Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Янінина двоюрідна сестра Оля вчилася на першому курсі в університеті харчових технологій на заочному. Вона, наскільки міг судити Макс про Янінину київську родину, вирізнялася серед решти родичів. Оля, правду кажучи, була Яніні навіть не двоюрідною сестрою, а якоюсь ще більш далекою родичкою Яніниної тітки з глухого карпатського села на Івано-Франківщині, яку батьки відправили в столицю, аби та знайшла кращу долю. Оля зірок з неба не хапала і на жодні дисертації у своєму житті не розраховувала. Вона, попри неповні сімнадцять, була навіть якоюсь аж занадто дорослою і міркувала так само зріло — практично і чітко.

Оля чекала його біля гіпермаркету, невисока скромна гуцулочка у джинсовій курточці і білих кросівочках, вершина мрій сімнадцятилітньої дівчинки з провінції.

— Привіт! — гукнув він ще здаля.

— Добрий день, — ввічливо, але стримано привіталася Оля, і Макс нагадав собі, що це вона для нього психологічно майже одноліток, а Макс для неї — ого-го який дядько, років на двадцять старший.

Оля була делікатною миловидною дитиною з особливою карпатською смаглявістю, скромна і небагатослівна. Тільки по руках було видно, що вона з дитинства тяжко працювала. Оля підробляла тим, що допомагала вуйкові Іванові, чоловікові цьоці Зоряни, в офісі в ролі прибиральниці. Окрім того, на Олі було майже все домашнє господарство родичів — ті були надто зайняті, щоб доглядати за домом самотужки. Вуйко Іван мав великий бізнес, пов’язаний з продажем квартир, а цьоця Зоряна була помічником ректора в одному з київських університетів — то, власне, з її подачі Яніна пішла в науку. Оля готувала їсти для дітей цьоці і вуйка. Школярі поверталися в обід з гімназії, а потім йшли до репетиторів і на різні гуртки, вона ж годувала всіляку живність — собаку, кота, папужку, шиншилу — а в другій половині дня виїжджала наводити порядки в офіс до вуйка Івана. Коли при цьому вона ще встигала здавати екзамени, Макс не уявляв. Кожного разу, коли Тарнавський бачив Олю, йому ставало незручно. Історія її життя вселяла в Макса глибинний екзистенційний Аngst[1] шкільної програми української літератури про долю наймичок. Розрішити цей метафізичний неспокій могли, здається, тільки ЛСД або Карл Маркс. Хоч Оля й була більше, ніж удвічі молодшою за нього, Макс сприймав її як посланницю могутніх сил долі, лютої та безпощадної, які змусять тебе одного дня усміхатися так само скромно і ввічливо, як Оля, і відповідати на запитання про справи тихим голосочком: «У мене все добре».

— Що скажеш? Як життя? — спитав він у Олі.

— Дякую, все гаразд, — як звичайно, тихим, покірним голоском відповіла йому Оля з усмішкою. — У мене є список і гроші, а ви мені допоможете це все занести, так?

Макс кивнув. Йому було трохи незручно від того, що мозковим центром цієї операції була маленька Оля — в неї були і ключі від дорогих квартир, і кільканадцять тисяч гривень на всі покупки, і розуміння, що де шукати, а він, Макс Тарнавський, людина з потужним культурологічним бекграундом, той, хто, можливо, кшталтував уми цілого покоління і як ніхто торував своїми книжками шлях Україні на Захід, у Європу, виконував тут роль молодшого ельфа з книг про Гаррі Поттера, якому довіряють лиш тягати в пакетах голову білого ведмедя і печінку білуги, чи, може, навпаки, печінку ведмедя і голову білуги, зрештою, яка різниця.

