Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Яніна поцілувала і пригорнула до себе кузину, після чого Оля рушила далі на таксі до цьоці Зоряни — годувати дітей, що акурат вже мали прийти зі школи. Макс, узявши по кілька пакетів у кожну руку, пішов за Яніною. Поки вони брели темними, практично безлюдними коридорами кафедри, Яніна щось розповідала, мов у маренні:

— Михайло Степанович сказав, що в роботу потрібно вклеїти ще довідку про практичне впровадження результатів. Я приходжу в палітурний цех, дивлюся — а там у мене всі розділи місцями попереплутувані, ніби як на зло хтось зробив. Уявляєш? Господи, я не знаю, як я все це витримаю...

— Тобі треба видихнути. Залишайся сьогодні у мене на ніч.

Вони вийшли з холодних мертвотних коридорів на третій поверх, де містилася кафедра Яніни. Тут було світло, затишно, підлоги встелені ковровими доріжками, що скрадали звуки. Можна було побачили сліди недавнього євроремонту і дбайливу жіночу руку. Проте про дбайливу жіночу руку Макс вирішив промовчати — врешті, вони були на кафедрі, де займалися гендерними студіями, і за таке можна було неслабо відгребти.

— Я не можу, сонце, ти ж знаєш, — відповідала йому Яніна. — Доброго дня, Валентино Семенівно!

Макс кивнув низенькій літній жіночці в окулярах, що з поважним виглядом сунула коридором, несучи оберемок документів.

— Доброго дня, — з номенклатурною строгістю привіталася жіночка і беззвучно, по застеленому килимом коридору, пішла далі.

— Це завідувачка кафедри, — шепнула Яніна.

— Вона серед членів ради? — спитав навмання Макс, розуміючи, що не зміг би уточнити, про яку саме раду йому йдеться, якби Яніна вирішила перепитати.

— Ти що, — зашикала на нього Яніна. — Вона при НАЗЯВО[2], яка рада!

— Ясно, — кивнув він розуміюче. — НАЗЯВО і ВАК[3]. Ва-ква-квак.

Яніна, зупинившись біля якихось дверей, стала орудувати ключами, поки, врешті, не відкрила кабінет і не пропустила Макса із торбами уперед.

— Тут Оля завтра приготує все, а в кабінеті Валентини Семенівни буде фуршет, — сказала Яніна напівпошепки, так, наче вони були зараз у захристі й говорили про таїнства, чути про які непосвяченим не годиться.

— Так що, — перепитав він, розглядаючи невеличкий кабінетик із письмовим столом і громіздким комп’ютером, за яким, мабуть, спливало чиєсь життя. — Може, якщо до мене не вийде сьогодні, то, принаймні, вискочимо зараз на обід?

Яніна зітхнула, подивилася на годину на телефоні.

— Пішли, тут є якесь кафе на розі.

Вітайте стрийка Джорджа із Філадельфії

— Як у тебе з роботою? — спитала Яніна, коли вони сіли за столик біля вікна у кафе неподалік від кафедри. У закладі було тьмяно — почасти через снігопад на вулиці, почасти через невеликі вікна в старому напівпідвальному приміщенні. Вони обрали місце поближче до світла. Від розпачливого жовтого сяйва плафонів над головою, що розливалося в прозорому сірому мареві з вулиці, хотілося завити вовком. Вони замовили собі по супу-пюре і салату.

— Поки що все так само, — незворушно стелячи собі серветку на коліна, відповів Тарнавський. — Та думаю, я ще принаймні до весни в такому режимі протягну, а там, сподіваюся, вийду на завершення роману.

— І що?

— Ну, і що... Білицька казала, що спробує продавати права десь у Європу. Може, Болгарія, Румунія... — Жанна Білицька була його літературною агенткою, колишньою журналісткою, яка займалася світськими хроніками, і мистецтвознавицею. Тепер, після розлучення, що збіглося хронологічно з Майданом, хоч ніяк і не було пов’язане з ним, вона в основному займалася тим, що випивала і влаштовувала скандали на фейсбуку, виправдовуючи їх боротьбою із внутрішніми ворогами України в часи війни. Макс досі вірив, що зв’язки Білицької з міжнародними інститутами книги якось чудесно посприяють відродженню його слави і що, можливо, його ренесанс почнеться з Центральної Європи.

