Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Роботу? — щиро здивувалася Аліса. — Ти десь працюєш?»

Макс нахмурився. Відписувати чи ні? Він нікому не розповідав, чим займається.

«Пишу деякі тексти на замовлення». Звісно, не треба розповідати зразу ж, що це, в основному, тексти про онлайн-покер. Нехай це звучить так, наче він пише тексти, скажімо, для деяких промов Президента. Він відслужив своє, написав три культових романи, а тепер, зібравши деякі кошти і посоліднішавши, отримавши певний життєвий досвід, став текстовою зброєю особливого призначення, письменником масового знищення, таємним агентом, до якого звертаються спецслужби з усього світу для виконання окремих точкових і дуже філігранних доручень, в яких може допомогти лише особливий, унікальний хист Тарнавського.

«Так ти що, копірайтер??????» — нескінченний ряд знаків запитань, який може виникнути лише в добряче захмелілій голові, ледве вмістився в рядку повідомлень.

«Гм... — Макс і сам не знав, що відповісти на це. — Правильніше сказати, що я іноді маю такі завдання».

Тьху. Які ще «такі» завдання в копірайтера?

«Тобто, все-таки, ти письменник?» — Аліса, видно, хотіла його зачепити сьогодні за живе.

«Слухай, це все мені внапряг, — написав Макс їй прямим текстом. — Уже пізно. Мені завтра рано вставати».

Це була правда. Приїжджала зі Львова Яніна, його подруга, і Тарнавський повинен був зустріти її з поїзда.

«Не пропусти свій шанс», — багатозначно написала Аліса.

«Дякую. Я вже для себе це питання закрив». Це було останнє, що він написав їй того вечора. Макс вимкнув ноут, пішов у ванну, де довго, стоячи за липкою від води блідо-бурою поліетиленовою занавіскою, приймав душ, борючись із думками про те, чи не надто страшно б виглядала Аліса без одягу — худий кістлявий підліток з мінімально розвинутими вторинними сексуальними ознаками. Ці думки його не зігріли, а радше навпаки, засмутили своєю безнадійною тупиковістю, яку Макс відчував щоразу, коли надто довго думав про чиюсь плоть. Плоть була тупиком, з якого неможливо вийти, і впершись у нього, можна було хіба до отупіння таранити його іншою плоттю, ніби заклинаючи і ту, й іншу до чуда. Однак чудо зникнення плоті ставалося вкрай рідко, і тому після коїтусу всяка тварина була печальною, крім осла і півня, і тільки дурень і смертельно втомлена життям людина могли радіти цим короткочасним вибиванням пробок від високої напруги, які чомусь називають оргазмом (від грецького ὀργασμός — набухання, наливання соком).

Поборовши в собі демона солодійства, Тарнавський втерся (шкіра, мов молочний шлях, вкрита зірками крапель; цікаво, як укривають краплі її шкіру, всіяну сиротами і дрібними волосинками; це космічно? це б могло бути зоряно?) і пішов спати.

Веселкові єдинорожки несуться в карамелькову безодню

На вокзалі о шостій тридцять ранку було темно і холодно. Мів дрібний колючий сніг. Макс, піднявши комір свого пальта, як міг намагався втриматися, аби не заснути. Довкола нього бродили, мов привиди, люди з валізами, гриміли коліщатками по платформі в пошуках кращого місця, очікуючи біля сусідньої колії прибуття свого швидкого потяга на Харків.

На табло на пероні салатове драже цифр учергове розсипалося в нову конфігурацію: до прибуття нічного швидкого зі Львова залишалося чотири хвилини. Макс пішов до кіоску, щоб узяти еспресо і, затягуючись сигаретою, спостерігав, як починає сірішати небо над куполом Центрального вокзалу.

«Вже під’їжджаємо», — написала йому у месенджері Яніна.

«Дуже добре, — відписав Макс і відправив їй зображення танцюючої на одній ніжці єдинорожки з веселковою гривкою. — Я на пероні».

