Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, — сказав Тарнавський. — Соку. І кави, звісно. Мені б зігрітися з вулиці.

— О Боже, це молоде покоління, — зітхнула Жанночка і налила йому апельсинового соку, а собі коньяку. — Зараз зроблю тобі кави.

Жанна надпила коньяк і, піднявшись зі свого фотеля, теж просидженого незліченною кількістю культурних, хоч і не завжди тверезих задів, запнула свій шовковий халат і почовгала, зсутулившись, із сигаретою на кухню, де почала шуміти, відкриваючи дверцята кухонних шафок і громихаючи каструлями та банками.

— Ти читав сьогодні пост Хари? — гукнула Жанночка з кухні. Хара був іще одним літературним критиком з того ж радянського покоління, що й Білицька, котре побиралося, читаючи по півтора мільйона книг на місяць і публікуючи свої книжкові огляди скрізь, де тільки можна, аби лиш якось стягнутися на життя. Хара був із тих, хто не без задоволення констатував літературний провал Тарнавського з його останньою книжкою, і Тарнавський за це недолюблював Хару. Жанна, недолюблюючи Хару з власних, особистих міркувань, стала на захист Тарнавського. Хара був їх із Жанночкою точкою дотикання і порозуміння, яка допомагала їм залишатися разом.

— Ще ні, — відповів Макс, потягуючи холодний сік у перервах між сигаретою. Хоч за сьогодні Тарнавський уже викурив бог зна скільки, і легені саднило від диму, складалося враження, що робити йому в житті зараз більше й особливо нічого, окрім як запалювати один за одним паперові циліндрики, наповнені пресованими водоростями, вимоченими в якійсь нікотиновій юшці, що все разом називалося «Джапан тобакко інтернешнл». Втішав у всьому цьому «джапані» хіба легкий самурайський дух, який нагадував, що в самурая немає мети, є лише шлях, і курити мочені в нікотині водорості — один із його етапів. Якби він був накурений зараз, подумав Тарнавський, і якби не закодував сам себе цією дурнуватою клятвою абстинента, то би напевне склав якесь пронизливе хокку про водорості, бусідо і рентгенівський знімок прокурених легенів:

Або, наприклад, таке:

Або вже зовсім розпачливе:

Тривожні думки про воїна, який цілком міг виявитися і не самураєм, а, скажімо, учасником АТО і ООС, повернули Макса до реальності, і він звернув увагу на великий синьо-жовтий прапор, який Жанночка розвісила в себе на книжковому стелажі. Рукою на ньому було намальовано тризуб і стояло кілька дарчих розписів, напевне, від волонтерів або бійців.

— Я йому там відписала, почитай. Там такий срач піднявся. Там і тебе затегали.

— О Господи, — тихо сказав Тарнавський сам собі. — Потім почитаю!

Зараз заходити на фейсбук не хотілося. Тим більше, якщо його вже затегали. Дискусії, які точилися на фейсбуку останнім часом, мали тенденцію починатися з обговорення чиїхось літературних промахів, плавно переходили на полювання на літературних відьом і закінчувалися привселюдним лінчуванням чергового видавця чи письменника десь на трьохсотому коментарі на сторінці якогось особливо фартового блогера, котрому випала нагода бути приймаючою стороною. Такі дискусії отримали назву «літсрачу» і розширювали обрії української культури до нових, раніше незвіданих меж.

— Тобі там теж нормально прилетіло, — не зупинялася, все стоячи на кухні, вочевидь, біля плити, Жанночка. До ніздрів Макса долинув густий аромат кави.

Тарнавський напружився. Врешті, Жанночка повернулася з туркою кави в одній руці, двома філіжанками в іншій і сигаретою між зубами. Вона поставила перед ним горнятко (авторська робота, львівська кераміка) і налила гарячого чорного напою.

— З перцем зробила, щоб тебе зігріло, — сказала Білицька і, наливши собі теж кави, плюхнулася у крісло. — Я, насправді, прочитала твій текст. Ти ж за цим прийшов? Щоби про нього поговорити.