— Тобі треба зав’язувати з нею, вона просто збухана тьотка. Що ти будеш робити з перекладом у Румунії? Отримаєш за це двісті євро?

— Перестань, вся європейська культура народжувалася тут. Фройд, Музіль, Кафка, Барток, Шонберг, Бруно Шульц, Егон Шіле... Макс Тарнавський... Я хочу спозиціонувати Україну як центрально-європейську країну. Це далекосяжна культурна стратегія...

Яніна відклала ложку і взяла серветку, щоб витерти рота. Упс... Макс знав, що для неї ця тема була болючою. Якщо Тарнавський не почне добре заробляти, він буде не таким бажаним нареченим для Яніниних батьків, а у Яніни стосовно батьків була особлива манічка. Що сильніше нервували її рідні, дізнаючись усе нові деталі біографії Макса Тарнавського і все ближче ознайомлюючись із його творчим доробком, то більше нервувала з цього приводу Яніна. Це був один з їхніх каменів спотикання. Поки Тарнавський з Яніною говорили про що завгодно, крім роботи, вони були ідеальною парою.

— Слухай, це не смішно. Ти ж як дитина себе поводиш.

— Ну, може, я і є велика дитина, — з викликом, теж поклавши ложку в тарілку і відсунувшись на кріслі, сказав Макс.

— Ну, добре. І як тоді нам із тобою будувати сім’ю? — Яніна склала руки на грудях і запитально, звинувачувально, лихо підняла свої добре підведені брови.

— Дуже просто. Ми зачнемо спершу маленьку Жозі Тарнавську, потім — маленького Ежена-Леопольда Тарнавського. У мене вийде переклад нового роману спершу в «Зуркампі» в Німеччині, потім у «Фабер і Фабер» у Британії, а потім, скоріш за все, в «Рендом хауз» в Америці, і буде в кожному грьобаному «д’юті фрі» поруч із книгами Салмана Рушді та Орхана Памука. Ми переїдемо з тобою в Париж і купимо дачу в Бордо. Будемо пити на пляжі холодне шампанське, їсти омарів і сміятися, як діти. Як тобі такий план?

— А в Парижі де будемо жити? Під мостом в Ґар-дю-Нор[4]? — злостиво пожартувала Яніна. — Я тобі вже казала йти до вуйка Івана в офіс на зарплату.

— Мені треба мінімум півтори штуки в валюті, щоб я себе почував вільно — у мене високі культурні запити. Він мені такого забезпечити не зможе. Крім того, в нього жорсткий графік, а я людина творча. Мене може накрити осяяння, і тоді я, вже вибачте мені, буду змушений відкласти всі документи і накладні, і тупо сидіти, записувати все, що мені приходить із космосу. Зрештою, я це все вже пояснював тобі, — Тарнавський виклично глянув на неї, теж склавши руки на грудях. Звісно, все, що він говорив, було суцільною маячнею, Яніна це мала розуміти, але чомусь велася на цей трюк знову і знову. Вона раптом геть переставала розуміти весь гумор, ставала вбивче серйозною, як оце зараз, і, як оце зараз, починала дивитися на Тарнавського смертельно-тягучим поглядом, льодяніючи і покриваючись інеєм, випромінюючи якусь особливу полярну радіацію. Максове підкреслене небажання говорити серйозно про роботу завжди доводило Яніну до сказу за лічені хвилини. Тарнавський розумів, що йде по тонкій кризі.

[2] Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) — державний орган управління у сфері вищої освіти.

[3] Вища атестаційна комісія (ВАК) — центральний державний орган у галузі присудження наукових ступенів і вчених звань.

[4] Ґар-дю-Нор (Північний вокзал) вважається одним з найбільш злиденних районів Парижа.