Їх із Яніною поєднувало, певне, що чотири вже роки вкрай неясних стосунків. Спершу Яніна поривалася, щоби вони, як велить галицька традиція, поскоріше повінчалися і, за можливості, переїхали мешкати до Львова, поближче до батьків. Далі, десь через півроку, коли Тарнавський охолов від першого приступу гніву, викликаного цим греко-католицьким шаріатом, він запропонував щось схоже, тільки вже на умовах переїзду до Києва. І, за можливості, обмежитися при цьому усними запевненнями. Бачилися вони раз чи двічі на місяць — іноді Яніна приїжджала до Києва, оскільки всі ці роки займалася підготовкою своєї кандидатської дисертації та їздила на консультації до якоїсь поважної жінки, котра була членом якоїсь спеціалізованої ради із захисту наукових робіт. Іноді Макс приїжджав до Львова, зупиняючись, як правило, або в знайомих, або в готелі — чомусь Тарнавському страшенно не хотілося знайомитися з учтивою галицькою ріднею Яніни, бо це моментально поставило б його у статус жениха, а Тарнавський усіма фібрами душі відчував, що він до цього не готовий. Не зараз. Не тепер, коли він зломлений, розшматований безславністю, коли він розчавлений, а не на висоті. Максові хотілося, якщо вже й одружуватися, то щоб перебувати в цей момент у зеніті слави. Але, позаяк слава постійно вислизала у нього з рук, перспектива одруження здавалася чимраз примарнішою.

Там їхнє інтимне життя вимагало своїх жертв. Яніна мешкала окремо від батьків разом з університетською подругою, і їх із Тарнавським сексуальне зближення було іноді можливим, а іноді ні, неначе хтось невидимий постійно в житті Макса підкидав монету. Останні рази монета все частіше випадала так, що тільки посилювала думки про літературне (та й, хто зна, може, реальне) самогубство.

Нарешті важка кавалькада вагонів здалеку заблимотіла жовтим ліхтарем, у промінні якого можна було розгледіти заметіль, що з початком світанку тільки посилилася. Поїзд поволі під’їхав (провідниці вже стояли біля відчинених дверей, напоготові зразу ж опустити східці, як тільки потяг зупиниться), і зустрічаючі миттєво кинулися хто в голову, хто у хвіст поїзда вітати прибулих. Макс із безнадією вдивлявся в номери вагонів, що мелькали перед очима, розуміючи, що зараз фактично він запускає лише нову безглузду серію подій — Яніна буде цілими днями на кафедрі, ночуватиме у своєї тітки Зоряни, і їм, може, вдасться зустрітися кілька разів десь на обідніх перервах, похапцем з’їсти по сендвічу з лососем і салату «Цезар» й розбігтися, лобизнувши акуратно (щоб не розмазати помади Яніни) одне одного в уста, пропахлі цигарками і кавою. Для чого це все?

Врешті, вгледівши номер потрібного вагона, він кинувся бігти разом з усіма. У кінець поїзда. А може, у його голову.

— Слухай, я справді поспішаю, — сказала Яніна, нервуючи ще у таксі. Крізь запотілі вікна автівки можна було бачити притрушені снігом чорні гілки дерев у ботсаду на метро «Університет», і, орієнтуючись за деревами, можна було стверджувати, що через затори їхнє авто тягнеться ледве-ледве.

Вони спробували проскочити ранкові затори на бульварі Шевченка, щоб Яніна встигла прийняти душ і поснідати у Тарнавського перед зустріччю на кафедрі, але через сніг і ожеледь шанс було майже втрачено.

Завтра, у п’ятницю, в Яніни мав бути захист, і вона вся сиділа в машині, мов кішка, яку вдарило струмом — наїжачена, готова будь-якої миті зірватися на крик. Усі вікна в машині запотіли, і це створювало ще більшу неясність з приводу їх просування.

— Ти не спала цілу ніч? — спитав Тарнавський, стараючись, щоб його голос звучав стурбовано, а не флегматично. Максові здавалося, що розміреність і безвідповідальність його життя, особливо тепер, цього грудня, була насмішкою над тими випробуваннями, через які доводилося проходити із захистом дисертації Яніні. Звісно, Тарнавський теж міг би спробувати зайнятися наукою, але, відверто кажучи, не бачив сенсу. Він досі сподівався, що зможе стати легендою літератури, а не легендою кафедри розвитку туризму, де йому довелося провчитися п’ять років, аби не йти в армію.

Яніна обдарувала Макса трохи диким, нетутешнім поглядом.

— Після захисту вже відісплюся, — вона нахилилася до водія, котрий, точно так само, як Макс, флегматично сидів за кермом (між ними з водієм, здається, моментально встановилися з цього приводу певна солідарність і порозуміння). Складалося враження, що той нічого не робив, аби пришвидшити їх рух через корки. — Вибачте, ви можете трохи швидше їхати? Ми справді дуже поспішаємо.

— Аварія попереду, — байдуже знизав плечима водій.

Яніна, в дублянці з м’яким кожушком на вивороті, з дорогою завивкою на темному волоссі, з ідеальним макіяжем — так, начебто щойно вийшла із салону краси, впала втомлено назад на спинку сидіння і важко видихнула, здуваючи з обличчя один із важких, пристрасних кучерів.

— Зараз, тут проїхати ще кількасот метрів.