Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так що, вийдеш за мене? — сказав Макс, розламуючи свого короля булок навпіл і кладучи собі шматок до рота.

— А йдіт, йдіт, — сказала Оля недовірливо. Мабуть, якесь карпатське замовляння від вроків. Втім, Оля, як дівчина бувала, вже зрозуміла, що дорослі дядьки з нею жартують, і опанувала себе. Короткочасний біль, який Макс відчув у її словах хвилину тому, змінився на жартівливу, непробивну броню. — Нашо я вам ся здала? У вас он Яніна є.

— Та Яніна шо? Буде тільки книжки писала. Мені хіба така жінка треба? Ти мені тефтелі будеш робити, голубці, перець фарширований. Завиванці. Прала би мені все, прасувала. Яніна того не любить.

— Та винайміть собі тоді хатню робітницю, як вам таке треба, — несподівано для Макса обрізала Оля, ковтаючи акуратно каву з білосніжної, ідеально-округлої, не позначеної жодним торговим клеймом порцелянової філіжанки.

«Отак, Максе. І сюди фемінізм добрався уже». Сільські дівчата, втім, завжди вміли відповісти так, що у вусі засвербить. Так що пий своє американо, придурку.

— Ну гаразд, вибач, — Макс знітився і вирішив, що треба свою зніченість показати — може, воно розжалобить Олю. — Невдалий жарт був. Як тобі загалом, у Києві? Не сумуєш за Карпатами, за природою, за рікою?

— А шо за ними сумувати? — знизала Оля плечима. — Там за цілий день знаєте як наробишсі? А тут раз-два, обід зварила, потім до вуйка Івана поїхала, прибрала все, і сидиш собі далі в телєфоні, нє?

— А далі як? Усе життя будеш у вуйка Івана?

— А тут вивчусі, може, яку роботу знайду. А може, і в вуйка Івана буду, він теж файно платить. Шось родині передам, шось мені буде. Такой ліпше, ніж все життя біля корови ходити.

Вони замовкли. Макс сидів, жуючи повільно свою королівську булку, і погляд його постійно прилипав до великих, під саму стелю, вікон ген у самому кінці торгового павільйону. Схоже, там ішов сніг. Не те щоби він серйозно думав про Олю, але на секунду Тарнавському здалося, що він міг би врятувати щось крихке і раниме в цій дівчинці. А вже за мить виявилося, що, можливо, нічого такого крихкого в ній і не було, і рятувати не потрібно було, а вся ця трагічність української літератури, весь цей так званий наймицький цикл, — суцільний фарс, в якому телепні-селяни єдино й можуть щось утямити в цьому житті, якщо їх вгріти як слід батогом, і жаліти там, власне, немає кого.

— Цікаво, — гмикнув і посміхнувся кутиком рота Макс, крутячи своє горнятко, ще на третину наповнене чорною, з бурою нафтовою пінкою, кавою і згадуючи собі раптом Алісу. — Ти мені просто нагадала одну мою знайому. Ви одного віку. Але два різних світи. Зовсім.

— Нам уже треба йти, — Оля слухала уже впіввуха, совгаючись на кріслі й неспокійно позираючи на годинник. Вона, на відміну від Макса, який не подужав короля випічки й на половину, доїла свій невеличкий круасан, випила каву і вже збиралася рушати далі.

— Авжеж, — сказав він. Витер рота серветкою і, зіжмакавши її, під непомітним невдоволеним поглядом Олі кинув у тарілку, на якій лишилося лежати, ще прикрашене шоколадом і кольоровими зацукреними шматочками фруктів, не з’їдене й наполовину найкраще тістечко в усьому гіпермаркеті.

Вони справилися із закупами досить швидко. Оля діяла чітко, вона добре знала, де знайти печінку тріски, де ікру на канапки, скільки брати вина, коньяку і горілки. Поглядами з Максом вона старалася не перетинатися, а в Тарнавського було таке відчуття, наче він щойно зробив найганебніший вчинок у своєму житті — слава Богу, хоч після цієї кави у Олі не з’явиться від нього дитини, бо відчуття було саме таким, наче Тарнавський її збезчестив і зробив покриткою. Ну, або мало не зробив, але, знову ж таки, слава Богу, все обійшлося.

Оля, поки він складав продукти зі стрічки біля каси у возик, розрахувалася за все карткою і вже встигла викликати таксі до виходу з гіпермаркету. Макс готовий був іти за нею, та раптом побачив на касі смішні карнавальні окуляри з поляризованим райдужним склом, на яке було хитромудрим чином нанесене зображення очей. Було в них щось із шістдесятих.

— Дайте мені ще ці окуляри, — попросив Тарнавський у продавчині перед наступним покупцем, загальмувавши чергу, що вже встигла вишикуватися за ними. Сам не розуміючи навіщо, Макс заховав окуляри у внутрішню кишеню пальта і, побачивши, що Оля нетерпляче чекає його біля розсувних дверей, посунув возика до неї.

Повантаживши весь крам у таксі, вони виїхали з внутрішнього двору гіпермаркету і рушили на кафедру до Яніни, щоб те добро перенести в якийсь із кабінетів до завтра.

— Мете сніг, — відмітив Макс, сидячи на передньому сидінні, просто аби підтримати розмову з Олею, але та вже була повністю поглинута своїм телефоном. Водій теж ніяк не відреагував, зосередившись на складній, вкритій сльотою дорозі. Двірники в машині ледве справлялися, змітаючи важкий мокрий сніг донизу.

Тарнавський дістав телефон. Несподівано на ньому з’явилося нове повідомлення від «Alice Propellerhead», і воно зблиснуло Тарнавському в серці, немов вогник серед полярної хуртовини, повної снігу і вітру. Макс швидко відкрив повідомлення і прочитав:

«Ми завтра увечері виїжджаємо. Сьогодні беремо квитки на всіх. Останній раз питаю: на тебе брати??????» — і мільйон знаків запитання в кінці.

Аліса, побачивши, що він зараз в мережі і прочитав її меседж, почала набирати новий:

«Якщо так, то скинь мені гроші на картку».

Макс підняв очі й ще раз глянув на Олю в задньому дзеркалі — зібрану й зосереджену, ще зовсім дитину, а водночас таку серйозну.

Господи, Максе, ну що ти робиш?

Сам не знаючи, як собі відповісти на це запитання, бажаючи пірнути під нього, аби уникнути витлумачення своїх вчинків словами, Тарнавський відписав:

«Я тобі за пару годин остаточно дам знати».

«Добре», — відповіла беземоційно і без зайвих деталей Аліса. Втім, він уже потроху звикав до її манери спілкуватися. Макс відклав телефон і з поганим передчуттям наростаючого жару десь у грудях, яке бувало завжди, коли він мав зробити якусь чергову дурницю, спостерігав за тим, як їхнє таксі поволі просувалося крізь затори в центрі Києва. По узбіччях доріг уже встигли вирости гори з брудного коричневого снігу.

Вони приїхали під стару університетську будівлю на Подолі, де була кафедра, на якій мав відбутися захист Яніни. Та, накинувши своє пальто на плечі, вийшла їх зустрічати — розпашіла, заклопотана, із затуманеними очима. Яніна наче належала зараз до іншого світу, і між нею та Олею, між нею та Максом в цей момент наче не існувало жодних родинних зв’язків — лиш чудом вона ще признавала їх і могла назвати на ім’я.

— Як ти? — спитав Макс.

— Не питай, — лиш озвалася та. — Якщо я витримаю це, я витримаю що завгодно. Давай, це все треба занести у кабінет Ольги Петрівни. Олюсю, сонечко, дякую тобі!