Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Саме в хвилині, коли пан Базилі Коґут давав ці додаткові пояснення про трагічний випадок під Сихівським мостом, — тихо, безшелесно відчинились двері з покою, і в них, неначе дух батька в першій відслоні «Гамлета», виросла довга та висока, обвинена в біле простирало, постать пана Макса… Не прочунявши як слід після вчорашньої гульні, мій неоцінений пан інструктор, розчухраний, патлатий, з заплющеними повіками, крокував через кухню дещо незбалянсованою ходою, просто до водотягу, хоч і міг ще змінити напрямок та й опинитись, наприклад, у туалеті. Однак у половині дороги стукнувся стегном об край стола, розплющив одно око, і — запримітив на столі свої штани та черевики, що пропали йому на «шкарпах»…

З надлюдським зусиллям отворив ще й друге око, для товариства першому, і тоді, з немалим зчудуванням, побачив перед собою когось, хто абсолютно нагадував йому поліційного аґента Коґута!

Міцно потряс головою і протер очі:

— О, це ви справді, пане інспекторе?.. Та невже?.. Добридень. Що, знайшлися мої речі? Дуже вам дякую, що особисто принесли. От, що значить «спренжиста» польська поліція… Просто аж дивно, що ви так швидко спіймали злодія.

Кинувши ще декілька похвал на адресу львівської поліції, мій неоцінений пан інструктор схилив буйну голову під водотяг і пустив на неї, просто з крану, струм холодної води.

— Ой, Боже, — застогнав, — як то чоловік мучиться на цьому світі! Ну, і защо?

Що діялось під час тієї короткої сцени з поліційним аґентом Коґутом — неможливо описати в кількох лінійках, а на довшу диґресію, на цілу психологічну студію, в нас, за пляном оповідання, немає ні часу, ні місця. Одне можу сказати, що таку ідіотичну міну, яку мав у тому моменті пан Коґут, я бачив за коротке своє життя тільки раз, і то не в житті, а в театрі, на сцені Сокола III-го: в комедії «Сватання на Гончарівці», у бідного Стецька, коли дівчина піднесла йому гарбуза…

Ну, та дурна міна у Стецька — це нормальна річ, це, сказати б, невід’ємний атрибут його особовости. Та от, поліцай з дурною і перестрашеною міною — це вже з’явище капітальне!

Тоді ж, саме, дістав стовідсоткове підтвердження віддавна курсуючий по Богданівці здогад, що пан Базилі Коґут є сином нашого дяка з-під Ходорова: побачивши пана Макса, закутаного в біле простирало, представник публічної безпеки побілів, як вищезгадане простирало, пустив з рук торбинку, перехристився по-нашому, по греко-католицьки, і прошептав:

— Свят! Свят єси, Господи!

Більш-менш у тому самому часі наступила в кухні ще одна важлива подія: дорога наша господиня, пані Евдокія, примкнула врешті досі відкритого рота, зірвалась з кріселка і кинулась рятувати з-під залізка мою сорочку, яка вже тліла і смерділа на цілу кам’яницю. А поліційний аґент Коґут, як той Тома невірний, підійшов обережно з-заду до пана Макса, штуркнув його парасолькою в крижі і спитав надламаним, слабим голосом:

— Пане Максю, це дійсно ви?

— У своїй власній мізерній особі.

— А бодай вас шляк трафив, так? Так!

Пан Коґут вщент розторощений цим відкриттям, упав без душі на те саме кріселко, з якого щойно підвелася, воскресши до активного життя, дорога пані Евдокія.

— Ну, або що? — поставив формальне запитання мій неоцінений пан інструктор, промиваючи очі під водотягом.

— То чого ви граєте варіята?! — визвірився на нього пан Коґут. — Чому вдаєте з себе духа з Бродів? Скиньте, до дідька, це верето, хай придивлюся ближче, так? Так!

Пан Макс спустив простирало з довгої, костистої постаті аж до голого білого пояса на животі, якого ще не заторкнули поцілунки сонця на шкарповій пляжі.

— Далі не можу, — пояснив представникові влади, — бо тут дами суть присутні.

Пан Коґут схопився з кріселка, прискочив до «духа» і вп’ялив недовірливі очка хатрака просто в Максовий пупець…

— Той самий хлоп, як Бога щиро кохаю! То який же сучин син лежить без голови в «анатомії» на Пекарській?..

— Не маю зеленого понятія. Моя голова, наскільки мені здається, на своєму місці.

— А ці речі на столі ваші?

— Та мої… Гей, а чого мої штани такі поплямлені й подерті?

Тут уже представник публічної безпеки не міг опанувати нервів, гримнув кулаком об стіл, аж залізко підскочило, і в шаленому темпі закружляв по кухні, місячи ніжками ямника розсипані на підлозі горішки.

— Так! Бо ви мені завжди робите такі дурні «шторхи»! Ви мені так навмисне! Я склав службовий рапорт пану комісареві Ґольонці про ваш сумний кінець, а ви тут собі парадуєте по кухні з простиралом на плечах! Ви мені так навмисне, щоб мене скомпромітувати, так? Так! Щоб виставити до вітру польську поліцію і Другий комісаріат!.. О, ні, братку, я вам цього не пущу кантом! Я вас заарештую, так? Так!

— Та за що?

— Йой, кров м’я залляє! Він питає — «за що?» Та ж я особисто розпізнав вашого трупа під Сихівським мостом! Урядово і протоколярно стверджено, що вас, холєрнику, здмухнуло з даху вагона та й кинуло під поїзд, і ви тепер лежите в характері небіжчика на секційній залі на Пекарській! Вас тепер коновали мають різати ножами, а ви тут стоїте, як той зламаний смичок на весіллі. То що це за ґранда, я вас питаюся?

Між тим мій неоцінений пан інструктор зовсім пробудився і по його інтеліґентному обличчі помічалось, що вже йому щось злегка світає в його заджмеленій від учора голові.

— Я вас перепрашаю, пане Коґут, — сказав подратованим голосом, — але для вашої приємности я зовсім не гадаю перемінятися в трупа без голови! Взагалі, дозвольте спитати, якого лиха тяжкого ви до мене пристали?