гідно поховавши чоловіка на Янівському цвинтарі. пані Евдокія, тоді ще зовсім гожа молодиця, так і залишилась на віки-вічні скорбною, непотішеною вдовою, а щороку, в роковини чоловікової смерти та в річницю їхнього шлюбу, замовляла поминальні богослуження і взагалі проводила тоді день в пості, молитвах і побожних роздумуваннях.

Так то маючи за собою силу-силенну чеснот і заслуг перед лицем Божим, господиня наша, пані Евдокія, не лише заскарбила собі заздалегідь вічне раювання, але й здобувала теж неабияку туземну нагороду: оце вже тричі підряд обирали її старшою сестрицею до церковного Сестрицтва при парохіяльному храмі св. Володимира, Князя-Хрестителя України!

Під час урочистих процесій, чи то в Зелені Свята, чи в свято Божого Тіла, пані Евдокія достойно крокувала в авангарді процесійного походу, перепоясана синьо-жовтою лентою, з прапором Сестрицтва в руках!

І подумати, що така статечна, всюди поважана й під кожним оглядом подиву гідна особа мала одну слабість, і то, не во гнів нікому кажучи, «котячу слабість!»

Так, так… Пані Евдокія страшенно любила котів! Вона обдаровувала тих чотироногих не то людськими, а просто ніжними материнськими почуваннями, особливо ці три розкішні породисті штуки, що були її вихованцями, що мали в її хаті котяче право громадянства.

Черідка пані Евдокії складалась з рудо-пасмистого, похожого на тигреня, коцуря Мацька та двох його наречених: Міцьки і Фіцьки (перша була білої, як сніг, масти, друга трохи сороката). Котища вдалися одне в одного дебелезні, ліниві й загодовані, як підсвинки, а шерсть на них світилася, ніби виглянсувана ваксою. Не диво, бо старунок і харчунок мали вони в пані Евдокії не то панський, а просто великобуржуазний!

Трохи не в калюжну куточку стояли приготовані для них мисочки з сирим і праженим молоком, а то й сметанкою, черепки зі свіжим, добірним м’ясивом, найчастіше курячою печінкою, на яку особливо пестій Мацько був великий охотник. І в покою, і в кухні коти мали повну автономію: могли в кожному місці вилежатись, всюди залізти, скрізь встромити свій ніс і все обнюхати.

Щоправда, коти змалечку вже були так вимуштрувані, що ніколи не торкнули б вам того, чого не слід. Дай Боже кожному львов’янинові таку шляхетну рису характеру!

Так то в нашої господині, пані Евдокії, було, як бачимо, дві великі пристрасті: одна позадомашня — це базарна площа на Новому Світі, і друга домашня — її «котусі». Ех, не дай Біг було скривдити чим-небудь її улюбленців! Хто лише посмів би криво на них подивитися, той знаходив ув особі пані Евдокії ворога на все життя!

А однак, знайшовся такий смільчак!