Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зарослою дорогою Тарнавський рушив на пляж, курячи і вбираючи в себе різкі, свіжі пориви вітру, які долітали з моря. Вийшовши на пляж, де вітер став тільки міцнішим, Тарнавський рушив до маяка. Вітер був сильним, веселим, грайливим. Коли Тарнавський вже практично дійшов до маяка, пориви зробилися такими різкими, що довелося навіть зупинитися. Від сили вітру поли його пальта розліталися. Тарнавський поглянув на маяк — високий, білий, надійний. Саме тут все й відбувалося. Тут жив його герой роману «Там, де вітер».

З прибережних хащів тихо вийшов чорний собака.

Щоб піднятися на маяк і оселитися на ньому, потрібно було пройти попри охоронця маяка, блек дога, що охороняв Тарнавського в різних подобах і личинах упродовж усієї дороги сюди, в Каштанове.

— Ну, привіт, — сказав йому Тарнавський лагідно, співчутливо.

— Прівєт, мой свєт, — сказав собака чомусь грубим, прокуреним чоловічим голосом — і повітря оглушилося кількома гучними пострілами.

— Та ти чьо, Лєший, какова хуя? То ж цивільний.

— А хуй іх разбєрьот. Щас сдаст, падла, потом хуй вибєрємся отсюда.

Тарнавський дивився перед собою і не міг зрозуміти, звідки ці голоси. Все, що він бачив — чорний пес, який дивився на нього, смиренно і строго, просто перед входом на маяк, оберігаючи підступи до нього. Тарнавський раптом перевів погляд на пальто. На грудях, там, де серце, розпливалася мокра пляма. Макс приклав руку до місця укусу і зі здивуванням побачив, що рука стала червоною.

— Блек дог, ред хенд, — сказав він вголос, пригадуючи назву туру «Придурків», і раптом відчув, як сильно скучив за ними.

Біля маяка, десь ніби по інший бік реальності, почулося ще кілька вистрілів, і Максові здалося, ніби чорний пес вкусив його ще кілька разів, але вкусив обережно, з пошаною, просто тому, що повинен був. Тарнавський відчув, як ноги, м’які від випитої горілки, самі собою підгинаються, і він осідає на землю, поволі, гідно, нікуди не поспішаючи і не боячись тепер нічого в світі, готовий пролежати біля маяка на прохолодному піску, перемішаному з мушлями, до самих сутінків, милуючись стрімкими білими обрисами будівлі, милуючись ясним, глибоким небом, яке ставатиме поволі фіолетово-­золотим, наче фрески в Софії Київській, вдивляючись у зорі, що будуть тут розсипатися незліченним небесним піском.

Десь зовсім близько чутно було звуки перестрілки, і, здається, навіть краєм ока Тарнавський, вдивляючись у небо, бачив людей у камуфляжі, що стріляли кудись услід собаці, який його вкусив. Макс раптом зрозумів, що та повість, яку він так намагався написати в Києві, нарешті повністю склалася. В ній повинні були бути такі чудові, веселі придурки: Рибка Поньо, Довгий, Хесус і Назік, але насамперед вона мала бути про Алісу. Ось що мало бути в цій повісті — кілька непов’язаних між собою людей перетинаються, аби стати свідками чуда. І ця весна тут, в Маріуполі, Аліса, ця Вербна неділя перед Новим роком — хіба ж не чудо? Безсмертя Великодня, зростання духу і плоті — хіба не чудо?

— Максе, — здається, чув він голос Аліси, і її обличчя, червоне від сліз, схилялося над ним. — Максе, ти живий?!

Він спробував погладити Алісу по щоці, але чомусь уже не міг підняти руку, тому просто усміхнувся.

— Це ти насправді вкусила мене, — сказав він Алісі з вдячністю і великою любов’ю і не зміг договорити слова, тому що неба в очах ставало все більше. Саме так і мала б закінчуватися ця його остання повість. Головного героя випадково вкусив би здичавілий собака, і всі б гадали, що в нього — сказ, але насправді герой був би незаразним. То просто була любов. Від самого початку то була тільки любов.