— Не тільки, — знизав плечима Макс. — В принципі, зараз така невизначеність склалася... Розійшлися сьогодні з дівчиною, зрештою, ти ж її знаєш, Яніна, ми з нею ж до тебе приходили. І я раптом подумав, раз у мене утворюється кілька додаткових вільних вікендів, можливо, я б спробував до весни закінчити роман. Може, й справді варто було б десь у Румунію поїхати на стипендію...

Жанночка слухала його упіввуха. Вона налила собі ще коньяку і в кілька ковтків спорожнила склянку, після чого налила ще. Макс спідлоба спостерігав за її діями, побоюючись, що розмови з Жанною не вийде. Але Жанночка від випитого, навпаки, почала розцвітати — її зморшки, здається розгладилися, очі з понурих зробилися живими, а їх побляклість ніби спалахнула свіжим блакитним вогником, хоч і зі спиртовим відтінком.

— Тебе треба видати в Пекіні, — сказала Жанночка впевнено. — Європа вся просідає зараз і буде просідати далі. В Китаї стартовий наклад — мільйон примірників, просто щоб спробувати, чи піде книжка.

— Я не думав про себе як про автора, популярного в Азії.

Жанночка пирхнула.

— За десять років тут весь бізнес буде націлений на Азію. Видамо тебе в Пекіні, в Куала-Лумпурі, в Гонконгу. За три роки ти будеш найбільш продаваний український автор.

— Хочеш, щоб перед моїми презентаціями збиралися люди, які практикують «Фалунь Дафа»[6], і проводили тихі сидячі пікети?

— А від Європи то вже небагато що й залишилося, — сказала Жанночка. — Скоро ніхто на антикитайські пікети не буде виходити, тому що Китай всю Європу купить. Зрештою, вже купив...

Макс волів звернути розмову на більш реальні, практичні рейки.

— Слухай, то коли можлива ця історія з Румунією? Якщо я на весну закінчу роман, реально його буде видати десь у Європі? Я би хотів стартувати по-новому. Я відчуваю в собі бурління нових сил.

Це було відвертою брехнею, і щоб її не було нікому помітно, насамперед самому Максові, Тарнавський тут же відпив обпікаюче гарячої кави з горнятка. Крізь прочинені двері на балкон вітром з вулиці задувало сніжинки. Ті падали на старий зачовганий паркет, на якому практично не залишилося слідів лаку, і танули, зливаючись в одну мокру пляму, чиї кордони не доходили метра до крісла, в якому сидів Тарнавський. Жанночці, схоже, було глибоко пофігу те, що її паркет мокнув і розкисав. З кількох великих вазонків, що раніше пишно цвіли у Жанни, живим залишилося лише затяте «грошове дерево», яке, здається, могло пережити навіть опади рідкого метану.

— Слухай, я зачиню двері, — озвався Тарнавський, невдоволено наїжачившись.

— Зачиняй, — з дивною байдужістю відповіла Жанна. Вона теж закурила і дивилася кудись у простір. Її погляд раптом став розфокусованим і далеким.

Максе, що ти тут робиш? Невже ти сподіваєшся, що ця жінка тебе справді кудись виведе в люди?

Питання було абсолютно резонним, так би мовити, із листів читачів (саме цю інтонацію, охолоджуючу, тверезу, але при цьому винятково дружелюбну, Тарнавський найчастіше читав у листах своїх шанувальників: «Чувак, ти написав повну фігню, але ми тебе любимо і чекаємо від тебе нового крутого роману!» — або щось на зразок цього). Відповіді на це запитання у Макса не було. Тарнавський був вдячний Жанні за те, що вона підтримала його у скрутну хвилину. Але чи змогла би Білицька допомогти Максові зараз, у тому стані, в якому вона перебуває?

— Знаєш, — заговорила Жанна, роблячи ще ковток коньяку, тримаючи келих тією ж рукою, що й сигарету, тільки іншими пальцями. Вона все так само дивилася кудись у простір. — Я мушу тобі сказати одну річ.

[6] Фалунь Дафа — китайська система фізичного і морального самовдосконалення, послідовників якої масово піддають репресіям у КНР.