У цю похмуру обідню пору неозорий торгівельний центр був практично порожнім. Озброївшись великим возиком на продукти, вони рушили рядами з нескінченними стелажами, біля яких Оля час від часу просила зупинитися, щоб покласти ту чи іншу річ. Високі вікна торгового центру, прикрашені красивими дрібненькими гірляндами, давали небагато світла — за вікном падав лапатий сніг, який одразу танув. Неяскраві жовті лампи, що звисали з незбагненної висоти, розгледіти яку, здається, крихітним покупцям з їхніми маленькими, з макове зерня, візочками, не було змоги, робили коридори між стелажами, заповненими згори донизу продуктами, навіть затишними — можна було собі уявити, що ти у якомусь казковому замку. Грав негучний, але бадьорий м’юзак — щось різдвяно-солодкувате, з дзвіночками, веселими джазовими чорно-білими колінцями фортепіано і якимись «кольоровими» чоловічими квінтетами родом з американських п’ятдесятих — так, наче ми тут, у недокапіталістичній Україні, що ніколи не знала бід апартеїду і завжди була винятково добре налаштованою до нашого чорношкірого брата, котрий коли-не-коли та й процитує тобі щось із Шевченка або, вряди-годи, заколядує й попросить дядьку, п’ятака, наче ми тут на п’ятому році війни, на початку двадцять першого сторіччя, живемо в якійсь емуляції американської мрії, яку виготовляють спеціально на експорт у країни третього світу. Втім, Макс не міг не відмітити, якою привабливою була ця емуляція, і ці стелажі, повні продуктів, і цей теплий квінтет чорношкірих голосів, і як легко він капітулює перед цією мрією, ніби стаючи українським арахісовим маслом, яке намазують на тости в романах американських авторів.

— П’ять пачок паперових рушників, — зачитала Оля, і Макс, виринаючи зі своєї дрімоти, почав складати з полиці великі паки з паперовими рушниками (зупинись, Тарнавський, припини уявляти собі, що вони збираються робити з цими рушниками в такій кількості).

— Я засинаю, — сказав, врешті, Тарнавський, коли вони рушили далі. — Давай підемо вип’ємо кави? Я пригощаю, — додав він, побачивши, що Оля завагалася. Дівчина поглянула на годинник на своєму непретензійному смартфоні.

— Мені треба буде за дві години бути як штуц у цьоці Зоряни вдома, бо вже малі си зи школи вертають.

Макс узяв у Олі список продуктів і пробігся по ньому поглядом.

— Ми вже половину взяли. Пішли, треба зробити собі перепочинок.

— Ну, най буде, — Оля нарешті усміхнулася. — Але хіба на п’ятнайціть мінут.

— Так там якраз всі сири, хліби, ковбаси, — наполовину невинним, а наполовину спокушальним тоном мовив Макс, розвертаючи їх возик у бік площадок із ресторанчиками. — Нам по дорозі.

Аби не йти мовчки, Макс спитав:

— Оль, а у вас на селі коли виходять заміж?

Оля раптом спалахнула. Її щічки зарум’янілися.

— Та хто як. Та якщо беруть, то після школи. А нє, то, може, в місто поїде і там кого знайде.

— А ти чого ще не вийшла заміж?

Оля зачервонілася ще дужче.

— А чого ви так питаєте? Може, самі хочете взєти? — перейшла вона раптом в атаку і зблиснула очима.

— Ясно, що хочу. Хто б таку дівку не хтів, — сказав Тарнавський, розвертаючи возика біля кав’ярні й даючи Олі пройти до вітрин з розмаїтими булками, пундиками, рогаликами й круасанами. Коли дівчина, кинувши на нього збентежений погляд, оминула вітрину, Макс пішов слідом за нею.

— Дві кави, прошу, — замовив він. — Тобі з молоком?

— Так, — кивнула Оля і зробила вигляд, що пильно роздивляється випічку на вітрині.

— Бери ось цього, — тицьнув він пальцем у пишну листкову булочку, помережану литим шоколадом і присипану кольоровими цукатами. — Це їх король.

— Мені ось цю, — Оля, не дивлячись на Макса, показала хлопцеві за прилавком, лиш трохи старшому за неї, на невеличкий круасан.

— Ну, як хочеш, — сказав він байдуже. — А мені ось цього. Так, ось цього. Короля булок, будь ласка.

Узявши своє замовлення, вони сіли на краю великої безлюдної площадки, всуціль заставленої порожніми столиками та кріслами. Все ті самі мовчазні теплі лампи, що у непроникних металевих плафонах звисали звідкілясь із темної павільйонної безодні над їх головами, робили атмосферу камерною, хоч, за відсутності людей навколо, й не такою затишною.

[1] Аngst (нім. страх) — термін, введений данським теологом і філософом С. К’єркегором на позначення метафізичного неспокою і тривоги.